Десантник із позивним “Мучной”, який дав бійцю полеглий командир за вміння не залишати ворогу шансів і “мучити” їх у боях, народився на Луганщині, пережив окупацію міста Щастя, в якому зростав, а згодом пішов на фронт захищати рідних і свою землю. Він пройшов пекло боїв, отримав чотири поранення, але не зламався.
Виданню ТРИБУН Мучной розповів про те, як військова справа стала невід’ємною частиною його життя, звідки він черпає сили повертатися на фронт, і чому його музика надихає побратимів та його самого.
“Окупація – це страшно”
Мучной зростав у Щасті, до 8-го класу навчався у звичайній школі, але відчував: його шлях зовсім інший. В юності він вступив до військового ліцею з правовим ухилом, де три роки заглиблювався в історію України, вивчав право та основи оборони.
“Ліцей став для мене справою душі. Там я вчився не просто бути військовим – я вчився бути людиною. Влітку ми постійно їздили на полігони, і я відчував азарт, справжню жагу до навчання. У звичайній школі мені бракувало цього – знань, мотивації. Вчителі, на мій погляд, були байдужими до учнів, а я прагнув більшого. Вже у 16 – 17 років я відчував, що мої думки були глибшими і світ я бачив інакше у порівнянні зі своїми однолітками”.
Після закінчення ліцею Мучной вступив до СНУ імені Володимира Даля, але через рік, у 2014, на Луганщині почалася війна, і чоловік повернувся до батьків у Щастя.
“Тоді місто вже було в облозі. На в’їзді стояли збройні формування, були переодягнені люди, які відстоювали не знаю навіть що…свою «ідею», якщо так можна сказати. Ешелони з Ростова везли зброю під виглядом гуманітарки. Люди думали – це продовольчі запаси для них, а то лиш було підкріплення для окупантів, які прийшли щось «змінювати», але за фактом змінили лише валюту та прапори. В іншому життя стало тільки гіршим. Звісно, відкривалися нові заклади, але коли люди й досі живуть без вікон, які були вибиті під час обстрілів, ти розумієш, що ті кав’ярні нікому не потрібні у порівнянні зі справжніми проблемами, які ніхто й не збирався вирішувати”, – розповідає чоловік.
Життя під окупацією стало випробуванням, а обстановка була напруженою.
“З друзями ми разом займались у спортзалі, гуляли, у нас завжди була чимала компанія – близько 9 людей. Часто окупанти зупиняли нас та ставили запитання на рахунок того, чому ми ходимо разом та оглядали, що у нас знаходиться в рюкзаках. Певно думали, що там лежать заборонені речі, зброя… не знаю”, – каже Мучной.
Одного разу, коли він гуляв з товаришами біля Сіверського Дінця, їх зупинили озброєні люди в балаклавах.
“Вони підійшли ближче – і я побачив, що вони мали з собою прути, бити… Нас підсвітили ліхтариками, розпитали та, на щастя, відпустили. Але страх…він залишився з нами ще надовго”, – стверджує Мучной.
За його словами, звуки війни й відчуття, що ворог поруч, не давали спокійно жити.
“В окупантів було одне задоволення – «насипати». Я міг гуляти ввечері та чути «виходи». Окупація – це правда страшно”.
Мучной зазначає, що не знає, скільки у Щасті було проросійських, адже всі ходили тихо та мовчали про свою позицію.
Найгірше – це те, що деякі люди, які зараз підтримують Росію, раніше носили футболки збірної України, навчались в українських школах, співали гімн України. А зараз навіть ДРГ-шники розмовляють українською – не розбереш, де свій, а де чужий.
“Росіяни прийшли не «рятувати», у них зовсім інша мета у цій війні”
Мучной переконаний: окупанти не “рятують”, як вони заявляють, а прагнуть знищити Україну й забрати її багатства – корисні копалини, природні ресурси.
“Те, що зруйнували, росіяни відбудовувати не будуть. Вони навпаки – вимагатимуть репарацій, щоб ми їм платили. За що? Їм потрібні чотири наші області і Крим. Якщо їх віддати – конфлікт заморозять, вогонь припинять, а далі все піде за їхнім сценарієм. У нас небагато варіантів насправді. Уся надія – на ЗСУ, на тих, хто воює, хто допомагає, донатить. Якби не було цієї єдності, як на початку вторгнення, війна б давно закінчилась. Але ми не повинні віддавати своє, бо це – наша земля і ми за неї боремось”, – говорить десантник.
Суспільство розділилось у поглядах щодо завершення війни. Одні хочуть миру за будь-яку ціну – “аби не стріляли”, а інші – проти поступок ворогу. Є думка віддати території, за якими прийшли окупанти, але військовослужбовець її різко відкидає.
“Віддавати землі України окупантам – це егоїзм щодо загиблих воїнів і цивільних. За що люди гинуть? Суспільство не розуміє навіть банального. Я приїздив на реабілітацію й бачив, як мами гуляють із дітьми на майданчиках під час тривоги. Цим вони зневажають своє життя й життя дитини. Хтось думає, що на фронт ти йдеш помирати. Але ні! Ти йдеш виборювати свободу, захищати націю, своїх дітей. Треба усвідомити, що ворог уже близько. Він захоплює Донеччину, доходить до її меж, а далі – Дніпропетровщина. Що робитимуть люди в Дніпрі? Можна казати, що росіяни так далеко не підуть, але вони підуть ще далі, якщо відчують нашу слабкість. Вони б’ють ракетами, щоб нас налякати й змусити приймати імпульсивні рішення. Я вірю, що світ змінюється спільними зусиллями й силою духу. Адже без духу не буде перемоги!”.
“Треба бути вірним та відданим лише своїй сім’ї, своєму народові”
На фронт Мучной пішов заради близьких.
“Я розумів, що рано чи пізно до наших домівок прийде війна, тому треба готуватись. Пройти базову підготовку в армії, відслужити строкову, потрапити в бригаду, де тобі дадуть справжні навички. Я обрав десантно-штурмові війська. Як ультрас «Зорі», я шукав азарт, і подумав, що саме ця бригада для мене буде найкращим рішенням”, – зазначає військовий.
Він добре розумів, що фронт – це не просто боротьба за територію, а й за найдорожчих людей.
“Ми втрачаємо землю, але якщо зупинимось – втратимо ще більше: найдорожчих. Багато хлопців, як і я, взяли до рук зброю не через амбіції, а щоб захистити своїх рідних, зупинити ворога. Ми знаємо, що швидко Луганськ чи Донецьк не повернемо, але мусимо стояти до кінця, разом”
Воїн додає, що на вибір бригади вплинула й луганська “Зоря”.
“Колись я записав трек із відсилками до клубу. Хлопцям сподобалося, вони навіть зняли відео, як малювали банер до одного з матчів під мій трек. Запросили мене подивитися, як усе відбувається. І ось я стою серед них, відчуваю цей шалений запал, цю атмосферу… Вона справді надихала. Саме тут я отримав важливі цінності: вірність сім’ї, любов до рідної землі, відповідальність перед своїми. Ці принципи я зберіг у собі й досі несу їх далі”, – говорить він.
Підготовку до фронту Мучной проходив у Старичах, а згодом його забрали до Президентського полку.
“До полку брали лише найкращих – тих, хто мав хобі, вищу освіту, цікавився спортом, прагнув розвиватися. Я підходив за всіма критеріями, тож потрапив у гранатометний підрозділ. З побратимами ми постійно їздили на полігони, відточували майстерність, удосконалювали навички. Я казав керівництву, що хочу більше піхотних завдань – навчитися рити окопи, працювати в бою, стріляти так, щоб кожен постріл був влучним. Вони почули мене – і навчили. Рік у полку минув швидко. Потім я повернувся додому, у Щастя. Тоді воно ще було українським…”, – згадує військовий.
Вдома Мучной пробув кілька місяців, після чого підписав контракт із 25-ю повітряно-десантною бригадою, а 16 лютого 2022-го вже був під Авдіївкою.
Повномасштабне вторгнення застало його на позиціях. Все почалося о 4:30 ранку, але бойових дій ще не було. Військові змінювались на спостережних постах. А коли пішов відпочити й Мучной, тільки прилігши, він почув “виходи” снарядів.
“У мене не було рюкзака, тому я взяв із собою спальний мішок, куди міг би покласти патрони, снаряди та все необхідне для того, щоб стримувати ворога. Пам’ятаю, що забрав абсолютно всі патрони, бо ще не знав, як буде розвиватись ситуація. З цим 45-кілограмовим спорядженням я біг під «Градами» до позиції. Окупанти лізли групами, але всіх їх ми ліквідували. Страшно, але у той час я думав про людей, які в мене вірять. Особливо про маму. Коли окупували Щастя, вона мені подзвонила та вперше за все життя сказала, що любить мене…Цього вона ніколи не казала, але це проявлялось у діях”, – стверджує десантник.
Повернувшись із позицій, військові дізналися, що окупанти зайшли у Київ. Почали брати Ірпінь, Бучу. Тоді, каже Мучной, він вперше на відео побачив танки з буквою “Z”, а на власні очі – у Верхньоторецькому.
“Командир добирав хлопців для Верхньоторецького й спитав, чи піду. Я зрозумів, що не можу відмовити, адже якщо мене обрали, значить я повинен піти. Якщо потрібна допомога – я це зроблю. Приїхавши на позиції, ми зайняли висоту проти морської піхоти, як з’ясувалось потім. Бій був дуже близький – у радіусі 15-20 метрів. Ми бачили один одного в повний зріст. Усе йшло добре, я б сказав, поки не скінчились патрони... Довелося відступати, адже ситуація, яка склалась, була дуже небезпечною. Оскільки ми зайшли до ворога з тилу, відступати довелось маневруючи. Я знав, що мушу вижити заради своєї сім’ї”.
Під час відступу ворог цілився військовому в голову, але влучив нижче плеча – дві кулі прошили руку. Це стало першим із чотирьох поранень Мучного.
“Якимось чином рани наче самі зажили за місяць. Я цьому дуже здивувався. Спочатку рука була синя, далі – червона, вся набрякла, але потім стала нормальною”.
Після реабілітації чоловік повернувася до своїх обов’язків та поїхав до Новобахмутівки допомагати побратимам.
“У цьому населеному пункті ми працювали в балці. Там могли заходити прямо в тил до окупантів та заскакувати до них в окопи. Здебільшого, вони тільки пили алкоголь і приводили дівчат, тож ліквідувати їх було нескладно – варто було просто закинути їм кілька гранат”, – згадує десантник.
“Таке враження, що я побував в апокаліпсисі”
Далі бригада вирушила до Лисичанська, де стався один із найзапекліших боїв у службі Мучного.
“У Лисичанську ми опинилися перед нафтопереробним заводом, а вже за мить зрозуміли – ми в пастці. Оточені. Навколо лише руїни, їдкий дим застилає очі, небо розривають «Гради», а міномети працюють безупинно. Було відчуття, ніби я опинився в самому епіцентрі апокаліпсису. Ми зайняли посадку й отримали команду залетіти на завод. Ми, як відчайдушні десантники, поїхали на машині через головний вхід і почали працювати по ворогу. За деякий час надійшов новий наказ – відступати. Якщо б ми лишилися ще трохи, нас могли просто замкнути в тій будівлі, і хто знає, яка була б наша доля...Через кілька хвилин наша автівка здригнулася від удару – в неї влучила ракета «Смерч». Скільки там було уламків – не знаю, але чимало з них увійшли прямо в мене: ноги, спина, сідниці... Добре, що на голові була каска – без неї все могло б закінчитися набагато гірше. Я лежав зверху машини й стікав кров’ю…”, – описує військовий.
Турнікет на ногу, бандаж на спину – допомогу надавали й лікарі, що були з німецькими журналістами, які приїхали, щоб висвітлити війну. Після лікування в Краматорську й операції в Києві Мучной знову повернувся на фронт – цього разу на Харківщину.
“На Харківщині було моє третє поранення, але вже не таке тяжке, як попередні. Я навіть не поїхав лікуватись, а просто попросив відвезти мене в тил, вколоти знеболювальне й витягти осколок”.
Після поранень воїну дали 8 днів відпустки, під час якої у Києві Мучной записав трек про першу роту.
“Він розлетівся по батальйону і я набув невеликої популярності. Хлопці мотивувались, налаштовувались на бій. Згодом я познайомився з новими бійцями, з якими мав їхати до інших побратимів до Оскола. Дорогою ділився досвідом, радив, як діяти в штурмах, при небезпечних ситуаціях. Пройшовши злагодження в Осколі, я зробив висновок, що мені зовсім не подобається це навчання, адже усе відбувалося за радянськими схемами – двійками, трійками. Це вже давно не працює. Ми просто відпрацьовували непотрібне, і через це втратили багато людей у штурмі”, – каже із розчаруванням.
“Я побував в пеклі та раю одночасно”
Найтяжче поранення Мучной отримав у Червонопопівці, що на Луганщині, у місці, де він побачив межу між життям і смертю.
“У той час ми з побратимами вже були виснажені до краю. Хтось з нас навіть спав вже просто на мокрій траві просто неба. Ми чекали ранку, щоб рушити в бій до Червонопопівки, де я побував в пеклі та раю водночас.
Ми почали штурм: пройшли першу й другу посадки, звідки вибили ворогів. Командування вирішило, що ми йдемо успішно й можемо просуватись далі. Здавалося, що нагорі не думають про солдатів, а лише про свої нагороди, статуси, підвищення. Щоб із командира батальйону стати командиром штабу. Така моя правда”.
Не доїхавши до четвертої посадки, військові побачили, як із засідки вийшов окупант із РПГ, навівши зброю прямо на бригаду. Короткий спалах – і кумулятивний снаряд прошив БМП. Машина задимілася, а вже за кілька хвилин – спалахнула.
“Я сидів у десанті, всередині… Раптовий удар – і мене немов розірвало на шматки. Рука, живіт, нога – усе було понівечене. Біль зашкалював, але водночас здавалося, що я просто провалююсь у темряву. Побратими витягли мене з бронемашини – я вже був на межі. Хотілося заплющити очі та заснути… Але вони не давали. В якийсь момент я майже відключився, але лікар, що сидів біля водія, сказав побратимам розбурхати мене. Раптом хтось щосили вдарив мене по обличчю – і я прокинувся. Пекельний біль від поранень пронизав моє тіло.
Гемоглобін тоді впав до критичної позначки – 25. Це вже межа, за якою смерть. Ворог продовжував обстріл, але дивом усі вижили. Ми прорвалися”, – згадує Мучной.
Після тяжкого поранення військовослужбовець пройшов довгий шлях відновлення – складні операції, процедури й реабілітацію в Дніпрі та Києві, щоб повернутись до життя.
“Один із уламків застряг під самим серцем – плитоноска не витримала, її пробило наскрізь. У моєму тілі й досі залишилося близько 120 осколків. Я безмежно вдячний лікарям, які витягнули мене з того світу”, – говорить воїн.
Його рука тепер працює завдяки 6-сантиметровій кістці, вшитій хірургами.
Я ніби Фредді Крюгер – весь у шрамах. Одразу видно: людина пройшла через пекло і не зламалася. Є чим пишатися.
“Броня”, “Відродження”, “Збережи”
Треки Мучного – це не лише творчість, а й мотивація для побратимів і для самого бійця.
“Я почав писати треки, присвячуючи їх хлопцям. У лікарні створив Telegram-канал «muchnoyairborn», до якого з кожним днем долучалося все більше людей. Згодом я набрав гарну аудиторію та почав робити збори для своєї бригади. Потім надходили запити й від інших – «Вовки Да Вінчі», «Кракен», морська піхота, мотострільці. Я й досі не залишаю бійців, адже я відданий піхоті, відданий своїм. Я ціную хлопців, допомагаю треками й зборами, а вони дають мені повагу – це дуже мотивує. Я не такий відомий, як деякі військові, і не хочу цього, якщо чесно. Я не прагну популярності – мені достатньо йти своїм шляхом. Коли все закінчиться, я зніму маску, посміхнуся – і влаштую концерт. Виконаю треки, які писав на полі бою, під час поранень, у хвилини реабілітації”, – розповідає виконавець.
“Броня”
Щоб зрозуміти не тільки, що відбувається на фронті, а й загалом у країні, Мучной радить послухати його трек “Броня”.
“Я написав його після того, як у броню влучив кумулятивний снаряд. Вдячний своїм богам, які мене врятували, і валькіріям, які не залишили на полі бою”, – пояснює він.
Є речі, які нагадують воїну про силу життя навіть у найтемніші моменти.
“Якось волонтери принесли мені Живчик зі смаком груші – це було тоді, коли відновився гемоглобін. Відтоді я його обожнюю. Люблю, коли присилають Живчик, Снікерси – так тішуся, що аж сльози навертаються. Люди знають мої смаки, і за них я готовий на все – битись крізь будь-що”.
“Якщо помру, то така моя доля. Але про смерть не думаю. У своїх треках я кажу: життя одне. Нам треба підтримувати одне одного, донатити на збори, тримати в серцях віру й надію. Ми сильна нація. Ми вистоїмо”, – говорить із запалом.
“Відродження”
Ще один важливий для Мучного трек – “Відродження”.
“Він розповідає про те, що треба стояти. Як би важко не було, наше завдання – не просто для військових, а для всіх: разом, спільними зусиллями, ми здолаємо цю орду”, – переконаний десантник.
“Збережи”
Крайній трек Мучного називається “Збережи” – присвячений бійцям і їхнім сім’ям.
“Його суть – пам’ятати, що Бог є. І що кожен солдат має сам відчувати ситуацію, незалежно від наказів зверху. Якщо бачиш, що все може обернутися проти тебе – збережи себе й побратимів. Війна триватиме, а тобі треба жити”, – пояснює він.
Зараз Мучной узяв паузу в творчості, але вже думає про альбом.
“Хочу зробити його мілітарним, для війська. Співати про любов чи романтику? Я не бачу в цьому сенсу – у нас війна, а я військовий, тому обираю саме такий стиль. Я буду підтримувати ЗСУ, доки ми боремося”, – додає виконавець.
“Я став іншим”
Мучной зізнається, що після 24 лютого 2022 року сильно змінився.
“Я був доброю людиною. Але війна зробила мене агресивнішим. Якщо хтось зазіхне на моє – навіть у пеклі йому не позаздрять. Зараз у мені більше злості, ніж раніше. Колись я багато чого боявся, а зараз навчився тримати себе в руках. Працюю з психологами, реабілітологами, стараюся триматися правильного кола спілкування”, – ділиться військовослужбовець.
Його девіз – “Devotionem Ad Radices” (“Відданість Корінням”).
“Я завжди був відданий своєму корінню, українським козакам, своєму народові. І я зроблю все, щоб їх не осоромити”, – підсумовує Мучной.
Читайте також: Разбой: шлях від російського громадянства до командування взводом у “Азові”
