… «А я після окупації продала трикімнатну квартиру у Донецьку та купила меншу у Маріуполі. Ку-пи-ла. Донецьк процвітав лише до окупації. А коли я у 2016 році звідти втекла, то подивилася на Маріуполь іншими очима. Він змінювався. У центральному районі, де я купила квартиру, все заклали бруківкою. Було дуже красиво. Я надягала підбори, капелюшок. І 20 хвилин із задоволенням я йшла до театру.
Я проходила повз відреставровані будівлі – дитяча лікарня, міська, пологовий будинок…Їх фарбували в яскраві кольори – зелений, жовтий, рожевий. Коли не небі не було сонечка, то на душі було сонячно!
А з другого боку – високі будинки. На одному зробили мурал. На ньому була намальована дівчинка з іграшкою, яка втратила маму, але вижила після обстрілу Маріуполя російськими «Градами» у 2015 році. Ця дівчинка із сумною усмішкою символізувала, що Україна жива. Що наша країна буде жити».
Такий текст акторка Віра Лебединська читає у виставі «Маріупольська драма» зі сцени в Ужгороді. Це її спогади. Вистава, яку давали на закриття сезону, – це спогади акторів Маріупольського драматичного театру, це – історії їхнього особистого життя. У Маріупольського театру більше немає власної сцени, немає даху – і в прямому, і в переносному значенні цього слова. На сторінці Донецького академічного обласного драматичного театру у Маріуполі у соціальних мережах так й вказано: #ТЕАТРбезДАХУ.
Маріупольський театр розбомбили російські окупанти. Розбомбили, не зважаючи на те, що добре розуміли, що там від їхніх бомбардувань ховалися мирні мешканці, що там були й діти. Перед театром по обидва боки було нанесено величезними білими літерами російською: «Дети». Цій напис було добре видно всім. Навіть з космосу – в прямому значенні цього слова! Але російського льотчика, який скинув бомбу прямо на дах театру, це не зупинило…
Від вибуху потужної авіабомби, яку російські окупанти скинули на дах театру у Маріуполі 16 березня 2022 року, за підрахунками українських рятувальників, у будівлі загинуло понад 600 мирних людей. Точніше зараз ніхто не скаже. А може, вже й ніколи ніхто не скаже. Бо окупанти не проводять ніякої роботи з пошуку та ідентифікації останків загиблих людей. Вони просто зносять руїни, які залишають скрізь, куди ступив чобіт російського солдата, та все, що в них було, скидають на смітник. Собі забирають лише цінні трофеї – вцілілі унітази, наприклад. У кращому випадку, останки, які знаходять у місцях своєї «бойової слави», заривають у братські могили.
«У момент влучання російської авіабомби я знаходилася саме у будівлі театру»
Моя співрозмовниця - акторка Маріупольського театру Віра Лебединська - була у будівлі під час вибуху. У той самий момент, коли окупанти скинули на театр авіабомбу вагою десь з пів тонни.
– Як вам вдалося врятуватися?
– У момент влучання російської авіабомби я знаходилася саме у будівлі театру, – розповідає Віра Лебединська. – Але почну з самого початку. Ми із сім’єю Оксани, заступниці директора театру по господарству, жили у будівлі театру з третього березня й до того самого влучання авіабомби у дах. Ми розуміли, що залишатися у своїх будинках під щільними обстрілами ворога, які майже не припинялися, було вже вкрай небезпечно. А ходити на роботу тим більш. Тому ми й вирішили жити, можна сказати, на роботі. Міцна споруда вважалася надійним укриттям. Там рятувалися від обстрілів понад 1000 містян.
Опалення, звісно, не було, а на вулиці було холодно. І з водопостачанням було погано. Водоканал став привозити до театру, у якому вимушено оселилися сотні людей, воду. Ми набирали її у великі пластикові бутилі. То була вода для змиву туалетів та для приготування їжі. Можливості помитися у мешканців нашого імпровізованого укриття, звісно, не було – води ледве вистачало на усі ті потреби.
Ми з Оксаною принесли із собою все, що було у наших холодильниках. Та ще у нас були консерви та печиво. Цього нам вистачило на декілька днів. Потім ми стали харчуватися вже разом з усіма з «громадського казанка». Волонтери привезли продукти – те, що вдалося врятували з потрощених обстрілами магазинів та баз. Великий посуд принесли з кафе, яке було за театром. Їжу готували на багаттях. Кухнею визвався командувати колишній кухар одного з ресторанів міста.
Усі тодішні «мешканці» театру змогли згуртуватися та якось налагодити побут у цьому величезному гуртожитку - сховищі, яке довгий час рятувало велику кількість людей від бомбардувань.
У той роковий день, 16 березня 2022 року, нас із сім’єю Оксани у момент вибуху врятувало те, що ми були у напівпідвалі – у кутовій кімнатці студії звукозапису за сценою. Врятувало ще й те, що Оксана нібито відчула небезпеку у той день. Ми рано впоралися з прибиранням приміщень, яке робили щодня. На годиннику був початок одинадцятої.
Я запропонувала Оксані сходити до костюмерної, щоб взяти собі там якісь теплі речі. Бо у нас з собою було мало одягу, а на вулиці було мінус 10. Вона мене чомусь зупинила: «Ні! Сидимо тут».
В ту мить я подивилися на свого кота, він чомусь вишкірився. Й тут ми почули характерний гул чогось важкого в польоті та глухий звук вибуху – нібито у вакуумній тарі відкрили пробку. Посипалася штукатурка. Звідусіль почали лунати крики людей. На щастя, стеля над нами вціліла.
Чоловік Оксани пішов подивитися, що сталося. Швидко повернувся та сказав: «Театру нема. Збирайтеся. Сходи повалилися. Ось-ось може обрушитися і наш проліт. Тоді ми звідси не виберемося».
Ми пішли у чому були. Після вибуху ми залишилися зовсім без теплих речей. Я була у легкий курці, Оксана – взагалі у халаті. Ми пробирались по руїнах. Бачили багато загиблих. Бомба ударила в дах і пробила всю будівлю наскрізь – зверху донизу. Але…
Але якось, коли я вже була далеко від Маріуполя, подивилася у соціальних мережах на фото зруйнованого театру і помітила, що театр розтрощений та обгорілий майже вщент. Але ж будівля не була суцільною руїною, коли ми з неї втекли. Ми виходили через центральний вхід, він тоді ще був майже вцілілий. Та бомба не одразу знищила театр. Я впевнена, що то окупанти його добили. Коли ми пробігли ще десь квартал, чули ще вибухи зі сторони театру. То російські військові, напевно, продовжували розстрілювати його вже не з повітря, а з артилерії.
«Коли вже у Запоріжжі ми побачили українських військових, то відчули себе вдома»
– Як дісталися до підконтрольної українському уряду території?
– Ми десь 2,5 години майже бігом бігли світ за очі. Й так опинилися на Піщанці (селищі Піщаному). Це десь у 3-4 км від театру, на північно-східній околиці міста, за річкою Кальміус. Нас пустили пожити у хаті, перед якою була величезна вирва від вибуху. Це селище теж було вже потрощене ворожими обстрілами.
Ми були всі у штукатурці, як статуї. Дорогою розповідали зустрічним людям, що йдемо з театру, який розбомбили, що там багато загиблих. Розповідали, бо у місті не було вже мобільного зв’язку. Ніхто нічого не знав про те, що коїться у сусідньому мікрорайоні, тем більш – в іншому районі міста, або навколо. Що коїться в країні й у світі взагалі. Всі новини, які комусь вдавалося дізнатися, переказували один одному. Ворог повернув нас до середньовіччя.
Дорогою неподалік від театру ми бачили похорон. Люди вирили яму просто на газоні біля дороги й ховали там жінку, загорнуту у білу тканину. Ми не зупинялися, бо обстріл тривав, і ніхто з нас не міг знати, куди «прилетить» ворожий снаряд, або бомба наступного разу.
У хаті на Пішанці, куди нас пустили, зберіглася грубка, яку можна було топити дровами. Ми трохи зігрілися. Побули там дві доби. На подяку допомогли хазяям хати по господарству.
Потім вирішили прямувати до вже окупованого Бердянська. Тільки звідти відкривався шлях до підконтрольного українському уряду Запоріжжя. Іншого варіанту порятунку від російської окупації у маріупольців тоді не було. Тому ми готові були йти туди навіть пішки. Але, на щастя, виявилося, що у хазяйки тієї хатинки збереглася автівка.
Ми всі разом із хазяйкою виїхали у колоні десь з 4-5 машин, у яких евакуювалися останні мешканці Пішанки – ті, хто міг їхати. Залишилися тільки лежачі та хто за ними доглядав.
У Бердянську ми дві доби чекали на пальне, бо треба було вже заправити машину. А за пальним були величезні черги – люди виїжджали з окупованих росіянами територій «караванами». Нас прихистили у місцевій церкві, де ми взяли собі теплі старі речі, які люди зносили туди зі своїх осель для допомоги біженцям з Маріуполя. Вигляд в мене був, звісно, не «з подіуму», але мені стало трохи тепліше. А наші водії – ті, хто був за кермом звичайних автівок, час від часу бігали дізнаватися, чи привезли на якусь заправку пальне.
Ми їхали через місто Василівка, через яке проходив так званий гуманітарний коридор для евакуації до Запоріжжя – на підконтрольну уряду України територію. Тут був нібито контрольно-пропускний пункт окупантів. Але через бойові дії навколо той коридор не завжди працював. Та й окупанти пропускали транспорт з людьми дуже повільно, все перевіряли – документи, багаж, телефони. Іноді вони взагалі не пропускали автобуси. Я бачила автобуси Червоного Хреста, які не пропускали через бойові дії навколо.
Цій контрольно-пропускний пункт окупантів у Василівці ми пройшли, на диво, швидко – в черзі були буквально пару годин. А далі їхали до Запоріжжя десь по ланах через зону бойових дій, бо міст, по якому ми мусили проїжджати, був вже зруйнований, поблизу лунали «прильоти» снарядів. По дорозі ми бачили згорілі автівки – комусь не пощастило дістатися Запоріжжя. Нам пощастило. Наш транспорт не зачепило.
Коли вже у Запоріжжі ми побачили українських військових, то відчули себе вдома. Так, ми втратили все. Але то були незабутні відчуття – ми так раділи, що вирвалися з окупації, що готові були цілувати землю. То була вже Україна, то була свобода.
У Запоріжжі біженців зустрічали волонтери. Нас відвели у торгівельний комплекс «Метро», де нагодували. Нам дозволили побути у приміщенні дитячого садочку, який на той час не працював. Там приймали транзитних вимушених переселенців, яких було ще більше, ніж у 2014 році, коли люди масово втікали з окупованих міст Донбасу та Криму. Там ми вперше за 2,5 тижні змогли помитися. Під маленькими душами для дітей, звісно, було не дуже зручно. А з мене все текла та текла грязюка. Мені здавалося, що я ніколи не змию з себе весь бруд, що назбирався на мені за 2,5 тижні повномасштабної війни.
У Запоріжжі я залишатися не планувала. Через дві доби мені вдалося втиснутися у потяг до Львова, яким теж евакуювалися вимушені переселенці. Дорога була важкою: в купе було 10 людей, у коридорі теж були люди. Їхали майже 1,5 доби, бо поїзд постійно зупинявся через обстріли та чекав, поки диспетчери корегували маршрут.
«З Маріупольського драмтеатру сюди приїхали лише сім співробітників»
– Як ви опинилися в Ужгороді? Чи багато співробітників Маріупольського театру переїхало сюди? Як швидко театр відновив свою діяльність?
– Із Запоріжжя я зателефонувала до управління культури Донецької області та повідомила, що я жива та вийшла з Маріуполя. А коли була вже у Львові, де мені було де затриматися, щоб відновити свої сили, мені зателефонувала тодішня виконуюча обов’язки директору театру та сказала, що наш театр прихистять на Закарпатті. 22 травня цього року виповнилося три роки, як я тут. Мені надали можливість жити у кімнатці у гуртожитку.
З Маріупольського драмтеатру сюди приїхали лише семеро людей. Не всі вони актори. Більшість акторів та співробітників театру залишилася у Маріуполі. У когось були важкі сімейні обставини. Але й ждунів «руського миру» виявилося чимало. Я відчувала, «чим дихають» такі ждуни, коли вимушено переїхала у Маріуполь з Донецька. Але ж що ти їм зробиш, якщо вони на той час нічого протизаконного не робили?
Так що я - двічі вимушена переселенка. У Донецьку 20 років пропрацювала акторкою у Донецькому музично-драматичному театрі, потім викладала вокал у Донецькому музичному училищі.
Я планувала переїзд з окупованого обласного центру. Але ще не встигла завершити всі необхідні справи у Донецьку, які робилися не швидко, коли раптом на початку 2016 року «ДНРрівці» затримали мене на контрольно-пропускному пункті на виїзді у напрямку Маріуполя. Тримали 10 годин. Не буду зараз розповідати про причини цього затримання, бо війна триває. Але тоді мені вдалося якось відкрутитися. Вони сказали, що мене «поки що відпускають». Але, звісно, що ризикувати я не стала – у Донецьк більш вже не поверталася. Всі необхідні питання довелося вирішувати вже у дистанційному режимі.
На щастя, у Маріуполі у мене було де зупинися та я швидко знайшла роботу. Почала викладати вокал у музичній школі. Згодом знову опинилася у театрі, де стала завідувати музичною частиною. Зараз ще й граю у виставах.
Наша трупа в Ужгороді, де у нас, на жаль, немає власного приміщення, поповнилася місцевими акторами - випускниками профільних навчальних закладів, студентами, такими ж працівниками культури та мистецтва, які теж стали вимушеними переселенцями. В тому числі двічі вимушеними переселенцями, як і я.
Роботу театру ми відновили дуже швидко. Вже 16 липня 2022 року відкрили свій перший сезон у Закарпатті виставою «Крик нації». Вона присвячена українському поету Василю Стусу – політв’язню, закатованому у радянських таборах у 1980 році.
– Чи спілкуєтеся з кимось з колишніх колег, які залишилися у Маріуполі? Що вони розповідають про своє сьогодення в окупації?
– Ні, не спілкуюся. Нема про що говорити. Зі мною тільки одного разу восени 2022 року зв’язалися колишні співробітники з Маріупольського театру, які сказали, що їхнє житло розбомбили та попросилися пожити у моїй квартирі. Будинок де я жила у Маріуполі, теж постраждав від обстрілів, але встояв, та й у моїй квартири вікна від обстрілів звісно, вилетіли, але стіни вцілили. Я розуміла, що моя оселя не буде довго стояти порожньо: окуповане місто одразу почали активно заселяти окупанти, навіть не запитуючи дозволу у власників, що втекли на підконтрольну українському уряду територію. Тому я сказала: «Живить, якщо вам треба. Поки Маріуполь окупований, я все одне туди не повернуся».
Я бачила у соціальних мережах, що окупанти намагаються відбудувати театр
Ця будівля, до речі, у 1983 році отримала статус пам'ятника архітектури. Але я не зрозумію акторів, які зможуть грати на тій сцені. Для мене це рівно тому, що влаштувати танці на цвинтарі. Я не зможу зрозуміти і глядачів, які прийдуть дивитися вистави на тому кладовищі.
Що б там не казали кремлівські ЗМІ про ту трагедію, я думаю, що всі місцеві жителі прекрасно знають, хто розбомбив театр у Маріуполі. Знають, що саме з російського літака було скинуто ту бомбу, яка вбила сотні людей.
Мені шкода Маріуполя, який опинився в окупації. Напередодні повномасштабного вторгнення російського війська в Україну Маріуполь був дуже сучасним європейським містом. У 2014 році, коли Донецьк вже окупували, багато хто з колишніх донеччан, як і я, переїхав до Маріуполя. І усі ми, вимушені переселенці, на власні очі бачили, як місто почало стрімко розвиватися. Майже у кожному районі були велосипедні доріжки. Оновився тролейбусний парк: у Маріуполі з’явилися нові тролейбуси, де був вай-фай, кондиціонери та навіть телевізори. А яка була оновлена площа Свободи з розкішним музично-світловим фонтаном!
Я так щиро вірила в те, що Маріуполь назавжди залишиться українським містом, що наважилася купити там квартиру. Як я вже й згадувала про це у «Маріупольській драмі». Але ж «завдяки» російським «асвабадітєлям», мені знов довелося втікати з окупації…
P.S. Нещодавно Віра Лебединська, яка працює у сфері мистецтва з 1984 року, була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеню.
… Пологовий будинок у Маріуполі, який акторка згадує у своєму тексті, окупанти розстріляли, як і театр. Там теж були поранені та загиблі. Мурала, на якому зображена Мілана, – «дівчинка із сумною посмішкою», теж більш немає. Окупанти намалювали на стіні тієї майже вцілілої 15-поверхівки російський триколор.
Авторка: Олена Смирнова
