Ви знали, що Луганськ старший за Будапешт, а в Сватовому на городі знаходили зуби акули? Що в Старобільську шукали золото Махна, а музей Пеле з’явився тут раніше, ніж у Бразилії? Луганщина — це не лише про шахти й війну. Це місце з такими фактами, від яких зависаєш на кілька хвилин. Зібрали найцікавіше, що точно здивує — навіть тих, хто тут народився.
Луганськ
Знаєте, що Луганськ старший за Будапешт? Звучить дивно, але це правда. Луганськ офіційно заснували в 1795 році, а угорська столиця стала єдиним містом лише у 1873-му. Все почалося з того, що десь на березі річки Лугань вирішили побудувати ливарний завод для виробництва гармат та різного залізяччя для російської армії. Поступово навколо заводу почало розростатися місто. І цей самий луганський завод, до речі, постачав гармати для боротьби з Наполеоном.
А через століття, у 1896 році, тут з'явився паровозобудівний завод, який випускав двигуни внутрішнього згоряння раніше за Audi та BMW. Та найцікавіше — в 1931-му луганчани зробили перший радянський танковий дизель для Т-27.
Найстарішим районом Луганська є Кам'яний Брід, або просто Камброд. Він виник на місці козацького поселення в середині XVIII століття - це запорізьке селище на лівому березі річки Лугань заснували десь у 1740-1750 роках. Тож, коли ще й заводу не було, тут уже жили люди.
Місто забудовувалося хаотично, без жодного плану. Вертикальні вулиці просто нумерували лініями, горизонтальним давали окремі назви. Першою вулицею стала Англійська (нині В. Даля), де оселилися англійські спеціалісти чавуноливарного заводу. Уявляєте - англійці в Луганську XVIII століття?
На початку ХХ століття купець Сергій Васньов побудував розкішний особняк на вулиці Банківській (нині Шевченка), де розмістив жіноче комерційне училище. За чутками, купець розбагатів, знайшовши скарб. Після революції більшовики забрали все його майно, і колишній найбагатший чоловік Луганська доживав вік у сторожці Казанської церкви, яку колись щедро спонсорував.
Будинок передали педагогічному інституту, але в 1930-ті тут влаштувалося НКВС. Одну з господарчих будівель пристосували під катівню, де страчували "ворогів народу". За переказами старожилів, трупи відвозили на Гусинівський цвинтар (нині це сквер Дружби народів - іронія назви). Після смерті Сталіна в будинку сталася перша пожежа, але катівня вціліла. Жодна установа не хотіла займати це приміщення, поки катівню зрештою не знесли. У 1970 році будинок передали поліклініці, але ходили чутки, що підвал так і не відмили від крові катованих. 17 лютого 2011 року будівля згоріла майже повністю - обвалилися всі поверхи, залишилися лише несні стіни.
А от під час німецької окупації у Ворошиловграді (тодішня назва Луганська) працювало кабаре. Уявляєте собі нацистське кабаре на окупованій території? Не якесь підпільне, а цілком офіційне - театр-вар'єте "Кабаре" у приміщенні колишнього кінотеатру імені Сталіна. Німці хотіли нагадати собі берлінські та віденські розваги. Репертуар складався з пісень, танців, скетчів. Особливо популярними були "Циганські танці" - іронія долі, враховуючи нацистську політику щодо ромів. Але найсмішніше почалося з мовним питанням: комендатура вимагала німецької або італійської, місцева управа наполягала на українській. Уявляєте цю абсурдну ситуацію?
У 2012 році в Луганську відкрили перший у світі музей Пеле - футбольної легенди. Навіть у рідному місті бразильця - Сантосі - музей з'явився лише в 2014-му, тобто пізніше.
Як і в багатьох старих містах, у Луганську ходять легенди про підземні ходи, але їх достовірність залишається під питанням. Зазвичай такі історії пов'язані з історичними спорудами, укріпленнями або просто з бажанням містян знайти скарби в таємничих місцях. Мабуть, люди завжди хочуть вірити, що під їхніми ногами ховається щось цікаве.
Старобільськ
Місто, старше за багато європейських столиць, а борошно звідти колись їли англійські аристократи. Місто з трьома світлофорами (якщо я правильно порахувала у 2021 році), та з неймовірною історією.
Люди тут жили ще за 8000 років до того, як козаки заснували слободу Більську у 1686 році. Тут знаходиться найстаріша неолітична стоянка на сході України – справжній древній "Суші-бар" кам'яного віку. А потім прийшли козаки з Полтавщини і створили поселення, яке згодом стало повітовим містом.
Найцікавіше про борошно. Ще століття тому борошно зі Старобільська користувалося шаленим попитом на підприємницьких виставках в Англії. Весь європейський бомонд робив коржики з цього борошна. Рівень якості був неймовірний.
Але найбільш інтригуюча історія пов'язана з Нестором Махном. Кажуть, що революціонер в'їжджав до міста із "золотим запасом", а виїхав без нього. Тому багато років люди приїжджали до Старобільська в пошуках скарбу. Є чутка, що він захований у тунелях Свято-Миколаївського кафедрального собору.
Старобільськ став прообразом вигаданого міста Старгорода з роману "Дванадцять стільців" Ільфа та Петрова.
У місті завжди був особливо розвинутий велосипедний рух. А перше в області пожежне депо збудували тут ще у 1908 році на кошти мецената Кожухова. А ще кажуть, що у фільмі за романом Сергія Жадана “Ворошиловград”, зйомки якого відбувалися у Старобільську в 2017 році, знімалося багато місцевих, тож до повномасштабного вторгнення зустріти актора чи акторку в парку - було справою простою.
Кадіївка
Ви точно чули про трудові звитяги Стаханова, на честь якого переназивали місто на Луганщині (у 1978-2016 — Стаханов). А уявляли собі, що в наш час його би назвали інфлюенсером? Хлопець з бідної сім'ї приїхав на Донбас у лаптях, а став найвідомішим шахтарем в історії. У 1935 році на шахті в Кадіївці Стаханов нібито видобув 102 тонни вугілля за зміну – у 14 разів більше норми. Радянська преса кричала про подвиг. Чи не казка? А от і ні! Це був перший маркетинговий хід в СРСР. Насправді працювала бригада з 5 осіб. Стаханову дали завдання: тримай відбійний молоток і не відволікайся. За нього двоє возили вугілля, ще двоє відвантажували. А звичайний шахтар мав би сам все робити. Після цього Стаханов став справжньою зіркою. Портрети по всьому СРСР, фільми, статті. І – увага – він першим в Радянському Союзі отримав автомобіль в особисте користування як громадянин. Жив у Будинку уряду в Москві, його сусідом через стінку був сам Хрущов. Хрущов потім згадував, як Стаханов п'яними загулами йому спати не давав.
Але за за фасадом трудового героїзму ховалася жорстокість. На шахті сталися аварії з отруєнням метаном, і керівництво вирішило замуляти очі це "трудовим подвигом". По всьому СРСР підняли норми: "Якщо зміг Стаханов – зможе кожен." За невиконання – звинувачення в "шкідництві", а це в 30-ті могло означати покарання аж до розстрілу. Люди не могли працювати в таких умовах, невдоволення зростало. А що ж сам Стаханов? Він не зміг впоратися з новим статусом, знайшов порятунок в алкоголі. Закінчилося трагічно: останні дні життя провів у психіатричній лікарні, лікуючись від алкоголізму.
Сватове
Сватове — це місто-трансформер, яке за три з половиною століття п'ять разів міняло назву. Уявляєте таку метаморфозу? Спочатку Сватова Пристань, потім Сватова Лучка, раптом Новокатеринослав, знову Сватова Лучка, селище Сватове і, нарешті, місто Сватове.
А все почалося з одного козака — Павла Дябченка з Ізюмського полку, який ще з 1660 року тримав тут пасіку. Місце вибрав з розумом — на березі річки Красна. Козаки тут не просто мед збирали, а кордони від татарських набігів боронили. При цьому були вільними людьми з самоврядуванням.
До 1938 року це містечко входило до Куп'янського повіту Харківської губернії. Тільки після адміністративної реформи стало містом Луганської області.
У 1773 році тут кипіло життя: 2664 військових, 96 селян та троє купців. Окрім військової справи, люди займалися всім, чим душа забажає — дьоготь виготовляли, вози майстрували, худобу розводили. У 1785 році інфраструктура була солідна: два млини, 15 лавок, 12 трактирів і церква.
У 1825 році якийсь чиновник вирішив, що Новокатеринослав звучить поважніше. Але через 30 років схаменулися і повернули стару назву. До 1862 року населення зросло до 7 тисяч — то була найбільша слобода в повіті. Ярмарків стало 6 на рік, ремісників більше, ніж у тодішньому Куп'янську.
У 1895 році прогрес дійшов і сюди — прокладають залізницю Куп'янськ-Лисичанськ, будують станцію та депо. До 1911 року населення зросло до майже 15 тисяч. У 1923 році стає районним центром і знову перейменовується — тепер селище Сватове.
А тепер найцікавіше — про Миколу Парафенка, справжнього винахідника з Сватового. Народився в 1935 році, і доля відразу показала характер. Батька засудили як "ворога народу" за те, що посмів виступити проти затримки військових вагонів на станції. Після цього родина його більше не бачила, а Миколі на все життя залишився ярлик "син ворога народу". Працюючи механіком, він виявив неабиякий талант — полагодив трактор, коли досвідчені майстри навіть причину поломки не могли знайти. За це отримав прізвисько "реаніматор техніки". У 50-ті роки Микола захопився автомобілями. Перший саморобний автомобіль зібрав у власноруч збудованому сараї на вулиці Кірова. Спочатку це було просто шасі на колесах, на якому він ганяв по Сватовому та околицях. Потім зробив фанерний кузов, але без дверей — залазити треба було через верх. Пізніше обтягнув усе пластиковою плівкою.
Другий автомобіль будує в 1959 році, вже працюючи лаборантом у Рубіжному. Через ярлик "сина ворога народу" шансів на аспірантуру майже не було, але допомогла підтримка авторитетних на той час людей. Згодом Парафенко опанував передову технологію склопластику. На Всесоюзній виставці в Москві автомобіль "Ювілей" отримав золоту медаль, а винахідник — диплом лауреата. На цьому авто Парафенко об'їздив увесь Союз, брав участь у перегонах і двічі посідав друге місце в класі "Волга" та "Москвич". Автомобіль виявився надійним — прослужив 35 років і проїхав 800 тисяч кілометрів.
У 1963 році зібрав мікроавтобус "Старт", який потім знімався у легендарному фільмі "Кавказька полонянка". Таких машин випустили всього 150.
У лихі 90-ті все обладнання викрали. Микола Іванович впав у депресію і займався тільки ремонтом. Але згодом знайшов нове захоплення — екомобілі! Вивчав досвід зарубіжних колег, писав статті, експериментував з конструкціями. Його навіть обрали головою комітету з екомобілебудування Київської організації.
У 2008 році написав проєкт розробки екомобілів, зареєстрував спілку "Екомобіль". Але чиновники з Міністерства промполітики виявилися байдужими. Помер у травні 2014 року від важкої хвороби.
У районі є цікаві місця, які варто побачити. Куземівський яр — справжня машина часу, де можна побачити породи, що утворилися мільйони років тому. А Преображенські печери — це підземний лабіринт, який досліджують з 70-х років. Система галерей, тупиків і приміщень загальною довжиною 230 метрів. У крейді вирізані 5 приміщень для богослужінь, трапези та проживання. Цікаво, що схема підземель — точна копія Ближніх печер Київської лаври.
А ще у 70-80 роках тут був справжній аеродром. Літак АН-2 трахкотів за маршрутом Троїцьке-Сватове-Ворошиловград, перевозячи близько 500 людей та 500 кілограмів вантажу на рік. Використовували його і для санітарних рейсів, і для сільського господарства. Під час перебудови аеродром закрили — виявився непотрібним. Територію віддали під поле, потім збудували автозаправку. Зараз там уже нічого немає.
А в 2018 році Петро Приходченко із села Кармазинівка на Сватівщині знайшов в себе на городі зуби акул. Знахідці близько 70 мільйонів років. Чоловік стверджує, що до цього відкопував скам'янілі рештки різних равликів. Всі знахідки передавав в музей. Нині вони на окупованій Луганщині.
Кремінна
Кремінна офіційно була заснована в 1679 році і встигла пожити під кількома іменами. Спочатку було Кремінне, потім Новоглухів, і тільки в 1938 році остаточно стала Кремінною та отримала статус міста.
Цікаво, що у декого Кремінна більше асоціюється з баянами, ніж з лісом чи каскадом озер. Музичне минуле міста виявилося дуже стійким. У 1934 році тут почала працювати фабрика музичних інструментів, яка спеціалізувалася на виробництві баянів та акордеонів. У радянські часи кремінські баяни стали легендою — їх цінували за якість, акустичні властивості та надійність по всій Україні і навіть за її межами. У 1948 році кремінські баяни посіли перше місце на республіканському конкурсі серед музичних інструментів. Уявляєте гордість — маленьке українське місто перевершило всіх у виготовленні музичних інструментів. Щороку фабрика випускала до 1400 баянів — як звичайні, так і концертні моделі.
Кожен баян виготовляли вручну з сотень деталей — дерев'яних, металевих, шкіряних. Деякі екземпляри мали унікальне оформлення з інкрустацією та оздобленням. Справжні витвори мистецтва.
Але в 1990-х роках економічна криза зробила своє. У 1994 році фабрику реорганізували — замість баянів почали виготовляти столярні вироби. Хоча виробництво баянів припинилося, до повномасштабного вторгнення у місті зберігалася музична традиція — у школах мистецтв навчали грі на баяні.
Кремінну недарма називали "легенями Донбасу". Національний природний парк "Кремінські ліси" налічував понад 7 тисяч гектарів лісу. А взагалі лісовий масив тут був найбільший на сході України, простягався від Ізюму до Лисичанська.
Є інформація, що попри окупацію, біля міського музею досі стоїть пам'ятник, який точно здивує, — трактору Універсал-2. Не митцю, не письменнику, а машині. На цій техніці працював перший механізатор Кремінщини Олексій Яроцький.
Залізнична станція — одна з найстаріших в області, відкрита ще в 1895 році.
Найгарнішою перлинкою місцевих лісів було заповідне урочище "Дубовий гай". Там росли рослини та жили тварини, занесені до Червоної книги. Існує легенда, що саме через цей клаптик землі сварилися повстанці Кіндрата Булавіна з Ізюмським полком. Чи правда — не знаємо, але єдині свідки, які могли б розповісти правду, — це дуби. Деякі, уявляєте, бачили ще військові походи Петра І у 1695-1696 роках. Це були живі хроніки, яким майже 300 років, висота — 23 метри, діаметр — близько метра. Для дуба в цій зоні три століття — це як зустріти людину старшу за сто років. Це було єдине таке насадження на Луганщині — інших таких ані за площею, ані за віком просто не було.
Сосна природним чином росла тут приблизно на 10 тисячах гектарів. А до повномасштабної війни лісу було 42,5 тисячі гектарів.
Кремінські ліси були безцінним дарунком природи і невід'ємною частиною нашого національного багатства. Але зараз ця місцевість всіяна гільзами та просочена кров'ю українських воїнів. Дуби, що пережили не одне століття, тепер змушені переживати сучасну війну. Багато лісів випалено, і для їхнього відновлення знадобиться чимало часу. Від тих лісів, які ми знали, лишаються фото та спогади.
Сіверськодонецьк
Сіверськодонецьк (раніше Сєвєродонецьк) — це місто-дитинча серед інших міст України. Йому 91 рік, але за цей час він встиг пережити стільки, що іншим вистачило б на кілька століть. Засноване в 1934 році як робітниче селище Лисхімбуд, воно виросло буквально на піску, там, де колись було Журавське пустище — незаселена територія з озерами та піщаними барханами, куди прилітали журавлі.
Хоча офіційно місто молоде, ці землі мають давню історію. Тут жили запорізькі козаки — засновували Соколій та Боровський юрти. Після ліквідації Запорізької Січі колишні козаки оселилися в цих краях, але їхні поселення двічі руйнували під час воєн.
Справжнє життя почалося з будівництва хімкомбінату під керівництвом Олександра Забєльського, чия доля трагічна, як і багатьох його сучасників. У 1937 році, під час сталінських репресій, його звинуватили у "контрреволюційній діяльності" і розстріляли. Реабілітували через 20 років.
У молодому Лисхімбуді траплялися кумедні історії. Єдиний міський автобус, переобладнаний із вантажівки, зіткнувся з єдиним паровозом на переїзді. Люди, на щастя, не постраждали, але автобус "працездатність" втратив. Після війни зробили новий і пофарбували в небесний колір — назвали "Голубий Дунай".
Піщані бурі накривали селище двічі на рік — учні навіть відкопували школу від піску, що заносив її по самі вікна.
Місто дало світу культові речі. Сєвєродонецький приладобудівний завод випускав популярну електронну гру "Ну, постривай!" — копію американської Nintendo, яка стала легендою для радянських дітей.
Сєвєродонецьком селище стало в 1950 році, а містом — у 1958-му. Вибирали між назвами Світлоград, Комсомольськ-на-Донці та Менделєєвськ. Певний час навіть називалося Світлоградом.
У місті був власний аеропорт із 20 рейсами на день, тролейбуси, які на ніч евакуювали КрАЗами в депо, та навіть легенда про радянський танк під фундаментом театру, але підтвердження вона не має.
З 2014 року по 2022 Сіверськодонецьк був другим обласним центром Луганщини. Повномасштабна війна перетворила місто на руїни, але його історія залишається живою пам'яттю на фото та відео, що збереглися в мешканців.
Можна скільки завгодно говорити про складну історію Донбасу, але поки ви не знаєте, що в Кремінній робили баяни-легенди, а в Кадіївці винайшли «трудовий піар», — ви не знаєте Луганщину. Це регіон, який ламає стереотипи. Дивний, глибокий, часом дикий — і саме тому такий справжній.
Читайте також: 618 мільярдів збитків: як війна знищує екологію Луганщини
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
