Військовий із позивним Разбой народився у Росії, пізніше переїхав на Луганщину з родиною й з дитинства мріяв про службу. Події Майдану змінили його життя, а російська пропаганда остаточно визначила його вибір на користь України. Через графіті, мітинги, службу у морській піхоті та створення власного взводу в “Азові” Разбой пройшов довгий шлях.
Сьогодні він командує людьми, які довіряють йому, як собі, а він не уявляє свого життя без відповідальності за них. Про все це - далі у матеріалі ТРИБУН.
Дитячі мрії, переїзд в Україну та Майдан
Разбой виріс у Росії, де з дитинства мріяв стати військовим, поліцейським або пожежним. Усе змінилося, коли його сім’я переїхала в Україну.
“Ще дитиною я хотів бути тим, хто допомагає й захищає. Але життя внесло свої корективи. Ми переїхали до України, бо мій вітчим був громадянином України. Спочатку я часто їздив до Росії — там залишилися мої друзі й родичі. Але все змінилося у 2013 році, коли розпочався Майдан. Я бачив події з двох боків: в Україні й у Росії. Брехня російської пропаганди відштовхнула мене. Це був момент, коли я зрозумів: моє місце тут, в Україні”.
Майдан і його відлуння стали переломним моментом у житті Разбоя. У 2013 році він востаннє поїхав до бабусі в Росію.
“Я вже знав, що це буде остання поїздка. На футбольному матчі вивісив український прапор. Це була моя позиція. Після цього мене викликали у відділ боротьби з екстремізмом. Мене допитували, тиснули морально, казали: ‘Ти ж бачиш, як наших людей вбивають?’ Але я тримався. Мені було 17, і це все виглядало страшно, але водночас стало ще однією причиною не повертатися до Росії”.
У 2014 році Разбой повернувся до України остаточно.
“Моя сім’я мене підтримала. Хоч я тоді закінчив лише 10 клас, я долучився до патріотичних організацій у Луганській області. Це був час, коли міста вже були окуповані сепаратистами, і потрібно було діяти”.
Разбой активно брав участь у проукраїнських заходах, попри всі ризики.
“Ми малювали патріотичні графіті, розклеювали листівки, організовували мітинги. Це було небезпечно, адже у містах уже діяли проросійські активісти. Одного разу нас попередили, що до мітингу їдуть спортсмени з іншого міста, аби нас залякати. Вони приїхали з палицями й травматичною зброєю. Нам дивом вдалося уникнути сутичок”.
Мітинги були морально важкими, але важливими для Разбоя.
“Коли під час наших заходів грав Гімн України, у мене завжди бігли сироти. Я відчував, що знаходжуся на своєму місці, навіть якщо навколо були люди, які кричали: ‘Фашизм не пройде!’ Вони тиснули, але нас не зламали”, — говорить чоловік.
Вибір між мрією та обставинами
Після закінчення школи у 2015 році Разбой планував одразу приєднатися до бойового підрозділу. Але його громадянство РФ стало перешкодою.
“Я завжди симпатизував «Азову». Їхній патріотизм, підготовка, побратимство — це мене захоплювало. Але мене не могли оформити через російське громадянство, тож я пішов до морської піхоти. Служив у 503-му батальйоні під командуванням Вадима Сухаревського на псевдо “Барсук”, і саме він допоміг мені отримати громадянство”.
Служба у морській піхоті стала для Разбоя важливим етапом.
“Мій командир, друг Барсук, був для мене прикладом. Він став тією людиною, яка сформувала мій підхід до командування. Саме він допоміг мені зустрітися з президентом Володимиром Зеленським під час його чергового візиту у прифронт, обговорити моє питання та сприяти отриманню українського паспорту. Так у 2022 році я отримав громадянство за заслуги перед Україною”.
Створення підрозділу
У 2022 році Разбой долучився до «Азова», до першого батальйону.
"З початком повномасштабного вторгнення я приєднався до ССО “Азов” у Києві. Наразі це вже 3-я штурмова бригада. Ми брали участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Згодом за наказом я перейшов до 12-ї бригади “Азов” і приєднався до свого давнього друга в 1-й батальйон, у піхоту".
Незабаром він очолив власний підрозділ.
"Після виконання кількох операцій мені випала честь заснувати власний підрозділ. Провівши майже вісім років у ЗСУ, зокрема в морській піхоті, я вже мав уявлення, як сформувати найкращий підрозділ і що для цього потрібно. Враховував помилки попередніх командирів, роблячи з них висновки".
Слухаючи військового та його підлеглих, складається враження, ніби головне, на чому тримається робота в підрозділі, - тотальна, беззаперечна, довіра одне до одного.
“Командувати взводом — це величезна відповідальність. Але ця ноша мені дуже подобається. Я готовий витрачати своє здоров'я, нерви і сили, і свій час на це все. Командир взводу може бути просто по посаді, за покликанням офіцер і відчувати себе імператором, а при цьому він не готовий втрачати все заради своїх підлеглих. Я побудував підрозділ на принципі: “бути, а не здаватися”. Я вимагаю від своїх бійців лише те, що сам готовий робити. Для мене важливо не втратити довіру. Якщо командир її втрачає — це кінець. При виконанні будь-якого завдання у мене є завжди відповіді на всі питання. Коли ми знаходилися на Нью-Йорку, дорослі чоловіки, виходячи на рацію, цікавилися, коли нас поміняють? І я їм чесно відповідав, що сьогодні цієї ротації не буде. Такою важкою була ситуація”.
Разбой зібрав у взводі багато молодих хлопців із великими амбіціями.
“У моєму взводі багато 19–20-річних. Вони ще не до кінця розуміють свої можливості, але я бачу їхній потенціал. Головне — дати їм зрозуміти, що вони можуть більше, ніж думають”.
Особливу роль у взводі відіграють старші бійці.
“Мій головний сержант Фінч — людина, якій я довіряю, як собі. Він пройшов шлях від кулеметника до головного сержанта за півтора роки. Є друг Джем, який завжди мотивує своїм позитивом. А є друг Маха, який виконує свої завдання чітко й без страху. Я пишаюся ними всіма”.
Разбой переконаний, що найважливіше у війні — це довіра між командиром і бійцями.
“Я завжди вчу хлопців приймати самостійні рішення. У війні ти можеш загинути, але твої побратими мають знати, що робити. Їхні рішення можуть врятувати життя або забезпечити успіх операції”.
Він вірить, що зовнішній вигляд і дисципліна також мають значення.
“Твій вигляд — це ставлення до підрозділу, командирів, до Редіса і до самої справи. В «Азові» це відчувається особливо. Тут нічого не пробачають, але все виправдовують твої вчинки”.
Його шлях — це історія про відданість, відповідальність і віру.
“Азов” — це більше, ніж підрозділ. Це місце, де важливі не твоя сила чи статус, а твої вчинки. Я роблю все, щоб мої хлопці знали: вони можуть на мене покластися. І вірю, що разом ми зробимо більше, ніж просто переможемо у війні. Ми станемо кращими людьми”, — говорить військовий.
