Золота письменниця України, членкиня Національної спілки письменників, авторка романів у жанрі “реальні історії” Світлана Талан значну частину свого життя прожила на Луганщині, яка залишила свій відбиток і у її творах.
Видання ТРИБУН поспілкувалося з письменницею, аби дізнатися про життя на сході України, зображення війни у художній літературі та плани на подальшу творчу діяльність.
Світлана Талан пригадала, що вперше опинилася на Луганщині у 1979 році, коли після одруження переїхала до Сватового. Там вона прожила десять років, а після розлучення у 1989 році перебралася до Сіверськодонецька.
"Перше враження — це зовсім інший клімат. І мені весь час хотілося пити — сухий клімат після Сумщини, звідки я приїхала. Там вологість була набагато більша. І я думала, ніколи не звикну до того сухого клімату. Але з часом звикла", – сказала письменниця.
Початок її творчого шляху припав на 2008 рік, проте довгий час він залишався прихованим навіть від близьких. Талан писала “в шухляду”, адже не мала профільної освіти і не знала, як знайти видавця.
"Про це я нікому не говорила, навіть своїм батькам. Знали лише мій чоловік та син. Але так вийшло, що три роки я писала в шухляду, бо для мене це було зовсім нове. В мене не було спеціальної освіти. І я не знала, як знайти видавця. Аж поки я написала роман у жанрі реальні історії і відправила на “Коронацію слова” у 2010 році. А у 2011 році я стала лауреатом цього конкурсу", – розповіла вона.
Вихід першої книжки у 2012 році став для неї надзвичайною подією. Вона зізналася, що плакала від щастя двічі — коли дізналася про потрапляння на конкурс і коли вперше взяла до рук власний роман.
"Були і радість, і хвилювання одночасно, бо я дуже боялася стати автором однієї книжки. Але так вийшло, що за рік виходу цієї книги “Коли ти поруч” було продано рекордний наклад 70 000 примірників. А на той час у середньому на письменника в Україні припадало лише 2500 проданих книжок", – зазначила Талан.
Вона підкреслила, що цей успіх перевершив усі очікування і став відправною точкою її постійної роботи у жанрі реальних історій.
Світлана Талан назвала своєю найулюбленішою книжкою “Розколоте небо”, яку вважає й найкращою своєю роботою. Роман присвячений темі Голодомору на Луганщині та був рекомендований Міністерством освіти для вивчення в освітніх закладах.
Вона пригадала, що у 2013 році об’їхала частину Луганщину, яка вже за рік опинилася в окупації, і зібрала свідчення очевидців у бібліотеках. Особливою для неї стала розповідь жінки, яка в дитинстві бачила останні хвилини своєї бабусі в часи голоду.
"У них помирала бабця. Вона дуже просила дати їй хлібчика, а мама казала, що нема, діти голодні, де я візьму? Ну, вона виконала останнє прохання бабусі, принесла сухарик, поклала до рота вмираючої жінки і вийшла. А діти вишукувалися у чергу до цієї бабусі. І коли жінка зайшла, то побачила таку картину, що бабця померла з відкритим ротом, а діти по черзі підходили і пальчиком діставали із рота хліб", – розповіла Талан.
Окремо вона наголосила на важливості роботи з молоддю, яку вела в “Просвіті” у Сіверськодонецьку. Її метою було виховання патріотизму, любові до країни та пізнання історії свого краю.
Події 2014 року, за словами письменниці, змінили багато в свідомості мешканців. Вона згадала момент, коли після звільнення міста знову з’явився український прапор, і це стало символом відродження почуття патріотизму.
Уже зовсім інше відношення до наших символів стало, до мови. Багато хто свідомо почав переходити на українську мову. І почуття патріотизму зросло, бо люди побачили, що таке “втрачати”, що таке окупація, як важко втрачати і потрібно берегти те, що маємо
Вона написала кілька книжок не про саму війну, а про людину у війні та її внутрішні зміни. Роман “Оголений нерв” Талан почала створювати у 2014 році, коли перебувала в окупованому Сіверськодонецьку. Пані Світлана збирала матеріали ще до псевдореферендуму, записувала власні враження, зберігала листівки та газети, які поширювали окупанти.
"Саме в окупації я вже робила замітки, що чула, що бачила. Ще після звільнення з’явився цей роман, вірніше, вже дилогія. Там невигадані герої. Багато історій я просто поєднала в один сюжет. І хоча це художні книги, але там саме історія нашого міста – окупації, після деокупації", – підкреслила Талан.
Письменниця також зазначила, що у 2023 році шість її книжок були включені російською владою до списку “екстремістської літератури”.
"Тому я зрозуміла, що я на правильному шляху", – підсумувала вона.
Світлана Талан пригадала, що за кілька років до повномасштабного вторгнення Сіверськодонецьк почав активно змінюватися.
"Останні 2-3 роки перед повномасштабним вторгненням воно почало кращати і, ніби відчуваючи, що буде втрачене, люди намагалися його зробити кращим, більш патріотичним, більш привабливим. Були багато планів на майбутнє. Хоча дуже багато було людей, які все-таки чекали цей руський мир, які гальмували, скажімо, якісь події", – розповіла письменниця.
Я не могла вільно працювати зі студентами, бо мені не надавали дозволу. Мене знали в інших куточках країни, а у своєму місті я була майже непомітна, бо була під забороною певних людей
Попри це, у 2017 році громадські організації висунули її на присвоєння звання Почесного громадянина Сіверськодонецька. За словами Талан, довкола цього розгорнулися справжні баталії, але зрештою патріотам вдалося відстояти її кандидатуру.
Письменниця також розповіла про атмосферу 2015 року, коли працювала над дилогією “Оголений нерв” та “Повернутись дощем”. Тоді багато співрозмовників, які стали прототипами її героїв, відверто говорили, що в місті немає перспектив, адже організатори псевдореферендуму залишилися безкарними.
"Люди сподівалися, що ті, хто організовував “референдум”, будуть покарані. А раз не були покарані, значить воно так і далі буде. Вони там десь притихли, але все одно залишалися", – згадала вона.
Світлана Талан зізналася, що попри ризики вирішила залишитися у своєму місті. Вона пояснила це як обов’язок перед рідним краєм.
"Може пафосно звучить, але я сказала, що я своє місто не покину, бо хтось має залишатися і працювати тут. Бо, знаєте, це як покинути хвору людину", – сказала письменниця.
З 2015 року вона почала регулярно їздити на фронт. Спершу брала із собою власні книжки, згодом до ініціативи долучилися інші письменники, школярі та небайдужі люди з різних куточків країни. Вона возила листи, обереги, теплі речі та продукти, особливо для віддалених підрозділів, які місяцями залишалися без виїзду.
"Я мала поїхати та показати, що і на Луганщині багато патріотів, і нормальних людей. Я їхала чисто морально підтримати", – зазначила Талан.
Пані Світлана додала, що ці поїздки стали невід’ємною частиною її життя: іноді на пошті доводилося забирати одразу понад десяток великих посилок.
"Це вже так мене втягнуло, що я два-три рази на місяць їздила. Було навіть таке, що в один день приходило 14 посилок. Ми з чоловіком розвозили їх за потребами. Я їздила у віддалені підрозділи, де військові сиділи по три місяці невилазно. І потрібно було їх морально підтримувати", – сказала вона.
Світлана Талан зізналася, що на початку 2022 року не планувала залишати Сіверськодонецьк. Попри обстріли, вона разом із чоловіком залишалася у своїй п’ятиповерхівці, переконана, що доля ще не дозволить їй загинути.
"Я не знаю, чому я так подумала, що якщо моя місія на землі ще не закінчилась, то зі мною нічого не трапиться. Тримала зв'язок з військовими і знайомими з командного складу, зранку і звечора вони мені телефонували, казали: «Місто тримаємо, все буде добре, не хвилюйтесь, тільки бережіть себе»", – згадала вона.
Однак у березні ситуація змінилася. Військові попередили, що росіяни готують штурм міста, і порадили їй виїхати хоча б на тиждень. Врешті-решт син разом із чоловіком змусили її покинути дім.
"Я сказала, що їду за однією умовою — що за тиждень я повернуся. Вони мені пообіцяли, що мене назад повернуть. І ось тоді я виїхала", – розповіла Талан.
Вона виїжджала практично без речей, не взявши навіть родинних альбомів і старий ноутбук, де залишилися всі її роботи та фотографії.
"Нічого я з собою не взяла взагалі, бо сказала: якщо візьму багато чого, то це надовго, а так я буду знати, що я повернуся. Дуже шкодувала… Не забрала альбоми, за якими дуже шкодую. Наприклад, сина дитячі альбоми і мої дитячі альбоми. Не залишилось ні фотографій, ні альбомів", – сказала вона.
Попри втрату дому, письменницю тримає віра в повернення. Вона зазначила, що серед переселенців панує особливий оптимізм: навіть ті, хто втратив усе, продовжують вірити, що колись повернуться.
Для Світлани Талан ця втрата подвійно болісна, адже вона завжди називала своєю батьківщиною і Сумщину, і Луганщину. Село на Сумщині, де вона народилася, теж потерпає від російських обстрілів. А кілька місяців тому померла її мати, яка була останнім зв’язком із рідною землею.
Я опинилася між двома батьківщинами від того, що більше нема відчуття дому. Я розумію, що хоч кажуть: твій дім там, де ти знаходишся, але це не так
Світлана Талан розповіла, що восени планує презентувати одразу дві нові книжки. Одну з них вона присвятила рідному Сіверськодонецьку, який хотіла вшанувати до 90-річчя міста. До збірки увійшли спогади місцевих мешканців про життя від 24 лютого 2022 року до моменту виїзду з міста.
"Я звернулась до сіверськодоненчан з проханням поділитися спогадами про пережите до моменту виїзду з міста. Хотіла, щоб люди, які не знають, як це бути переселенцями, зрозуміли, що ми не просто тікали від війни, ми втрачали найдорожче", – пояснила письменниця.
За її словами, не всі змогли поділитися власними історіями — багато хто морально не витримав знову переживати ці події. У підсумку спогадами поділилися 33 людини, і символічно виявилося, що саме стільки років пані Світлана прожила у Сіверськодонецьку. Книжку доповнили світлини фотографа В’ячеслава Непрана, який нині живе у Франції.
"Мене питали: «А можна всю правду писати?» Я казала: «Обов'язково». І кожен писав по-своєму. Вийшло дуже цікаво: історик — у датах, хтось — у сплеску емоцій. Декілька авторів попросили залишитися анонімними, бо їхні родичі в окупації. Я знаю цих людей, довіряю їхнім словам, але змушена була позначити анонімність", – розповіла Талан.
Окрім цього, 3 листопада має вийти ще одна її книжка — історія про переселенку з Луганщини, яка у 2022 році втратила віру в особисте щастя, але згодом знову наважилася на нове життя. Події розгортаються спершу у Миколаєві на Львівщині, куди пані Світлана виїхала після повномасштабного вторгнення та який назвала своєю "тихою гаванню", а потім — у Києві.
"Ця книжка не про війну, вона про те, що кожна людина має право на своє особисте щастя. І не потрібно втрачати віру, навіть коли тобі вже багато років. Треба вірити в хороше — і воно трапиться", – сказала письменниця.
Вона додала, що працює і над новим романом, у якому не буде ані теми війни, ані переселенців. Це буде пригодницька історія про кохання, адже, за її словами, читачі часто запитують книжки саме про щось світле.
"Коли я була на ВДНГ у Києві на «Книжковій країні», люди підходили і запитували книжки про щось позитивне. Бо книжки про війну купують, але кажуть: «Читати зараз не будемо». Тому ця книга буде просто, скажімо так, щоб люди змогли відпочити і співпереживати героям", – пояснила Талан.
Водночас вона зізналася, що зараз не може повернутися до воєнної тематики. Зокрема, через важкі історії переселенців, які доводиться пропускати крізь себе.
"Мені навіть важко було читати, коли одна жінка з Донецька надіслала багато листів про своє життя. Вона два рази стала переселенкою — у 2014-му і у 2022-му. Я відклала цей матеріал, бо поки не можу писати. Це буде колись, але не зараз", – підсумувала вона.
Читайте також: "Ми шукали міфічний Донбас і не знаходили": як проєкт "Музей відкрито на ремонт" переосмислив історію регіону
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
