Схід України – рідні місця для Аліни Хмур. Вона народилася на Донеччині, а своє дитинство провела на Луганщині. В 9 років дівчина разом зі своєю сім’єю перехала в Полтавську область. На початку повномасштабного вторгнення Аліна допомагала цивільним людям, а зараз продовжує надавати допомогу військовим, заснувавши благодійний фонд “Промінь поваги”.
З чого розпочалася волонтерська справа Аліни Хмур, з якими складнощами вона стикається на цьому шляху та що її мотивує не зупинятися, дівчина розповіла виданню ТРИБУН.
Більшість свого життя Аліна Хмур прожила не на сході України, проте вважає, що саме Донбас – її рідне місце.
“Завжди кажу, що я родом з Донбасу, бо народилася у Донецькій області, а жила в Луганській. Згодом, переїхавши в Полтавську область, ми розпочали будувати нове життя. Там я закінчила школу, а згодом вступила до Київського медичного університету та переїхала у столицю.
Під час 90-х років багато людей їхали на заробітки в Росію і зазвичай там залишалися. Я вдячна богу і батькам, що ми поїхали в центральну частину України”, – згадує дівчина.
Поринула у волонтерство Аліна вже під час повномасштабної війни. Спочатку вона разом зі своїм чоловіком вкладала в цю справу власні кошти, а знання, здобуті в медичному університеті, вона застосовувала на практиці, допомагаючи тим, хто цього потребував.
“Я разом зі своїм чоловіком розпочала волонтерити з 25 лютого 2022 року в Києві. Тоді ми купляли все необхідне за власний рахунок. Також я надавала медичну допомогу літнім людям і військовим – ставила крапельниці та робила уколи. Все це відбувалося на станції метро, на якій ми більше місяця переховувалися від обстрілів. Пізніше наші друзі запропонували нам висвітлювати нашу роботу у соціальних мережах і збирати пожертви, а вже згодом я зареєструвала свій фонд”, – розповідає волонтерка.
Допомога переселенцям зі сходу – також невід’ємна частина волонтерського досвіду Аліни Хмур. До неї зверталися донеччани, всі потреби яких вона намагалася закрити.
“Пізніше за допомогою почали звертатися ВПО з Костянтинівки та Бахмуту. В мене було враження, ніби мій номер телефону був на кожному стовпі Костянтинівки, адже щодня до мене звертались 50-70 людей, чиї потреби ми закривали у порядку черги за списком і купували абсолютно все, що їм було необхідно, – їжа, засоби гігієни, медикаменти та одяг.
Також я пам’ятаю останню посилку, яку я відправила для однієї бабусі в Бахмут, – з трепетом розповідає дівчина і продовжує: Нова пошта вже не працювала там і я відправила Укрпоштою. Посилка їхала два тижні, і я щодня перевіряла її маршрут аж до самого отримання”.
Допомога кожній потребуючій родині – окрема історія. Волонтерка Аліна розповідає, що підримує зв’язок зі своїми колишніми підопічними:
“Я потоваришувала з деякими людьми. Комусь допомагаю і надалі. Наприклад, родині Олени Баркової з Маріуполя. Я і мої друзі підтримували їх всі три роки – медикаментами, коли діти хворіли, іграшками на свята, матеріалами для ремонту будинку, який вони винаймають. І зараз, як можемо, підтримуємо Олену, адже вона наразі перебуває у Охматдиті зі своєю похресницею, в якої онкологія на фоні стресів”.
Свій фонд Аліна Хмур зареєструвала влітку у 2022 році, щоб можна було офіційно отримувати допомогу від європейських благодійних організацій. Проте у подальшому вийшло не так, як планувала волонтерка.
“Так як запитів на допомогу було дуже багато, мені потрібні були донори з-за кордону. Я почала шукати благодійні організації. Коли зверталась до них, вони відповідали, що щоб отримати від них гуманітарні вантажі, мені потрібно бути не фізичною особою, а юридичною. Тому я зареєструвалася – пройшла цей шлях від початку до кінця. Але допомоги від деяких не отримала, бо за місяць була відповідь, що виникли проблеми у фінансуванні”, – згадує дівчина.
“Промінь поваги” – таку назву має благодійний фонд Аліни Хмур. Що символізує ця назва, волонтерка розповідає далі:
“Над цією назвою ми думали тривалий час. Багато що спадало на думку, але більшість вже була зайнята іншими організаціями. «Промінь поваги». Скільки б ми не допомагали – це не затьмарить ту темряву, що пережили цивільні та переживають наші військові. А наша допомога – це лише промінь поваги до них за їхнє пережите горе та титанічну працю”.
В цьому благодійному фонді працює невелика команда волонтерів, які продовжують виконувати свою роботу з повномасштабного вторгнення.
“Всі наші волонтери були активно залучені до допомоги перші півтора роки, бо все ж таки я знаходила партнерів в Україні, хто надавав гуманітарні вантажі тоннами.
Наразі активно продовжують працювати у фонді графічні дизайнери – Аліна та Дана, які цілодобово готують візуали до допоміжних банок. Наша бухгалтер Юля, яка працює на волонтерських засадах вже три роки. Вона сплачує всі рахунки та подає звіти у податкову. Волонтерка Інна, яка збирає на себе запити та дуже швидко й активно їх закриває, їздить з нами на Донеччину та в Суми. Наш волонтер Вадим почав збирати FPV дрони. Також в команді є я та мій чоловік, але він йде служити. Інші волонтери допомагають збирати донати. Наразі немає гуманітарних вантажів, і фізична чи логістична допомога не потрібні”, – розповідає Аліна Хмур.
За словами волонтерки, наразі основна місія БФ “Промінь поваги” – допомагати тим, хто бореться за національну безпеку, територіальну цілісність та суверенітет. Останні два роки команда фонду допомагає Силам оборони України, зокрема Збройним Силам України та добровольчим підрозділам.
“Сумарно ми зібрали понад 40 мільйонів гривень. Я не веду точну статистику, скільки допомоги передали. Війну ще не закінчено, Азов досі в полоні, тож працюємо далі. Я з тих людей, хто намагається переконати всіх, недотичних до війни, що ідеального моменту допомоги не існує, треба діяти зараз. Досить вже чекати, що нам хтось допоможе. Ніхто нам не допоможе крім нас самих.”
Незважаючи не негативні моменти, Аліна Хмур каже, що багато людей почали долучатися до зборів та відкривати свої перші допоміжні банки до їхніх великих зборів.
“Я в них вірю, підтримую, кажу, що все вийде, і вони закривають свою частку на 5-10 тисяч гривень за добу. Намагаюсь оточувати себе людьми, яким не байдуже. Також отримую багато зворотного зв’язку, що я для багатьох приклад, бо коли деякі люди жаліються, що «втомились», я відважно борюсь за кожну гривню для наших захисників”.
Також волонтерка розповідає, що зараз є основними потребами військових на фронті:
“Дрони, комплектуючі, антени до важких бортів. І ми зацікавлені збирати на будь-які Мавіки, щоб в розвідку відправляли дрон, а не особовий склад!
РЕБи, автівки. Радіоелектронна боротьба допомагає вберегти особовий склад та автівки!
Зарядні станції, джугути-турнікети. Колись після закінчення війни я обов’язково розповім, чому ми так часто збираємо на зарядні станції з турнікетами і для кого”.
Зараз запити нових бригад БФ “Промінь поваги” не бере. Військова волонтерка каже, що за три роки вони вже мають список бригад, яким надають допомогу на постійній основі, та зазначає, що в подальшому буде підтримувати бригаду свого чоловіка і намагатиметься закривати всі їхні потреби.
“В мене є зворотній зв’язок від військових, яким РЕБ, шолом, бронежилет врятував життя. Таких випадків дуже багато. Для цього я і роблю свою роботу, щоб зберегти їхні життя.”
Аліна Хмур каже, що всю допомогу вона віддає, не вимагаючи нічого взамін. Проте все одно отримує від військових знаки вдячності.
“Я отримую сувеніри, підписані прапори від військових, сержантів, командирів батальйонів, командирів бригад. Для мене особливими моментами є те, коли я їду на Донеччину і зустрічаюсь з командирами бригад за одним столом – ми обговорюємо проблеми, успіхи, п’ємо разом каву та обідаємо.
Також була честь для мене бути запрошеною командиром, полковником Яном Яцишиним, на річницю 47-ї бригади «Маґура» в місто Суми, де були зібрані всі командири бригад, які воюють на курському напрямку”, – говорить волонтерка Аліна.
Емоційні аспекти волонтерства для Аліни Хмур не мають значення, адже, за її словами, треба продовжувати допомагати армії, незважаючи на всі перешкоди.
Були такі моменти, коли опускались руки, але то було на початку повномасштабного вторгнення, зараз такого немає. Я вже настільки сильна, що пру як локомотив, минаючи всі перешкоди. Немає часу відпочивати, опускати руки. Працюю 24/7. Для мене це – не подвиг, а звичайна справа, якою має займатися кожна свідома людина, яка цінує своїх воїнів та кордони країни.
Читайте також: “Хочеться помсти за все, що принесли росіяни”, – військовослужбовець “Фауст” з Сіверськодонецька
