14 липня в окупованому Сімферополі відбудеться судове засідання над українським полоненим Леонідом Маликом. На сьогоднішній день він утримується у СІЗО окупованого міста Маріуполя Донецької області. Леонід Малик – цивільний. Однак окупанти звинувачують його за цілим рядом тяжких статей Кримінального Кодексу РФ. Це – і державна зрада, і статті щодо незаконного обігу… радіоактивних речовин. За російськими законами обвинуваченому загрожує щонайменше 20 років позбавлення волі.
Його донька, київська студентка Марія Малик, яка подала батька до списків на обмін, каже, що побоюється, що російська сторона не захоче віддавати його. Тому що, перебуваючи в окупації, Леонід Малик змушений був отримати російський паспорт. Співрозмовниця побоюється ще й того, що це засідання суду, куди ніколи не допустять ні українського адвоката, ні представника міжнародної гуманітарної організації, може закінчитися обвинувальним вироком для її батька. І після цього засуджений кане у невідомість десь у російських катівнях на багато років. Хоча, як випливає з матеріалів кримінальної справи, які вдалося отримати сім'ї Леоніда Малика, жодних вагомих доказів його вини немає.
– У мого батька не було вибору – без російського паспорта, який він отримав вже після повномасштабного вторгнення, перебувати на окупованій території він зараз ніяк не міг, – розповідає Марія. – Ми спілкувалися з татом весь час до того, як його заарештували, тому я впевнена, що то був для нього просто вимушений крок. Українська влада не визнає російських паспортів, які українці, що опинилися в окупації, були вимушені одержати. А ось російська влада може утримувати мого батька на підставі того, що він, мовляв, тепер громадянин цієї країни. Але мій батько від українського громадянства ніколи не відмовлявся.
– Як ваш батько опинився на окупованій території та чому не міг звідти виїхати?
– Батько до повномасштабного вторгнення працював вахтовим методом у Чорнобилі. Та через поганий стан здоров’я його матері, моєї бабусі, з 2012 року між своїми робочими вахтами більше часу проводив у селищі Новотроїцьке Волноваського району Донецької області, де мешкали його батьки. Там його й застало повномасштабне вторгнення – на свою чергову робочу вахту він поїхати просто не встиг. Російські війська жорстоко бомбардували весь цей район і дуже швидко захопили його вже в середині березня 2022 року. Батько вирішив залишитися з бабусею, яка зараз майже зовсім не ходить.
У цьому ж селищі живе і сестра батька, але… у моєї тітоньки свої непрості життєві обставини – вона доглядати матір не може. Тож батько не хотів кидати свою маму. Російський суд, коли виносив рішення про арешт мого батька, а потім продовження його тримання під вартою, того, що він доглядає свою матір, до речі, не врахував.
– А адвокат вашого батька підготував заперечення проти взяття свого підзахисного під варту? В нього взагалі є адвокат?
– Як випливає з тих матеріалів, які нам вдалося видобути, його адвокат чомусь такому рішенню не заперечував. Найімовірніше, це «наданий» йому адвокат. Бабуся і моя тітка, сестра тата, до ладу нічого не знають. Просто коли вони дізналися про те, що батько заарештований, вийшли на адвоката, якого їм вказали як його захисника, і попросили в нього хоч якісь матеріали: щоб хоч знати, у чому людину звинувачують і до чого їм готуватися. Їм переслали лише постанову про продовження утримання батька під вартою. Там і вказані статті, за якими його звинувачують.
Найняти адвоката людині, яка обвинувачується за такими, скажімо, «політичними» статтями на окупованій території, коштує дуже і дуже дорого – щонайменше 200-300 тисяч рублів – це понад 100-150 тисяч гривень приблизно. І це може бути не остаточною сумою.
І жодної гарантії ефективності роботи адвоката, навіть справді сильного та зацікавленого в успіху, на окупованій території, звісно, немає. Й місцеві адвокати, як нам розповідали родичі, взагалі не горять бажанням братися за захист обвинувачених за такими, можна сказати, «політичними» статтями, як у мого батька. Побоюються, як би самих не звинуватили у «пособництві» підзахисним – тим, кого звинувачують у державній зраді, шпигунстві чи тероризмі. А такі статті там «шиють» насамперед тим, хто мав до окупації українські паспорти. Прочитайте їхні ж інформаційні канали, самі побачите.
– А чим ваш батько заробляв на життя на окупованій території?
– Спочатку тато робив ремонти людям. А пізніше зайнявся перевезенням на своїх «Жигулях». Плюс він вже має пенсію. Батькові 54 роки, але він вже має пенсію, бо більше 10 років працював на шкідливому виробництві у Чорнобилі. Тато був майстром цеху дезактивації транспорту та засобів індивідуального захисту на Державному спеціалізовану підприємстві "Центральне поводження та переробка радіоактивних відходів".
Думаю, що, знаючи про його нещодавню роботу, йому й намагаються «пришити» ці звинувачення – у незаконному обігу радіоактивних речовин. Тому й тримають його за ґратами так довго – домагаються того, щоб він визнав усе, що йому «шиють». Коли довго перебуваєш в інформаційному вакуумі, під тортурами та психологічним тиском, коли всім нашим полоненим вселяють, що український уряд про них давно не пам’ятає, ще й не в тому зізнаєшся.
А насправді переконливих доказів у них немає. Я так вважаю, бо у матеріалах кримінальної справи мого батька, які нам передали наші родичі, немає прямих звинувачень. Ось цитата: «…в наданих суду матеріалах є достатньо даних, які свідчать про можливу причетність Малика до скоєння злочину…». Вдумайтеся: за «можливу причетність до скоєння злочину» мого батька вже більше року тримають у катівнях.
– Коли та де його затримали?
– Його затримали в окупованому Бердянську понад рік тому – на початку травня. Ми вважали його зниклим без вісті. А дізналися про те, що з ним трапилося, тільки у грудні 2024 року. Родичі у Новотроїцькому теж не одразу про все дізналися – тітка спочатку навіть подавала брата у розшук.
– В яких умовах утримують вашого батька та чи дають йому можливість зв'язуватися з близькими?
– Ми, звісно, з ним зв'язку не маємо. А з родичами на тій території йому дозволили зв'язатися лише один раз. У тих матеріалах справи, що ми бачили, є такий папір – дозвіл слідчого на дзвінок батька рідним. Але під час цього дзвінка він до пуття нічого не сказав ні про себе, ні про умови утримання. Адже такі переговори відбуваються під контролем наглядачів. Скажімо, це просто можливість дати знати близьким, що ти живий.
– Як думаєте, звідки взагалі могли взятися радіоактивні матеріали, які фігурують у статтях звинувачення вашого батька?
– Як я вже й казала, думаю, що батько ніякого особистого «радіоактивного сховища» не мав. На території Донецької області жодних атомних станцій не було. Та й він, як фахівець, чудово розумів, наскільки це все є небезпечним для нього самого, щоб потягнули щось зі свої роботи. І в матеріалах його кримінальної справи теж сказано розпливчасто: «можливо причетний…».
А якщо щось і було, то це могли провозити в багажі пасажири, або ж попросити його передати таку посилку, про вміст якої він і не знав. Батько, з яким я постійно підтримувала зв'язок, мені розказував, що займатися перевозками там, як я вже розказала, справа небезпечна.
Батько скаржився мені, що проблеми у нього виникали часто. То у пасажира щось не так із документами, то хтось намагається провезти щось заборонене. Загалом перевізники через це страждають постійно. Все це якимось чином відразу стає відомо місцевій поліції або ФСБ – на окупованій території Донеччини це називається «МДБ» – «міністерство державної безпеки». Але всі ці органи, по суті, підпорядковуються російському ФСБ. Адже росіяни оголосили окуповані території своїми «новими територіями» і там активно насаджують російське законодавство та свої структури. Могли й підкласти йому щось спеціально. Конкуренція серед «перевізників» там дуже висока. І про такі випадки батько теж розповідав.
Адже з роботою у регіоні, який перестав бути потужним центром промисловості – майже всі шахти тепер закрито, – дуже важко. А на одну пенсію ніяк не прожити – ціни зараз злетіли, як у Москві. Це, напевно, через високі доходи російських військових контрактників, яких там тепер чимало.
Сподіватися на те, що тата виправдають, ми не можемо. Там явно спостерігається активна компанія з депортації українського населення куди подалі – таке собі «імпортозаміщення». Окупанти «розчищають» території від місцевих мешканців. На наші українські окуповані землі з кращим кліматом та краще розвиненою інфраструктурою зараз активно заселяються жителі російської глибинки. Чим менше на окупованих територіях людей, які раніше мали українські паспорти, тим краще «понаїхавшим».
Батько казав мені, що розуміє, що стосовно українців там зараз діє правило: «Була б людина, а стаття на неї завжди знайдеться». Розумів, що за ним можуть прийти співробітники ФСБ будь-якої миті, тому що він нещодавно працював у Чорнобилі. Але просто не міг виїхати звідти, бо там його хвора мати...
Я сподіваюся лише на те, що батько повернеться додому за обміном. Він має право на возз’єднання зі своїми дітьми та рідною батьківщиною. Я ще раз наголошую, що мій тато не відмовлявся від громадянства України. В одну з наших останніх розмов він з сумом сказав мені: «Батьківщина моя – Україна. Мої діти в Україні. Подумки я в Україні. Просто без російського паспорту тут неможливо навіть виживати. Але цей паспорт, як і ця країна, мені чужі».
Авторка: Олена Смирнова
