Щодня рятувальники виконують свою місію – допомагають тим, хто опинився у небезпеці. Вони йдуть у вогонь, ліквідовують наслідки надзвичайних ситуацій, рятують людей із-під завалів. Це не просто робота – це спосіб життя, що вимагає мужності, витривалості та самопожертви.
Владислав Осипенко – вогнеборець з міста Кремінна, який з 2016 року присвятив себе цій справі. Він пройшов складний шлях від першого бойового виїзду до боротьби з масштабними лісовими пожежами та порятунку людей під час ракетних ударів.
Як змінилося його життя від початку повномасштабної війни, які виклики довелося подолати та що його мотивує продовжувати цю нелегку справу – він розповів виданню ТРИБУН.
Як і коли ви вирішили стати вогнеборцем?
— Свій шлях як вогнеборця я розпочав в 2016 році. Зʼявилася можливість влаштуватися на роботу до пожежної частини в місті Кремінна, де я провів більшу частину свого життя. Ця робота одразу мене зацікавила, адже вона поважна та важлива. Це було моєю мрією дитинства, яку втілити вдалося не одразу. Стати рятувальником не так просто, це ретельний та, можна сказати, довготривалий процес. Моє працевлаштування тривало майже 4 місяці. Треба було пройти співбесіду, фізичні тестування, психо-фізіологічну експертизу і лише після цього всього затверджували кандидата на посаду рятувальника. Я успішно пройшов всі ці випробування. Далі я мав пройти КМБ(курс молодого бійця). Після закінчення цього курсу, я став пожежним-рятувальником.
Згадайте найперший виклик на пожежу. Які емоції відчували тоді?
— Після місячного випробувального терміну, мене закріпили до мого караулу. В перший день на службі був виклик: зайнялась пожежа в приватному будинку. Виїхало 2 відділення. Коли ми прибули на місце і провели розвідку (до речі, це перше, що завжди робиться на місці надзвичайної ситуації), виявилося, що в будинку знаходилася людина, що не реагувала на зовнішні подразники, тобто непритомна. Ми успішно провели рятувальну операцію: врятували людину та загасили пожежу. Не скажу, що це було легко для мене, я знав тільки теорію. Тому перший практичний досвід викликав багатий спектр емоцій. А потім, неочікувано для мене, відбулася моя посвята в рятувальники. Мене повністю облили водою мої колеги.
У 2020 році ви гасили масштабні лісні пожежі в Сіверськодонецькому районі. Наскільки це було складно фізично та морально?
— Це було дійсно складно та виснажливо. Ми працювали через кожну добу. Тоді було знищено багато лісів та будівель. Ми робили все, що могли, щоб зупинити стихійний вогонь. Але в той час були дуже сильні пориви вітру, які майже нічого не давали зробити. За таких обставин все, що ми могли та робили на той момент, – взяти вогонь під свій контроль (локалізувати), не дати йому розповсюдитися та наробити ще більшого лиха, ніж вже було завдано. Ця боротьба тривала майже 5 місяців. Було задіяно багато сил та засобів.
Які найбільш небезпечні моменти ви пережили під час тих пожеж?
— Були такі дні, коли вдавалося за добу відпочити півтори-дві години. А саме перший день, коли після приїзду до населеного пункту, за викликом якого ми прибули, спочатку загрози будівлям ще не було. Але через деякий час піднявся дуже сильний вітер, який спричинив швидке поширення вогню. Для того, щоб запобігти загоранню приватних будівель, ми стали на захист. Ми обливали їх водою, а коли вогонь підійшов дуже близько, - палало все навколо, крім тих будинків, які ми взяли під захист. Це тривало понад шість годин. Ми були дуже виснажені та втомлені, але мали стояти. Нам дуже-дуже пощастило, що поряд була водойма, з якої ми забирали воду для захисту будівель. Коли стихія заспокоїлася, нас направили до міста Сіверськодонецьк, де на околиці вже палали інші будівлі. І так ми працювали кожен день, з ранку до ночі, 24 години без перепочинку. Ми виїжджали до різних місць кожен день. Це було дійсно пекло.
Чи був у вас такий момент, що хотілося піти з цієї професії?
— Ні, таких моментів не було. Авжеж, бувають такі випадки, коли важко як фізично, так і морально. Але з часом ти звикаєш до цього: до напруження в роботі, до її темпів тощо. Тому серйозних думок, щоб піти з роботи не виникало.
Як повномасштабне вторгнення вплинула на ваше життя та службу?
— В першу чергу, у моїй роботі повномасштабне вторгнення змінило місце служби, раніше це був Луганський гарнізон, зараз - Дніпропетровський. Загалом, обовʼязки залишилися такі ж самі, але тепер ми ще й виїжджаємо на місця прильотів. Наразі в нашій службі, думаю, як і в інших структурах, діє більш ретельний контроль та перевірки.
З якими викликами ви стикалися під ворожими обстрілами?
— Після початку повномасштабного вторгнення, Луганський гарнізон, в якому я працював, перенесли в місто Харків. Робота там мала свої виклики. Ми працювали під постійними обстрілами, багато часу проводили в укриттях, виїжджали на допомогу населенню та громаді. Допомагали з видачею гуманітарної допомоги та надавали підтримку населенню.
Чи доводилося вам рятувати людей у надзвичайно складних умовах? Розкажіть про найнебезпечнішу або найзворушливішу ситуацію, яка найбільш запам’яталась.
— Так, доводилося. Одна з таких операцій була в місті Дніпро, коли ворожа ракета поцілила у триповерховий будинок. Була загроза повторного удару, тому треба було діяти швидко. Після приїзду на місце прильоту, ми зʼясували, що під завалами є люди. Ми оперативно почали роботу. Було вщент зруйновано другий та третій поверхи. Зі слів свідків, в будинку були діти. Я та ще троє пожежників почали обережно просуватися. Почали розбирати завали та знайшли двох діточок, 8 та 9 років. В іншій частині будівлі було врятовано жінку. Кожна хвилина була важливою, могли бути ще постраждалі. Операція тривала 16 годин. Це було виснажливо. Працювало багато пожежних відділень та спеціальної техніки. Але, на жаль, були й загиблі.
Як, на вашу думку, війна змінила ставлення людей до рятувальників? Чи відчуваєте ви більше поваги та підтримки від громадян?
— Так, на мою думку, війна змінила ставлення людей до рятувальників. Дійсно відчувається більше поваги та підтримки від громадян, коли після масштабних пожеж чи ворожих атак люди почали діяти згуртовано. Вони допомагають нам як фізично, так і морально. Підтримують, приносять їжу та каву. Коли їдеш у громадському транспорті чи просто йдеш вулицею за формою, бачиш вдячні погляди. Деякі навіть підходять, і особисто дякують за нашу роботу. Це приємно та мотивує працювати далі.
Чи є у вас мрія або мета, яку ви хочете здійснити після закінчення війни?
— Я вважаю, що у кожній людині є мрія або мета, яка веде їх по життю. І я не виняток. Але повномасштабне вторгнення якоюсь мірою поставило життя на паузу та змінило пріоритети. Подивимося, що буде, коли все закінчиться, і які мрії та цілі будуть тоді.
Що вас мотивує працювати далі?
— Я вважаю, що наша робота надзвичайно важлива сьогодні, як і праця військових, лікарів тощо. Робота рятувальника – це не просто професія, а покликання допомагати людям і рятувати життя. Мотивацією для кожного рятувальника є відчуття відповідальності, адреналін під час виконання завдань та вдячність тих, кого вдалося врятувати. Також мотивує якісне сучасне спорядження. Яке не тільки комфортне, але й безпечне. Воно дозволяє ефективніше працювати в екстремальних умовах, підвищує швидкість і точність дій, зменшує ризики для життя рятувальників.
Що б ви хотіли сказати людям, які вас читають?
– Хочу подякувати всім, хто підтримує рятувальників і цінує нашу роботу. Ми працюємо не заради слави чи нагород, а заради безпеки кожного громадянина. Кожен з нас – частина великої команди, яка допомагає у найважчі моменти. Попри всі труднощі, я вірю, що попереду нас чекають мирні часи. Головне – не втрачати віри, підтримувати один одного і пам’ятати, що навіть у найтемніші моменти є ті, хто завжди прийде на допомогу.
Авторка: Ілона Ткаченко
