У часи, коли війна залишає глибокі шрами на тілі нації, збереження пам’яті про загиблих стає не лише актом вшанування, а й фундаментом для майбутнього. Журналістка Ганна Курцановська присвятила свою діяльність саме цій меті — меморіалізації трагедій війни. Її проєкт «Оленівка. Їх убили, бо не змогли перемогти на полі бою» отримав визнання на конкурсі «Честь Професії» у номінації «Найкраща публіцистика в локальному медіа». Курцановська не лише документує історії загиблих захисників, а й активно бере участь у перформансах, які привертають увагу до воєнних злочинів. Один із таких перформансів відбувся біля Національного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, де вона в масці Путіна тримала макет авіабомби ФАБ-500, символізуючи трагедію в Маріупольському драмтеатрі.
У розмові з ТРИБУН Ганна Курцановська ділиться своїм баченням важливості меморіалізації війни та пояснює, чому збереження пам’яті є ключовим для формування національної ідентичності та запобігання повторенню трагедій у майбутньому.
— Чому для вас особисто важливо працювати з темою пам’яті та меморіалізації загиблих на цій війні?
— Моя перша публікація на цю тему вийшла майже три роки тому — саме тоді я вперше потрапила на акцію родичів азовців, які на той момент вже тримали оборону на “Азовсталі”. Їхні рідні вимагали проведення процедури екстракції — втручання третьої сторони – для виведення бійців маріупольського гарнізону з заводу, що перебував під жорстокими обстрілами.
На цій акції я познайомилася з Нелею Шастун. Її старший син тоді вже загинув у боях за Маріуполь, а молодший залишався на “Азовсталі”. Я тоді написала статтю, частину якої присвятила саме цій родині. Я сфотографувала маму в чорній хустинці, яка тримала портрет свого полеглого в Маріуполі старшого сина Ігоря Шестуна. З тих пір я почала писати про полеглих. Це стало моїм свідомим вибором — пам’ятати й фіксувати історії тих, хто віддав життя. І так склалося, що вже три роки мої тексти зосереджені навколо Маріупольського гарнізону.
— Коли ви вперше усвідомили, що ця війна потребує іншої розмови про втрату, ніж ті, до яких ми звикли
— Тема Маріуполя в інформаційному просторі звучить дедалі рідше. Це, на жаль, закономірно: щодня відбуваються нові трагедії, нові втрати, і щось інше витісняє попереднє. Але я для себе вирішила: буду писати, буду нагадувати про оборонців Маріуполя. Бо те, що сталося там, — справді унікальне. 86 днів герої тримали оборону міста. Це виняткова сторінка в нашій історії, і моя місія — зафіксувати її. Для наступного покоління. Багато з тих, хто загинув, не були публічними, не вели соціальних мереж. Але вони творили великі справи — нищили ворога, проявляли неймовірну хоробрість. Про них треба говорити, записувати спогади побратимів, які були поруч. Це — свідчення героїзму. Про це мають з’явитися книги. І я вірю: пройде ще кілька років — і в підручниках з історії України буде окремий розділ про оборону Маріуполя, а діти в школах вивчатимуть імена тих, хто став щитом для країни.
— Що змінює для родин загиблих поява історій про їхніх близьких у публічному просторі?
— Не всі рідні готові говорити, і це нормально. Але, за моїми спостереженнями, близько 85% згодні ділитися своїми історіями, навіть якщо це дається їм надзвичайно важко. Йдеться саме про родини з Маріупольського гарнізону. Час минає, і люди усвідомлюють: треба говорити зараз, бо пізніше журналісти можуть переключитися на нові історії, нових героїв — і пам’ять про сьогоднішніх загиблих ризикує залишитися поза увагою.
У моїй практиці здебільшого родини погоджуються. Часто це виглядає так: я звертаюся з пропозицією написати матеріал до річниці загибелі, а вони відповідають: “Ми самі хотіли до вас звернутися, читаємо ваші статті”. Просто не наважувалися раніше. Боялися, що не зможуть говорити, — бо надто боляче. І боляче буде ще довго.
Ми розмовляємо щиро. Або я надсилаю список запитань, і люди відповідають письмово. Для багатьох це стає певною терапією: виписати свій біль, дати йому форму слів. Це час, щоб згадати, поплакати, іноді навіть посміхнутись — пригадавши якийсь теплий, кумедний момент.
У телефонній розмові цього простору часто немає — потрібно реагувати тут і зараз, а це не завжди дозволяє згадати важливі деталі. Тому письмовий формат дає людям можливість прожити пам’ять глибше.
— Якими ви бачите правильні форми вшанування загиблих героїв — меморіали, книги, фільми, ритуали?
— Форми вшанування пам’яті — це дуже особистий вибір. У невеликих містечках це можуть бути Алеї Слави. У когось це книга — наприклад, рідні азовців з одного міста об’єдналися, щоб розповісти про своїх загиблих. Мені особливо близька виставка, організована громадською ініціативою «Серце нАЗОВні», яку очолює Віра Литвиненко — мати загиблого бійця «Азову» з позивним «Вектор». Вона створила проєкт, де зібрані портрети оборонців Маріуполя з короткою інформацією про кожного. Виставка стартувала в Музеї історії України, побувала на Софіївській площі, мандрувала містами України й навіть за кордоном. Ось це — приклад справжнього, глибокого вшанування.
До третьої річниці виходу захисників із «Азовсталі» в полон Вікторія Колмикова з Вінниці — мама полеглого «азовця» з позивним «Вахр» — готує до друку книгу. У ній буде зібрана інформація, фото та навіть вірші, присвячені хлопцям з Вінниччини. Я тільки підтримую такі ініціативи.
Створюються також фільми, пишуться статті, друкуються книги. У громад є можливість брати участь у цих процесах. Деякі родини самі знімають документальні стрічки. Так, ці фільми не завжди професійні, не претендують на фестивальні нагороди — але в них стільки щирості. Це щемливе бажання рідних — зібрати пам’ять по крихтах, поки є з ким говорити. Вони шукають побратимів, командирів, викладачів, учнів — усіх, хто міг знати полеглого. І з розмови в розмову, з фрагмента в спогад складається мозаїка життя. Це дуже зворушливі історії.
— Що для вас є найважчим у цій роботі?
— Найскладніше — це, безумовно, спілкування з родинами загиблих. Усі вони травмовані. Хтось більше, хтось менше, але в кожному — глибока рана від втрати. Тому я завжди кажу: журналіст у такій роботі — ще й психолог. Потрібно бути уважним, гнучким, вміти знайти підхід до кожної людини.
Вже з перших хвилин розмови стає зрозуміло, хто як налаштований, скільки болю несе в собі. Іноді думаю: може, через те, що я приходжу з відкритим серцем, то й притягую таких же людей — світлих, щирих.
Мені справді легко знаходити спільну мову з рідними полеглих Героїв. Хоча трапляється всяке, здебільшого мені щастить на надзвичайно глибоких і добрих людей.
Іноді наше спілкування не закінчується після інтерв’ю. Ми продовжуємо підтримувати контакт, товаришуємо, разом беремо участь в акціях на підтримку полонених азовців, ходимо в гори, збираємося на свята. Це справжні зв’язки, що виходять далеко за межі професійного.
— Як суспільство може не просто "запам’ятати", а справді інтегрувати пам’ять про загиблих у майбутнє?
— Неможливо змусити когось пам’ятати — це завжди свідомий вибір. Як хвилина мовчання щоранку. У мене, наприклад, є такий власний ритуал. Зізнаюся: не завжди рівно о 9:00 вдається зупинитися, згадати. Тому я заздалегідь готую сторіс у своїх соцмережах — про людину, яка загинула. Це може бути день її народження, день загибелі — але обов’язково я згадую про когось із полеглих.
А як змусити суспільство? Ніяк. Воно має прийти до цього самостійно. Хтось згадує подумки. Хтось не викладає нічого в соцмережі, але діє — відвідує родини загиблих, допомагає, піклується. Іноді саме така людина робить значно більше, ніж той, хто просто ділиться некрологом на загал. Кожен має свій шлях до пам’яті. І головне — щоб цей шлях був щирим. Примус тут не працює. Особливо це стосується тих, у чиїх родинах не було втрат. Бо там, де загинули Герої чи Героїні, пам’ятають без зайвих нагадувань. Там знають, як вшановувати. І несуть цю пошану щодня — у словах, у вчинках, у тиші.
— Яких помилок у вшануванні героїв ми вже припускаємось або ризикуємо припуститися?
— Мені ця тема дуже болить — ідеться про військове меморіальне кладовище. Вибач за різкість, але якщо сказати сучасною мовою, те, що відбувається навколо нього, — це просто крінж. Уже кілька років не можуть визначитися з місцем для поховань. Постійні суперечки, конфлікти. Частина місцевих мешканців виступає проти. І складається враження, що їм просто байдуже. А ще гірше — коли на такі обговорення привозять так званих “тітушок”, аби вони тиснули на родини загиблих. Уяви: сльози батьків, які втратили дитину, — і поруч люди, що відкрито зневажають їхній біль. Це важко навіть уявити, не те що пережити.
Я знаю конкретні історії: у родин загиблих бійців “Азову” урни з прахом досі стоять удома. Батьки чекають, коли ж нарешті з’явиться місце, де можна гідно поховати. Але час іде, а нічого не змінюється. Одна мама зберігає урну біля ліжка — просто тому, що немає альтернативи. А є й ті, хто через окупацію своїх міст узагалі не може поховати близьких. Вони теж чекають.
Після кремації дається певний період безкоштовного зберігання — зазвичай рік. А потім — уже платно. А це, можливо, великі гроші для звичайних людей. І тому вони забирають урну додому, з надією: ось-ось побудують кладовище.
Кажуть, десь на Київщині його таки зводять — то Биківня, то інше місце, я вже й сама заплуталася. Дуже хочеться вірити, що справа зрушить. Що з’явиться простір, де все буде гідно: рівні ряди, тиша, чистота. Такий собі наш Арлінгтон — український, справжній, для справжніх героїв.
— Ви працюєте з історіями бійців, яких убили в Оленівці. Як їхні родини ставляться до публічного розголосу?
— Спочатку, звичайно, ніхто не хотів спілкуватися, тому що не було збігів ДНК. Рідні чекали. Була, хоч і невеличка, частина віри, що буде помилка, що не буде їхнього рідного серед тих, кого стратила росія в Оленівській колонії. Але я так скажу: є кілька матерів, у яких був збіг ДНК 99%, але вони цей 1% залишають собі. Як вони казали “Ми поховали дитину. Збіг був, але я сподіваюся, що мій в полоні досі знаходиться і живий, а я поховала чиюсь дитину, а свого ми чекаємо”. Це їхнє право, це їхня віра. Я поважаю їхню думку.
— Чи достатньо уваги приділяється пам’яті про цивільних жертв війни?
— У проєкті “Меморіал” окрім розділу “загиблі герої” є розділ “цивільні жертви”. Розповіді про загиблих цивільних знаходити набагато складніше. Люди не завжди готові ділитися — надто болючі ці історії. Часто йдеться про загибель у власних домівках — під завалами після бомбардувань чи обстрілів. Особливо важко, коли мова йде про дітей. Розповідати про них можуть лише батьки, але більшість із них довго не наважуються на розмову. Потрібен час.
З військовими трохи інакше. Там теж буває складно, але загалом родини більше готові говорити, ділитися спогадами. Вшанування героїв відбувається активніше, хоча кількість загиблих цивільних — теж величезна.
У деокупованих містах, таких як Буча чи Ірпінь, громади вже мають можливість вшановувати пам’ять цивільних. А от у Маріуполі — ні. Місто досі окуповане, і точних цифр загиблих ми не маємо. Те, що озвучується, — кілька тисяч — це, скоріше за все, лише мала частина правди.
Особисто я вірю: у місті, де до війни мешкало близько пів мільйона людей, загинуло щонайменше 50 тисяч. Є припущення і про 100 тисяч. Я не можу це стверджувати — у мене немає перевірених джерел. Але, слухаючи історії очевидців, стає зрозуміло: масштаби катастрофи набагато більші, ніж офіційно визнається. Люди розповідають, як багатоповерхівки просто складалися, ховаючи під собою цілі родини.
Часто такі загиблі навіть не зафіксовані. Їх вважають зниклими безвісти. Як-от історія одного з учасників гурту «Молоді», який проходив відбір на Євробачення. Його батько залишався в Маріуполі навесні 2022 року. Спершу ще був зв’язок. А потім — зник. Жодної інформації. І вже три роки нічого не відомо. Таких історій — дуже багато. І, на жаль, ми ніколи достеменно не дізнаємося: ці люди загинули чи ще живі. Але ми зобов’язані зберігати про них пам’ять — бодай через розповіді тих, хто залишився.
— Уявіть, що через 20 років дитина відкриє книгу чи платформу “Меморіал” — що вона має звідти відчути?
— Дитина буде приголомшена. Вражена не лише кількістю імен, а й масштабом трагедії — скільки життів забрала ця війна, скільки Героїв і Героїнь поклали своє життя за Україну. І ще є ті, про кого ми досі нічого не знаємо. Родини, які не отримали тіл, не побачили підтверджень, не почули останніх слів. Ті, хто досі сподівається: раптом живий. Раптом не його…
Після кожного обміну — коли повертають тисячу, п’ятсот, сімсот тіл — надходять нові звістки, наприклад, «загинув на полі бою». І ще одна родина входить у свою особисту війну з втратою.
Ця дитина — читач майбутнього — побачить в цифрах не просто імена, а втрачений зріз покоління. Бо здебільшого йдеться про молодих — 20–30 років. Хлопці й дівчата, які мали б жити, кохати, будувати країну. А вони або воюють, або загинули, захищаючи її.
— Яка історія загиблого героя залишилася з вами назавжди?
— Серед багатьох історій, які я написала, особливо вражає доля Олега Катріча з позивним «Кельт». До повномасштабного вторгнення він жив із родиною в Словаччині, але пообіцяв: якщо Росія піде війною — повернеться. І стримав слово. Спочатку воював на Київщині, а згодом — у складі першої гелікоптерної місії доставив підкріплення й зброю на «Азовсталь». Він був командиром цього рейсу. Наступного дня загинув — просто на своїй рідній вулиці в Маріуполі, тримаючи в руках ПТУР. Ворожий снаряд поцілив йому в голову. Ми ініціювали петицію про присвоєння йому звання Героя України, зібрали підписи ще в жовтні 2024-го — але рішення досі не ухвалено. А він, без сумніву, заслуговує на це як ніхто.
— Якщо пам’ять — це частина майбутнього, то яким би ви хотіли бачити це майбутнє?
— Майбутнє, про яке я мрію, — це майбутнє без війни. Коли я ще жила в Донецьку і працювала журналісткою, часто бувала на заходах, присвячених Дню Перемоги. Тоді чиновники говорили типові фрази — бажали здоров’я, щастя і «мирного неба над головою». Здавалося, це просто ритуальні слова, не більше. А тепер, коли ми знову збираємося за столом, з близькими, друзями, — ми повторюємо ті ж самі побажання. Але тепер «мирне небо» — не шаблон, а справжнє, найважливіше бажання.
Я хочу, щоб у майбутньому над нами було саме таке небо — мирне. Чисте. І — без русні.
Пам’ять — це не камінь на могилі. Це слово, фото, тиша, що лунає у сторіс чи книзі, виставці або спогаді. Поки про героїв говорять — вони живі у серці нації. І саме з цієї пам’яті виростає те, що ми називаємо майбутнім. Без неї — жодна країна не має ні сили, ні сенсу. Тому ми мусимо пам’ятати. Для себе. Для них. Для України.
Проєкт «New meanings for Eastern Ukraine» реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
