У сучасній Україні жінки-ветеранки стали важливою частиною суспільства. За даними Міністерства оборони України на 2024 рік, від початку повномасштабного вторгнення у Збройних Силах служили понад 68 тисяч жінок. Після повернення з війни вони стикаються не лише з наслідками бойового досвіду, а й з гендерними стереотипами, що травмують психіку, та подвійним навантаженням – поєднанням досвіду служби й сімейних обов’язків.
Видання ТРИБУН поспілкувалося з ветеранками та психологинею, яка спеціалізується на підтримці жінок, аби з’ясувати, чим відрізняється їхня психологічна реабілітація та з якими труднощами вони стикаються.
Катерина, 42 роки. З 2022 року вона працювала госпітальєркою на фронті, пережила обстріли та втрату побратимів. Після демобілізації через поранення повернулася до сім'ї в Івано-Франківськ.
“На фронті жінки часто стикаються з гендерними стереотипами. Не можу казати за всіх, але багато чоловіків, за моїми спостереженнями, вважають, що ми «не для цього створені». Мене називали «дівчинкою з автоматом», ніби це щось миле, а не серйозна служба. Це, правда, травмує. Ти стараєшся, ризикуєш життям, але тебе не сприймають рівною. Після війни це продовжується – суспільство очікує, що ветеранка одразу повернеться до «жіночих справ»: діти, дім. Але ні, повернутися складно як і будь-якій людині. Мені часто сняться кошмари, я не можу просто «перемкнутися». Подвійне навантаження вбиває: на службі ти воїн, вдома – мама двох дітей. Чоловік теж на фронті, тож усе на мені. Без психологічної допомоги я б зламалася”, – розповідає вона.
Через місяць після повернення додому Катерина вирішила звернутися до індивідуальної терапії, адже, за її словами, її психологічний стан негативно впливав не лише на неї саму, але й на родину, зокрема, на дітей.
“Я знайшла психологиню через відгуки в соціальній мережі Threads, написала їй, і ми провели кілька онлайн-занять. Уже після перших сесій я відчула полегшення і зрозуміла, що хочу продовжити терапію. Найважливіша причина, чому я звернулася по допомогу, – моя тривога, яка передається дітям. Це неприпустимо. Я не хочу, щоб вони зростали в атмосфері тривоги через мій стан”, – додає ветеранка.
Зараз Катерина продовжує реабілітацію та зазначає, що вже навчилася технікам заспокоєння, які допомагають їй контролювати свої емоції.
“Тепер я можу бути більш емоційно стабільною для своїх дітей. Психологиня порадила залучити їх до сімейної терапії, щоб ми разом могли обговорити наш досвід і навчилися підтримувати одне одного. Ми плануємо спробувати це найближчим часом, і я вірю, що це принесе позитивні результати”, – говорить вона.
Марія, 30 років. Пішла служити у 2014 році, коли війна лише починалася. За цей час пережила окупацію, евакуацію своєї родини та фронтову службу. У 2024-му демобілізувалася й почала новий етап життя – боротьбу з наслідками хронічного стресу.
“Коли я була на фронті, постійно думала про дитину: чи вона в безпеці, чи поїла сьогодні. Мій син був в евакуації, ми не бачилися місяцями. Після повернення – наче зустріла іншу дитину: він виріс, а я сама вже не та, що колись. Це складно прийняти”, – ділиться вона.
Марія згадує і про досвід служби: “Гендерні стереотипи дуже ранять. Часто, коли я на рівних була з чоловіками на фронті, вони знецінювали мій внесок у нашу боротьбу. Але жінки виконують ті самі завдання, не менше ризикують. Це потребує великих внутрішніх зусиль – доводити, що ти можеш”.
Поступово вона зрозуміла, що підтримка потрібна не лише їй, а й родині. Тому звернулася до психолога разом із сином та бабусею, яка допомагає виховувати хлопчика.
“Я бачила, що мій стан впливає на всіх. Ми сварилися через дрібниці, я губилася у спілкуванні з сином і часто просто плакала від безсилля. Визнати, що мені потрібна допомога, було непросто, але саме це стало першим кроком до відновлення”, – розповідає Марія.
Зараз вона проходить курс терапії, поступово налагоджує стосунки з дитиною та вчиться розподіляти навантаження. Важливим ресурсом стали й зустрічі з іншими ветеранками, які переживають подібний досвід.
“Коли слухаєш історії інших, розумієш, що не залишилася сама зі своїми труднощами. У когось ті ж проблеми зі сном, у когось – непорозуміння з дітьми чи партнерами. Це знімає відчуття провини та сорому. Ми підтримуємо одна одну і ділимося простими, але дієвими порадами”, – додає Марія.
Клінічна психологиня Олена розповіла виданню ТРИБУН про специфіку психологічної реабілітації жінок-ветеранок.
Жінки на війні стикаються з подвійною травмою: бойовою та гендерною. Стереотипи їх травмують ігноруючи потреби.
“ПТСР у жінок проявляється інакше: більше тривоги, депресії, менше агресії, ніж у чоловіків. Я на своїй практиці часто використовую арт-терапію та групові сесії, де жінки діляться досвідом – це зменшує ізоляцію”, – каже Олена.
За її словами, психологічна допомога жінкам-ветеранкам часто відрізняється від тієї, що надається чоловікам, через гендерні особливості травм, соціальні стереотипи та біологічні фактори.
“Надання допомоги для жінок повинно бути гендерно-чутливим: акцент на сімейній терапії, оскільки жінки часто балансують службу та сімейні обов'язки, що призводить до вигорання. Для жінок-ветеранок найкраще працюють терапії, які враховують їхні особливі потреби. Наприклад, терапія когнітивної обробки допомагає зменшити симптоми посттравматичного стресового розладу у жінок краще, ніж у чоловіків. Терапія тривалого впливу ефективна як для жінок, так і для чоловіків, але жінки частіше самі звертаються по індивідуальну психотерапію. Групові заняття, де є тільки жінки, дають кращі результати, ніж змішані групи, бо в таких умовах легше говорити про чутливі теми і не відчувати сорому”, – стверджує психологиня.
За словами Олени, найпоширеніші запити стосуються тривоги, депресії, ПТСР і подвійного навантаження – “як поєднати роль воїна та матері?”, “як не зриватися на дітей?”, “як відновити стосунки з чоловіком?”. Часто піднімається тема гендерної нерівності та відчуття “невидимості” у війську чи після служби. Поширені й соматичні симптоми: безсоння, головний біль, панічні атаки, що посилюються через непропрацьовану травму.
Окремо вона звертає увагу на вплив віку, стосунків і соціального становища: молодші жінки частіше стикаються з кризою ідентичності, старші – з тягарем доглядових обов’язків. “Шлюб або партнерство може бути як ресурсом, так і додатковим стресом: без підтримки симптоми ПТСР лише посилюються. Жінки без стабільного житла чи роботи особливо вразливі, бо ризикують залишитися наодинці з травмою”, – додає фахівчиня.
Говорячи про підтримку родини, Олена наголошує: “Ветеранка не має тягнути все сама. Я практикую сімейну терапію, пояснюю дітям і чоловікові, що мама потребує відновлення. Добре працює CBCT – терапія для пар, яка водночас зменшує симптоми ПТСР і вчить партнерів підтримувати одне одного”.
Повернення до цивільного життя, за її словами, – це процес, а не одноразова подія. “Ми працюємо над поступовим відновленням ролей: спершу маленькі кроки в сімейному житті, далі – повернення до роботи чи навчання. Близькі ветерана, чоловіка або жінки, повинні розуміти, що таке тригери, нічні кошмари, гіпернастороженість. Якщо родина це знає – шансів на відновлення значно більше”, – каже Олена.
Вона визнає, що суспільний тиск і нерозуміння залишаються проблемою. “Багато ветеранок говорять: «Мене не розуміють – ані родичі, ані суспільство». Їх хочуть бачити героїнями, а не людьми з травмою. Це породжує мовчання і сором. Тож я також вчу ставити межі, відповідати на незручні питання короткими «скриптами», а також шукати союзників – друзів чи колег, які можуть підтримати”.
На завершення психологиня наголошує, що підтримка ветеранок має починатися з простого визнання їхнього досвіду: “Вони воювали й ризикували життям, ігнорувати це – додаткова травма. Важлива мова: не знецінювати, не питати «а ти справді була на фронті?», не зводити їхню роль лише до сімейних обов’язків. Потрібні безпечні простори – ветеранські хаби, жіночі групи підтримки, доступні програми реабілітації з урахуванням гендерних особливостей. Важлива й допомога на рівні громади: іноді можливість залишити дитину в садочку чи мати гнучку роботу не менш значуща, ніж психотерапія. І зрештою – говорімо про жінок-ветеранок без романтизації. Коли ми бачимо в них не символ, а особистість, реінтеграція стає реальною. Повага, практична підтримка і готовність вислухати – це те, на що кожна ветеранка заслуговує після повернення додому”, – підсумовує Олена.
Матеріал підготовлено як частина ініціативи «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин», якареалізується Громадською організацією «Громадський Дім» в межах проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
