Костянтин Рєуцький – журналіст, правозахисник і активіст із Луганська, який став свідком ключових подій в історії України, зокрема боротьби за незалежність і протистояння російській агресії. В інтерв’ю виданню ТРИБУН він ділиться спогадами про життя в Луганську, громадську діяльність, спротив окупації та думками про майбутнє України.
Костянтин Рєуцький народився в Хабаровську, що в Росії, але виріс у Луганську, який вважає своїм рідним містом. Ще з юних років він гостро відчував несправедливість радянської системи, що формувало його світогляд.
“Навколо панувала несправедливість, яку особливо гостро я відчував у підлітковому віці й не збирався з нею миритися. Причини цієї несправедливості були для мене очевидні: радянське суспільство було брехливим, штучним, і ця несправедливість була зведена в абсолют. Тому я щиро прагнув повалення цієї системи, розпаду Радянського Союзу. Життя за ідеологічними догмами ніколи не було для мене нормою”, – згадує він.
Ще під час шкільних років Костянтин часто вступав у гострі дискусії з учителями про те, яким має бути справедливе суспільство. “Наприкінці 80-х почала з’являтися езотерична література та преса, де публікувалися передбачення Нострадамуса про розпад Радянського Союзу у 1991 році. Але події наступного року довели, що процеси розпаду почалися ще раніше: після приходу до влади Горбачова, проголошення перебудови, відкриття правди про злочини радянської влади проти власних громадян і сусідніх народів. Пам’ятаю, що ці публікації з’явилися приблизно за рік до того. Тоді це здавалося абсолютно нереалістичним, бо система виглядала непохитною, монолітною”.
Особливо пам’ятним для активіста стало те, як на тлі цих подій змінився його дідусь: “Мій дідусь, комуніст із часів Другої світової, комісар і політпрацівник у радянській армії, наприкінці 80-х, коли почала відкриватися інформація про злочини компартії та радянської влади, переглянув свої переконання й дистанціювався від партії. Я вважаю це дуже сильним вчинком для людини, яка присвятила все життя служінню системі, що тоді мала майже одностайну підтримку суспільства. Це теж дуже вплинуло на мене”.
За словами Костянтина Рєуцького, Луганськ був самобутнім містом із тривалою історією індустріалізації, яка формувала його соціальну та культурну ідентичність. Попри вплив російської пропаганди, значна частина населення вважала себе українцями. “Взагалі Луганськ, як одне з великих промислових міст, – це продукт заселення під час радянських часів та ще раніше, у періоди індустріалізації, що тривала понад 100 років. Звісно, українське населення поступово витісняли, замінювали приїжджим робітничим і російським сільським населенням. Але навіть за останнім переписом 2001 року майже 40% людей говорили українською і вважали її рідною”.
У регіоні, за словами Костянтина, розвивалася й унікальна культурна сцена, зокрема завдяки таким постатям, як Сергій Жадан, уродженець Луганщини. “У Луганську були свої культурні течії, митці, художники, письменники. Все могло б піти зовсім інакше, якби Росія вже в середині 2000-х не почала так активно вкладати ресурси в те, щоб перетворити Луганщину та схід України на таран проти української державності”.
Політичне життя регіону водночас залишалося під сильним впливом місцевих еліт, тісно пов’язаних із російськими структурами. “Луганськ був продуктом радянської індустріалізації, але місцева влада діяла за неофеодальними принципами”, – пояснює Рєуцький. – “До 2004 року всіма справами керував клан Тихонова та Єфремова. Вони спиралися на підтримку центральної влади, а пізніше – російської влади й олігархів. Вони були від них залежні. Тому події 2014 року виглядали цілком логічними в цьому контексті: ці еліти захищали власні інтереси, спираючись на росіян, у яких були свої плани на наш регіон і всю країну”.
Водночас громадянська активність у Луганську, на думку Костянтина, була значно вищою, ніж у багатьох інших регіонах України. “Луганщина вирізнялася високим рівнем активності. Тут було дуже багато громадських організацій – набагато більше, ніж у сусідніх областях. Я близько 20 років займався громадською діяльністю. Пізніше багато подорожував іншими українськими регіонами й можу сказати, що Луганщина та Донеччина відрізнялися саме високим рівнем громадянської активності. Тут було безліч організацій найрізноманітнішого спрямування, і нам є чим пишатися. Донеччани й луганчани завжди були доволі активними громадянами. Але з іншого боку – коли дивишся на результат подій після початку війни на сході, розумієш, що багато чого ми недобачили й недоробили. Ми виявилися недостатньо активними, щоб запобігти тому, що сталося, – як це зробили, наприклад, харків’яни чи мешканці Запоріжжя, яких росіяни в 2014 році теж намагалися втягнути у свою авантюру”.
2014 рік став переломним для Луганська і всієї України. Костянтин Рєуцький, співзасновник громадського сектору Луганського Євромайдану, опинився в самому центрі подій. “Луганчани чинили опір настільки активно, наскільки це було можливо в тих умовах. Але брак підтримки з боку місцевих еліт і силовиків значно ускладнював спротив. Ми могли б досягти таких самих результатів, як харків’яни, якби на нашому боці опинилася хоча б частина місцевих олігархів із підконтрольним їм чиновницьким апаратом. Щось подібне відбулося тільки на півночі Луганщини. Ми зверталися до всіх – до місцевої влади, силовиків, центральної влади, але суттєвої підтримки так і не отримали”, – розповідає активіст.
Перші акції на підтримку України в Луганську почалися ще в листопаді 2013 року біля пам’ятника Шевченку. У березні 2014-го, коли ситуація почала загострюватися, акції ставали дедалі масовішими, особливо на вихідних. Згодом їх проводили вже щодня. Проте протистояти озброєним бойовикам було практично неможливо. “Велика частина місцевої поліції й СБУ зрадила. Ми робили все, що могли, але цього було недостатньо”, – визнає Рєуцький.
Він категорично відкидає поширений міф про нібито проросійськість Луганщини. “Це російський пропагандистський наратив. Я ніколи не відчував, що більшість – навіть суттєва частина – луганчан підтримує Росію”, – наголошує журналіст. – “Так, у 2010 році луганчани голосували за Януковича, але це зовсім не означає, що вони мали проросійські настрої”.
За словами Рєуцького, навіть сам Янукович, попри риторику, залишався українським президентом, який намагався балансувати між інтересами України й Росії. “Він не був проросійським у прямому сенсі. Я вважаю, що він намагався грати складну гру”.
Так само й місцеві еліти, за його словами, не прагнули прямого приєднання до Росії. “Вони володіли регіоном, усіма його ресурсами й використовували їх у власних інтересах. Те, що сталося в 2014 році, не було їхнім планом”, – підкреслює Костянтин.
На його думку, місцеві олігархи розраховували домовитися з центральною владою, як це було у 2004 році під час Помаранчевої революції. Проте російська агресія зруйнувала їхні плани. “Їх використали росіяни – так само, як і Януковича”, – додає він, підкреслюючи, що події 2014 року стали несподіванкою навіть для тих, хто симпатизував Росії.
Як і багато луганчан, Костянтин Рєуцький залишив місто в 2014 році, сподіваючись, що це ненадовго. “Виїжджали з невеличким пакетом речей, сподіваючись повернутися разом із українськими прапорами”, – згадує він. Повернення не відбулося, і вже невдовзі він із колегами поринув у нову діяльність – допомогу людям, які постраждали від війни.
Громадська ініціатива, що спочатку носила назву “Луганськ СОС”, швидко перетворилася на організацію “Схід SOS”. “Ми почали втрьох і з власними мобільними телефонами, але дуже швидко до нас долучилися волонтери”, – розповідає Костянтин. Організація допомагала з евакуацією й розміщенням переселенців, вела переговори про звільнення полонених і документувала військові злочини. Уже за пів року вони надали допомогу десяткам тисяч людей, організувавши для них житло та гуманітарну підтримку.
Рєуцький визнає, що навіть після анексії Криму та початку війни на Донбасі не вірив у можливість повномасштабного вторгнення Росії. “Я був абсолютно впевнений, що на Луганщині такого не станеться, бо не було жодних підстав для цього”.
На його думку, відсутність значної суспільної підтримки унеможливлювала реалізацію подібного сценарію. “У Криму завжди точилася дискусія, кому має належати півострів – Україні, Росії чи кримським татарам. На Луганщині такого ніколи не було”. Проте російська пропаганда й маніпуляції довели, що реальна підтримка суспільства не потрібна – її можна “намалювати” через підконтрольні медіа. “Те, що сталося, було великим шоком. Виявилося, що для реалізації такого сценарію суспільна підтримка взагалі не потрібна”, – визнає Рєуцький.
Хоча спочатку він не вірив, що Росія піде далі після подій 2014 року, з часом його відчуття змінювалися. “З кожним роком я ставав усе більш упевненим, що Росія спробує піти далі”.
Після 2014-го активіст готувався до гірших сценаріїв. У 2019 році Костянтин став резервістом батальйону територіальної оборони, брав участь у навчаннях і наполягав на посиленні підготовки до можливого вторгнення. Втім, підготовку він вважає недостатньою. “Влада мала готуватися активніше. Потрібно було набрати максимальну кількість резервістів, озброїти їх та навчити базовим речам”.
На його думку, саме брак підготовки став однією з причин втрати значної частини територій на початку 2022 року. Він сподівався, що вторгнення станеться пізніше, що дало б Україні більше часу, але визнає, що це була помилкова надія. “Ми не були готові до такого сценарію повноцінно. У нас не було ані людських, ані матеріальних ресурсів, щоб діяти ефективніше”, – говорить він.
Він підкреслює, що швидка втрата територій у перші місяці війни продемонструвала, наскільки масштаб агресії перевищив рівень готовності України.
Найважчим під час війни для Рєуцького стала не фізична небезпека, а втрати. “Втрата людей – це завжди найважче”,– зізнається він. Усе інше – фізична робота, ризики, виклики – сприймалося як частина боротьби. “Це просто робота, яку треба виконувати”, – додає він, порівнюючи військову службу з іншими небезпечними професіями – шахтаря чи пожежника.
На думку Рєуцького, досвід цієї війни кардинально змінить ставлення українців до військової справи. “Якщо Росія не припинить існування як імперія, загроза нових вторгнень висітиме над нами постійно”.
Він порівнює майбутнє України з Ізраїлем, де кожен громадянин готовий у разі потреби стати частиною спротиву. “Суспільство має перетворитися на військовий резерв. Армія не буде окремою кастою – вона стане невід’ємною частиною суспільства”, – наголошує Реуцький. Він не виключає, що війна може затягнутися на роки, й сам планує залишатися в боротьбі до кінця. “Якщо війна завершиться компромісом, доведеться готуватися до наступного вторгнення”.
Якщо ж перемога України призведе до краху російської імперії, він готовий повернутися до правозахисної або журналістської роботи – але вже з акцентом на запобігання новій агресії. “Я хочу робити щось, що захистить нас від рецидивів. Також варто працювати й з постросійським суспільством, аби не допустити відродження там імперських амбіцій”, – зазначає Костянтин.
Читайте також: Російська окупація відкинула Донецьк у часі назад. Інтерв’ю з журналістом Олександром Демченком
