З початком повномасштабного вторгнення учні та педагоги зустрілися з цілим рядом проблем. Складні умови й досі випробовують їх на міцність. Вчителі зі сходу України, які були змушені евакуюватися з рідних міст, стикаються з новими викликами: адаптацією до змінених умов навчання, емоційним навантаженням та потребою знайти нові підходи до учнів у цей складний час.
Виданню ТРИБУН вчителі зі сходу розповіли свої історії.
Людмила Комленко - заступниця директора з виховної роботи Сіверськодонецького багатопрофільного ліцею. Наразі заступниця завідувача відокремленого структурного підрозділу Push School Харківської області в місті Полтава
Людмила більшу частину свого життя працювала педагогом. Приблизно 7 років – в загальноосвітній школі, а потім за рекомендацією батьків учнів її запросили в Сіверськодонецький багатопрофільний ліцей, де жінка продовжила педагогічну діяльність і паралельно обіймала посаду заступника директора з виховної роботи. До 2016 року вона працювала в багатопрофільному ліцеї, а потім переїхала за кордон на три роки.
“Я жила і працювала три роки за кордоном, але звісно, не за фахом, – в різних організаціях з інших напрямків. Так віднайшла себе нову. Повернулась я наприкінці 2019 року і одразу потрапила за співбесідою до Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. Мене запросили на посаду редактора наукового видання. За декілька місяців я вже обіймала посаду завідуючої редакційно-видавничого відділу”.
Після початку російського вторгнення у 2022 році заклад релокувався до Івано-Франківська, а Людмила лишалася ще в Сіверськодонецьку. Згодом університет розформували і основна частина викладачів опинилася в Києві. У 2024 жінка розірвала трудовий договір, але довго пошуки роботи не тривали.
“Я не працювала лише два тижні. Я не боюся починати все спочатку. На сьогодні я маю більше 32 років загального стажу. Думала, що більше ніколи не повернуся до педагогічної діяльності, але мабуть, все-таки я тут потрібна,” - ділиться Людмила Комленко.
До початку повномасштабного вторгнення у професії вчителя їй найбільше подобалося працювати з дітьми. Але не в межах традиційної школи, де часто доводиться більше зосереджуватися на звітах і правилах, ніж на справжньому навчанні. Це і стало однією з причин професійного вигорання жінки.
“Зараз я працюю в приватному ліцеї. Паперова робота тут не є пріоритетною. Ми працюємо в системі нової української школи, і зосереджені саме на дитині, її бажанні йти до школи і відчувати себе людиною перш за все. У нас підтримується розумний баланс вимог і потреб і учня, і вчителя. Тому на роботу я ходжу із задоволенням”.
Війна, за словами жінки, зробила її сильнішою. І будь-яке падіння вона сприймає як шанс.
Також вона працювала як волонтер в Полтавському університеті економіки і торгівлі. А з 2022 і донині паралельно працює на волонтерських засадах при недержавній організації.
“На початку повномасштабного вторгнення я трохи волонтерила, поки наші дівчата й хлопці боронили місто. Мені це вдається, бо я швидко адаптуюся до людей і обставин. Хоча є речі, які можуть мене налякати, у критичні моменти я завжди знаходжу спосіб упоратися й подбати про інших. Життя не раз це підтверджувало. Три місяці я допомагала на кухні, виконуючи найважчу фізичну роботу. Готувати для великої кількості людей мені не вперше: колись я водила групи по 70–100 осіб у Крим і Карпати. Тож туристичний досвід і ентузіазм у мене є — особливо в екстремальних умовах, коли треба нагодувати, облаштувати людей і вирішувати їхні потреби. Завдяки цьому в умовах війни у новому місті для мене стало природним бути просто корисною,” — ділиться Людмила.
Щодо колег, які залишилися на окупованих територіях, жінка зазначила, що майже не спілкується з ними, лише з тими, хто в близькому оточенні, а також додала:
“Декілька людей, яких я бачила в месенджерах — Telegram, Viber, — викладають на окупованій Луганщині. Час від часу помічала своїх колег серед колаборантів. Я підозрювала, що таке можливе. Чи засуджую їх? Не знаю. Це їхній вибір. Але неприязнь, мабуть, усе ж відчуваю. Це змушує переосмислювати життя… Як кажуть, у кожного свій шлях. Я точно знаю, що сама б так не вчинила. Життя все розставить по місцях. Єдине, що скажу: я чітко відрізняю псевдопатріотів – тих, хто бігав у вишиванках, кричав про любов до України, а потім ту вишиванку навиворіт одягав. Таке я теж бачила. Патріотизм — це не те, про що варто кричати. Справжній патріот — це не той, хто голосно промовляє чи розмахує прапором, а той, хто носить любов до Батьківщини в серці”.
Як війна змінила шкільну освіту в Україні, Людмила коментує так:
"Освіта змінилася, і, на жаль, переважно в гіршу сторону. Спочатку ковід, потім війна – дистанційне навчання для абсолютної більшості не дало нічого хорошого. Бо дистанційка в ідеальному варіанті – це дисципліна й самостійність, а в реальності багато хто неорганізований, немає належного доступу до інтернету. Якщо взяти 5-7 класи – це діти доби ковіду й війни. У них випало 5 років нормального навчання – це прірва в знаннях. Ми бачимо освітні втрати, демотивацію, емоційну й інтелектуальну нестабільність. Освіта стала імітацією. У більшості комунальних шкіл немає чітких вимог, навчання перетворилося на "якось буде". Бачу це по дітях, які приходять на наші міські заходи. Але молодші класи – це нова генерація, потенціал. Ці діти зовсім з іншої глини. Якщо для них створити стабільні умови, вони хочуть і можуть вчитися. Та питання, що буде далі, залишається відкритим."
Вчителька власним прикладом мотивує дітей продовжувати навчання, незважаючи на обставини.
“Якщо щось не виходить - піднявся і пішов далі. Право на помилку є завжди. Якщо ти помилився, то це не значить, що ти поганий. Помиляються всі - дорослі і малі. І помиляються декілька разів. І погана відповідь - це теж відповідь. Це ознака того, що ти думаєш, принаймні. Для мене взагалі не проблема, якщо в мене щось не вийшло. Нереалізований план на сьогодні, чи на завтра - це просто шанс. Я йду далі, і все”.
Адаптовувати свої уроки до сучасних реалій Людмилі допомагають інтерактивні ігри, електронні підручники, практичні завдання та різні відеоролики, і в особливих випадках - навіть театр через відеоспектаклі.
“До прикладу, у мене є учень із Покровська, який майже не говорить, у нього дуже обмежений словниковий запас. Як вивчати з ним літературу? Використовую відеофільми, спектаклі, матеріали з інтерактивних платформ для навчання. Для давньої літератури є чудові уроки від молодих викладачів, які пояснюють ключові моменти доступно й стисло. Потім ми обговорюємо, що дитина почула й зрозуміла.” - розповідає вчителька.
Майбутнє української освіти Людмила бачить ближчим до європейського варіанту. По-перше, школа подовженого дня, коли діти впродовж дня мають до 10 уроків, але з великими перервами для прогулянки і триразового харчування, а також врахована гурткова робота. По-друге, це викладання під час прогулянки, тобто проводити уроки на свіжому повітрі. Ще в цей час дитина може встигнути зробити домашні завдання, а повернувшись додому, учень проводить час у колі родини.
“Майбутнє шкільної освіти — це, знову таки, спілкування на рівні вчитель - учень не в наказовому способі, а через спілкування та партнерську взаємодію. Коли є розумний баланс, і коли старша за віком і статусом людина не демонструє свою зверхність до учня, а спілкується з ним на рівних і дозволяє висловлювати свою думку. Це зміни канонів радянської системи, коли учень сидів за партою і тягнув руку”.
Вона живе далі та насправді не ностальгує. Повертатися до рідного міста, коли це стане можливим, Людмила не планує.
“Я не хочу повертатися на руїни і бачити руїну. Не хочу бути поряд з людьми, які живуть подвійними стандартами. Не скажу, що я не впевнена. Я вірю, що Україна буде, але шлях до того буде дуже складним.”
Наостанок Людмила поділилася історією, яка її особливо вразила. З теплом у голосі згадує колишнього учня, з яким досі підтримує зв’язок.
"Я слідкую за життям одного учня, в якого мало хто вірив. Він не був зразковим учнем, мав труднощі навіть з українською, мислив російською, негативно ставився до мови. Але я відчувала, що він піде далеко. До війни він закінчив два виші, працював у міжнародних компаніях у Києві, винаймав житло. Потім поїхав в Іспанію, зараз мріє про Швейцарію. Він досконало вивчив англійську мову, і добре володіє нею. А також дуже грамотно пише про своє життя у соцмережах причому це стисло, елегантно і з психологічним аспектом, я б сказала, по-дорослому. Я щаслива, що доклала руку до формування його світогляду. Він навіть мені колись написав, що "Єдина людина, яка в мене вірила, - це ви". Так воно й було”.
Ольга Клопова - вчителька початкових класів
Ольга Клопова має дві вищі педагогічні освіти, працює в гімназії №3 міста Рубіжного, і наразі є класним керівником 1-А класу.
“Мені подобається спілкування з дітьми, я вчу їх, а вони намагаються вчити мене. І ще питання, в кого виходить краще. Вчителювання зараз не лише про знання, це про вміння чути дітей, бо це покоління, яке народилося під час війни, і війна, тим чи іншим чином відбилася на їхньому життєвому досвіді. Вони травмовані війною. Але тим не менш, залишаються безпосередніми та щирими”, – зазначає Ольга.
До повномасштабного вторгнення жінка працювала в дитячому садочку, потім, по закінченні магістратури, в 2019 перейшла працювати в школу.
“Саме 2019 рік кинув перший виклик "дистанційкою", але вчителі дуже швидко опанували можливості навчання онлайн. Ми проходили вебінари, майстер-класи тощо”.
Найбільшим задоволенням для неї було спостерігати за тим, як дорослішають діти.
“З маленьких чомусиків вони поступово стають самостійними дослідниками. Найцікавішим було разом з ними шукати відповіді на їхні питання, створювати проєкти, презентації. Вони так пишаються своїми вміннями. Найбільшою нагородою є те, що навіть через роки колишні учні звертаються до мене з питаннями. Багато з них є в підпискниках в соц мережах. Зараз вони розкидані по всій країні та за кордоном, запрошують в гості. Один учень мріє відкрити кафе, каже, що я буду серед запрошених на відкритті”.
Наразі Ольга використовує у навчанні різні онлайн інструменти, дошки для спільної роботи (Figma, Padlet). А також намагається збагачувати уроки інтерактивними методами: сенкан, мозковий штурм, ажурна пилка.
“На уроках навіть першачки вже працюють з завданнями з сайту “Лернінг ап”, старші діти проходять тестування в синхронному режимі на сайті “На Урок”. Цікавим є застосунок для створення коміксів. На уроках з розвитку мовлення це дуже стає в нагоді”.
Але зізнається, що спочатку було складно пристосуватися до цих технологій, а потім захопилася.
А от війна поділила її життя на “до” та “після”.
“Я втратила звичне коло спілкування, домівку, звичайне життя, яке, здається було найкращим. Ми з сином не встигли вчасно евакуюватися, я не вірила, що може бути так страшно. А потім... Окупація, чужі вояки на вулицях мого міста, танки біля мого будинку, обстріли і поранення сина”.
Як тільки її син зміг ходити після поранення, вони одразу виїхали в Старобільськ. У таборі біженців завуч школи сказала про можливість виїхати в Дніпро. І після труднощів із перевезенням кішки й пса вони все ж вирушили. Там Ольгу та її сина прийняв викладач її сина, і кілька днів вони оговтувались після Рубіжного.
Також Ольга зазначає, що зв'язок із колегами, які залишилися в рідному місті, не підтримує, адже в Рубіжному немає інтернету, тому зв'язок з ними відсутній. Але додала, що декілька шкіл, які менш пошкоджені, працюють.
“Я не виходила з русла... Ще під час перебування в Трускавці в квітні 2022 я проводила уроки для тих дітей, хто міг приєднуватися. А вже з осені 2022 працювала в онлайн школі. Найскладнішим було на початку навчального року, оскільки я взяла третій клас від іншого вчителя, коли я мала провести опитування серед батьків, чи є в них відомості про загиблих дітей цього класу”, - розповідає Ольга, згадуючи про період після переїзду.
Школа офіційно зареєстрована на території України в Києві та весь час працює за українською програмою. Освітній процес організований в синхронному онлайн режимі. В початковій ланці працює 5 класів. Другий рік поспіль вони набирають перший клас.
“Труднощі пов'язані з побутовими проблемами учнів. Це і неякісний інтернет, відсутність енергопостачання, тривоги, багато дітей навчаються в школах за місцем перебування за кордоном. Вони поєднують навчання в місцевих школах та в нашій – це дуже велике навантаження на дітей, але вони великі молодці, встигають всюди. Для них дуже важливо не втрачати цю ниточку, що поєднує їх з Батьківщиною. І ця ниточка - саме наша школа. Діти відчувають брак спілкування в іншомовному оточенні, тому після уроків вони просять мене не вимикати онлайн зустріч і ще залишаються спілкуватися без дорослих”, - ділиться Ольга.
Для учнів, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, навчання дається складніше, адже в Рубіжному немає інтернету.
“Батьки виїжджають за межі міста, завантажують завдання, контрольні, діагностувальні, діти виконують їх, а потім надсилають одночасно декілька робіт.
Знаєте, це маленькі герої. Вони чинять спротив тим, що розганяють темряву і зло своїм прагненням до навчання.”
Майбутнє своєї школи Ольга розглядає лише в оптимістичному настрої:
“Майбутнє моєї школи щільно пов'язано з майбутнім України. Я поміркований оптиміст, тож поки працюємо онлайн, опановуємо нові навички, наповнюємо світлом життя, розганяємо темряву.”
Мотивують дітей до навчання всілякими цікавими заходами, флешмобами, відеоконкурсами. Намагаються зацікавити і для цього роблять все можливе.
“Діти мріють про повернення в Україну, а для подальшого навчання у вишах їм потрібно мати атестат українського зразка. Мрія про повернення додому, до близьких, до звичного оточення і є головним мотиватором. Ми лише допомагаємо реалізувати цю мрію”, - зазначає Ольга.
Підхід у викладанні змістився на безпеку дітей на всіх рівнях, як під час освітнього процесу, так і поза ним, - від фізичного до психологічного здоров’я.
“ І ще- зараз, коли діти розкидані по багатьох країнах, є великий ризик втрати ідентичності себе як українців, тому вчителі докладають титанічних зусиль для того, щоб діти не розпорошили національної самосвідомості під впливом інших національних культур.”
А також розповіла історії учнів, які її особливо вразили:
“Ви знаєте, вони всі - супергерої. Кожна дитина, кожна родина - це окрема історія подвигу, сміливості та відчайдушності. Особливо щемкі історії учнів, чиї батьки є військовослужбовцями. Мама одного учня надіслала фото зустрічі сина, мого учня, з батьком-військовослужбовцем, якому надали відпустку. Коли згадую це фото, мороз по шкірі. Діти та їх батьки зробили найголовніше: вони зберегли свої життя.
Особлива історія - це доля родини мого колишнього вихованця Артема (ім’я змінено). Його мати і бабуся - відомі в місті волонтери. Під час окупації хтось доніс на бабусю, вона потрапила в полон. Тривалий час про її долю не було нічого відомо. Під час одного з обмінів, його бабуся Галина (ім’я змінено) потрапила під обмін. Якось вона розповіла про ті тортури, яких вона зазнала в полоні. Важко уявити, на що здатні наші люди, яка сила духу та мужність у людей, які жили звичайним життя, ростили дітей, онуків, працювали”, – підсумовує вчителька.
Авторка: Катерина Остапець
