Уявіть корабель, який стоїть на воді. В якийсь момент в його кормі з’являється пробоїна, яка починає затоплюватися водою, а відтак й тягнути корабель на дно. Така метафора з’являється в уявленні журналіста Сергія Стуканова, коли він говорить про схід України.
Видання “ТРИБУН” поспілкувалося з медійником, аби пригадати те, яким був Донецьк до 2014 року, чому мешканцям сходу не вдалося перемогти проросійські сили та якими повинні бути кроки з відбудови Донеччини та Луганщини, коли ці регіони будуть звільнені.
На початку інтерв’ю Стуканов наголосив, що історично східні області були органічною частиною України, однак у XX столітті зазнали цілеспрямованої русифікації, а згодом — свідомого політичного гальмування змін.
"Очевидно, я розглядав схід як частину України. Апріорі можна було говорити про те, що ці терени історично є українськими. Вони колонізувалися українцями щонайменше з XVII сторіччя, коли так само колонізували й Слобожанщину, частково південь України. На цих теренах відповідно виникали козацькі адміністративні полки або паланки. З іншого боку, так само було усвідомлення, що цей край зазнавав колонізації не тільки українського етносу, але й, особливо у XX столітті, зазнавав цілеспрямованої колонізації росіянами", — розповів він.
Політика, що проводилася на сході після здобуття незалежності, на його думку, сприяла стагнації регіону в радянській системі цінностей.
"У XX столітті, і навіть вже після здобуття незалежності, цей регіон піддавався особливим культурним та суспільно-політичним впливам. Там провадилася специфічна політика, яка призводила до того, що в плані національної свідомості та історичної пам’яті Донеччина й Луганщина відставали від решти території України", — пояснив журналіст.
За його словами, у той час, як більшість регіонів змінювали символічний простір, схід залишався застиглим у минулому.
"Дев’яності та нульові роки для багатьох регіонів означали стрімку зміну ідеології. Навіть якщо говорити про топоніміку, про пам’ятники, які стоять на вулицях, то схід країни значною мірою застряг в Радянському Союзі. Звичайно, перейменували Маріуполь зі Жданова, Луганськ з Ворошиловграда, Алчевськ з Комунарська, здається, ще за часів СРСР. Але потім все законсервувалося. У нас в Донецьку були вулиці Постишева — організатора Голодомору, площа Леніна, проспект Ільїча, Артема, пам’ятник Дзержинському", — пригадав Стуканов.
Політичну ситуацію на сході визначала монополія однієї партії, яка цілеспрямовано блокувала розвиток української ідентичності.
"«Партія регіонів», яка окреслилася й установилася як сила на початку нульових, цілковито тримала цей край, інкорпорувала інші, менші політичні сили. І вони провадили ідеологію, яка була спрямована на те, щоб грати і маніпулювати з проросійськими, прорадянськими настроями. Відповідно, вони завжди наголошували на тому, що це — російськомовний регіон, на те, що там живуть і росіяни, і українці, що там має бути дружба народів, що нам треба йти в митний союз з РФ", — сказав журналіст.
Попри монолітність влади, у регіоні все ж діяли ініціативи, які намагалися просувати українську культуру та історичну пам’ять. Одну з таких заснував сам Сергій Стуканов разом із колегами.
"Проросійські сили опиралися тому, щоб у місті з’являлися якісь маркери української ідентичності. Не вдалося встановити пам’ятник Стусу, не вдалося тоді перейменувати Донецький національний університет. Хоча українізація шкіл почасти відбувалася — здається, станом на 2014 рік в цілому по області, тобто беручи до уваги всі села, які були українськомовними або суржикомовними, 50% учнів навчалися в українськомовних класах. У самому Донецьку, якщо не помиляюсь, 2/3 — це були російськомовні школи", — зазначив він.
Як я уявляв схід? Як питомо український регіон, який внаслідок своєї непростої історії потребує якогось поштовху для того, щоби розбити цю штучну культурну ізоляцію, передусім ментальну, яку для цього краю організувала влада.
Ідея створити громадську ініціативу, яка б змінювала ментальну атмосферу Донеччини, виникла ще у студентські роки.
"Ми організували з колегами, студентами, аспірантами організацію «Поштовх» у 2006 році, вона, по суті, до 2014 року функціонувала. Називалася «Поштовх» саме для того, щоб пробуджувати свідомість, історичну пам’ять, просувати туди українську культуру. Але, звичайно, це була низова ініціатива, яка охопила обмежену кількість людей", — розповів Стуканов.
На його переконання, без системної державної підтримки регіон залишався сам на сам із викликами. І поки “Партія регіонів” утверджувала свою гегемонію на загальнонаціональному рівні, ініціативи на місцях були приречені діяти в ізоляції.
"Для цього регіону потрібна була якісна зміна політики. Але оскільки на той момент «Партія регіонів» уже розрослася до тієї міри, коли взяла владу в усій країні, то доводилося спиратися тільки на власні сили", — сказав журналіст.
Стуканов упевнений: схід України не був втраченим регіоном, але потребував комплексного підходу — зусиль як місцевих активістів, так і загальноукраїнської політичної волі.
"Якщо резюмувати, то Луганщина та Донеччина — східні регіони, русифіковані, зросійщені, які потрібно було активними зусиллями громадянського суспільства, політиків, і не тільки місцевих, а й Києва — тягнути, тягнути і витягувати", — підсумував він.
У цьому сенсі в мене завжди складалася метафора корабля. Уявімо корабель, який стоїть на воді. І, наприклад, в кормі є пробоїна. Відповідно, весь корабель собі пливе, але корма починає наповнюватися водою, вона починає занурюватися. Як з Титаніком. Тож що відбувається в цей момент? Якщо цю воду не прибрати, то або в якийсь момент весь корабель, тобто вся Україна, піде на дно, або ця маса води переважить настільки, що корабель розламається навпіл. Зрештою, це ми і побачили в 2014 році. Якщо взяти цю метафору, то Донеччина та Луганщина відвалилися під вагою води, тому що вчасно не були вжиті заходи, для того, щоб їх підтягнути.
Попри проблеми специфічно східних регіонів, загальна ситуація в Україні теж залишала бажати кращого. Саме це, на думку журналіста, створювало складний вибір: на що спрямовувати зусилля — на порятунок сходу чи всієї країни?
"Станом на 2012 рік не можна було сказати, що вся Україна жила добре. Вона була корумпованою, жила під олігархами, також була русифікованою і нам так само було далеко від євроінтеграції. Я, як донеччанин, завжди ображався на діячів з Києва, мовляв, чому ви так мало уваги приділяєте сходу?" — розповів Стуканов.
Але при цьому усвідомлення масштабності проблем в Україні змінювало фокус вимог і очікувань.
"Україні, даруйте, треба лізти вперед. Умовно кажучи, вся Україна на рівні «-2», а схід на рівні «-5». І тут питання: чи ти зусилля докладаєш до того, аби витягти Україну хоча б на рівень «0», чи докладаєш зусилля, щоб схід витягнути бодай в «-2»?" — сказав журналіст.
Ця подвійність відчуттів — претензії до столиці й розуміння обмежених ресурсів — визначала загальний настрій середовища.
"З однієї сторони, відчуття були, що Київ не допрацьовує в плані сходу. А з іншої: Києву та Львову треба було витягувати всю Україну, щоб не впасти всім на рівень «-5»", — підкреслив він.
Сергій Стуканов зазначив, що організація Українського розмовного клубу в Донецьку не була формально небезпечною, однак на практиці існували реальні ризики дискредитації та цькування. Клуб був створений у 2012 році, коли в місті ще можна було діяти відкрито, якщо уникати політичних тем.
"Це була важлива ініціатива, яка, знову ж таки, була покликана сприяти формуванню середовища. Це працювало, тому що ми не порушували тем, які могли призводити до провокацій з боку проросійських середовищ", — розповів він.
Тогочасна риторика “Партії регіонів”, за його словами, створювала атмосферу ворожості до всього українського, у якій навіть базова мовна активність могла сприйматися як радикальна.
"Хочу одразу нагадати, що на той момент «Партія регіонів» проводила досить шовіністичну політику щодо української мови та культури – всі, хто боровся за них, підпадали під означення «фашистів». І, відповідно, кожен, хто дійсно виявляв принциповість і активність у використанні української мови, кожен, хто прагнув забезпечити своє право на українську мову в публічному просторі, ризикував бути затаврованим як «фашист», як «бандерівець»", — пояснив Стуканов.
Щоб уникнути таких асоціацій, організатори свідомо трималися якомога далі від будь-якої ідеології. Мета була інша — дати простір для мови без політичного забарвлення.
"Ми уникали ідеологічних тем саме задля того, щоб клуб не був дискредитований як збіговисько «фашистів», тому що це був реальний ризик", — наголосив він.
Журналіст розповів, що не мав чіткого моменту прийняття рішення про виїзд з міста. Усвідомлення загрози приходило поступово — разом із розвитком подій у Криму та на сході.
"Конкретний день, коли я вирішив, що буду їхати з Донецька, я не пам’ятаю. Це був такий процес, коли усвідомлення надходило поступово. Я, як людина з історичною освітою, знаючи генезу подібних конфліктів, знаючи історію Росії, відразу, коли почалася окупація Криму, розумів, що це не щось, що закінчиться за тижні чи місяці. Тобто, я одразу розумів, що це на роки", — зазначив журналіст.
Уже 1 березня він поїхав до сестри, яка жила в Часовому Яру. Саме тоді вперше вголос озвучив близьким, що Крим для України втрачено надовго.
"Тоді я показав сестрі мапу України і сказав: «Юля, подивись на цю мапу України, от Крим. У найближчі роки в складі України ми його не побачимо». Звичайно, я не думав, що це будуть десятиліття. Але думав про не менше 3–5 років", — розповів Стуканов.
За його словами, життя в окупованому місті навіть не розглядалося як варіант. Його громадська діяльність робила перебування в Донецьку потенційно смертельно небезпечним.
"Я не планував жити під окупацією, крім того, було розуміння, що з огляду на історію моєї громадської діяльності, в кращому випадку я б закінчив в буцигарні, в гіршому — був би вбитий", — сказав він.
Водночас ситуація в місті не була однозначною. Протягом весни та літа 2014 року Донецьк залишався розділеним: українська держава ще функціонувала в багатьох установах, навіть попри заяви бойовиків про так звану “ДНР”.
"Тоді не було так, що окупація відбулася в один день. Тобто, вони захопили прокуратуру та обласну адміністрацію, потім їх звільнили, потім вони знову захопили. Вони проголосили свою «ДНР» 11 травня, провели «референдум», але це було, знаєте, як держава в державі. В багатьох установах ще Україна, там прапори України, всі чиновники й держслужбовці працюють на Україну, але є осередки, де уже «ДНР»", — пояснив Стуканов.
На момент від’їзду до Києва, 3 липня 2014 року, ситуація здавалася нестабільною, але не безнадійною. Усе могло змінитися за тижні, Сергій не вірив, що їде назавжди.
"Була надія, що Донецьк ми звільнимо. Я, чесно кажучи, їхав з напівпорожньою торбою. По суті, я думав, що три тижні перебуду, звільнимо Донецьк і я повернуся", — пригадав він.
Але після Іловайської трагедії і вторгнення регулярної російської армії ілюзії зникли.
"Напевно, десь в середині серпня, особливо після Іловайська, коли вони ввели регулярні війська і наших розгромили, то стало зрозуміло, що в Донецьк я вже не повернуся", — підсумував Стуканов.
Журналіст категорично заперечує намагання пояснити окупацію сходу “особливістю населення”. За його словами, соціологічні дані весни 2014 року показують зовсім іншу картину, ніж міфи, що сформувалися пізніше.
"Затаврувати населення і сказати, що люди не такі – це найпростіший, але найбільш хибний шлях. За всіма соціологічними опитуваннями, які науковці встигли провести у квітні 2014 року в Донецьку, близько 20-25% людей виступали за єдину Україну. Приблизно 20% – люди, які були за союз з Росією, але я наголошу – не за об’єднання, не за те, щоб стати однією країною, а саме за союз. Решта плюс-мінус 50% – це люди, які були амбівалентно налаштовані, вони не визначились", — сказав він.
Чинник перший — зрада еліт
За словами Стуканова, ключову роль у руйнуванні державності зіграли місцеві силовики та чиновники, які або напряму співпрацювали з Росією, або свідомо саботували спротив.
"Працівники прокуратури, міліції (на той час), СБУ, а також представники місцевої влади – вони були або прямими агентами Росії, або мали з нею зв’язки. В Росії багатьом платили, відповідно, в певний момент вони почали працювати на демонтаж України. Або вони просто ідеологічно були за Росію. Це була масова зрада саме цих органів. В момент, коли потрібно було відстояти державу Україна, вони щонайменше утримувалися від якихось дій, які б могли завадити «ДНР» та «ЛНР» постати", — пояснив журналіст.
Він додав, що чиновники-зрадники становили меншість у масштабах регіону, однак саме ця меншість і зруйнувала систему безпеки.
"Чиновники, які зрадили Україну – це кілька відсотків від населення. Звичайно, вони кидають тінь на весь регіон, але ми маємо розуміти, що це була зрада корумпованих запроданців. Росія не в один момент прийшла та окупувала схід України, вона готувала це, налагоджувала зв’язки і так далі", — додав він.
Чинник другий — відкритий кордон
Безперешкодне проникнення озброєних груп із Росії стало можливим саме через наявність спільного кордону — і пасивність або змова місцевих органів лише посилювали ситуацію.
"Через те, що регіони мають спільний кордон, ДРГ Гіркіна, які фактично озброєно захоплювали ті самі прокуратури, відділки міліції та СБУ, проникали без проблем. І дивимось пункт один: спротиву їм не чинили, тому що вже перефарбувалися", — наголосив Стуканов.
Чинник третій — нерішучість Києва
Стуканов вважає, що в 2014 році центральна влада мала шанси зупинити деструктивні процеси — і приклади Харкова та Одеси це доводять.
"Наприклад, звільнити Донецьку обласну адміністрацію можна було, і це був би символ. Аваков звільнив ОДА в Харкові, так само вона була захоплена, але провели рішучі штурми, відновили конституційний лад, тому і вдалося врятувати Харків. В Одесі українські сили перемогли антимайдан 2 травня", — навів він приклади.
Чинник четвертий — гра Ахметова в “свою республіку”
Олігархічна модель управління, за словами Стуканова, довгий час передбачала шантаж Києва. У 2014 році місцева еліта спробувала повторити сценарій 2005-го, але програла — уже не маючи контролю над ситуацією.
"Це була їхня лінія поведінки, і випробували вони її вперше у 2005 році, після Помаранчевої революції. Ющенко переміг, але потрібно було укласти такий собі договір з Києвом, що столиця не лізе в наші «донбаські» справи. І треба було підняти ціну, а робили вони це всякими з’їздами, як, наприклад, в Сіверськодонецьку – створення «пісуару». Тобто: «ми тут зараз від’єднаємось, у нас буде окремо південно-східно-українська республіка». Тут Ющенко каже: «не від’єднуйтесь». Вони відповідають: «добре, ми не від’єднуємось, але прокурор наш, суддів ми самі признаємо місцевих, голову обласної адміністрації обираємо ми»", — пояснив Стуканов.
Саме цю модель, на його думку, оточення Ахметова намагалося реалізувати й після Революції гідності, але цього разу вона вже вийшла з-під контролю.
"У 2005 році це спрацювало, тому що не було чинника зовнішнього вторгнення. І аналогічно вони діяли у 2014 році – перемогла Революція гідності, Турчинов виконує обов’язки президента, а Ахметов та інші починають гратися з темами: «А от зараз ми так само, як Крим, підемо до Росії». До певного моменту вони цю «ДНР» думали використовувати як чинник тиску на Київ. Але в якийсь момент це вийшло з-під їхнього контролю, і виявилось, що це не вони «республіку» контролюють, а «республіка» грає спільно з Росією поза їхніми головами", — підсумував він.
Журналіст каже, що нині не має повної інформації про життя в окупованому Донецьку, однак звертає увагу на очевидні наслідки російської окупації — знищення української культури, освіти та критичний соціально-економічний стан.
"Про ситуацію в окупованому Донецьку я, напевно, не маю достатньо інформації, щоб сформувати комплексне розуміння того, що там відбувається. Звичайно, я відстежую публікації, які стосуються окупованих територій. Розумію, що соціально-економічна ситуація там кепська, нема води і таке інше. Зрозуміло, що українська культура та українська освіта там знищені цілковито", — сказав він.
Разом з тим, на думку Стуканова, найбільша проблема полягає не в браку фактів, а в тому, що тема сходу практично зникла з українського публічного дискурсу.
"У нас ця тема маргінальна. Більшість медіа, якщо не рахувати кількох регіональних, торкаються теми окупованих територій в негативному, переважно, контексті. Це велика проблема, що ми вже не згадуємо ці регіони в контексті України. Ми їх згадуємо, коли Збройні сили завдають ударів по якихось об’єктах. А людей затаврували, як зрадників", — наголосив Стуканов.
Він підкреслив, що на відміну від Криму, який активно артикулюється як частина України на інституційному рівні, схід залишається ментально “виписаним”.
"Якоїсь політичної волі це змінювати, я не бачу. Більш того, мені здається, що у нас значно більше уваги приділяється Криму. Наприклад, якщо взяти до уваги представництво президента в Автономній республіці Крим, яке активно порушує тему півострова, просуває когнітивну деокупацію – стосовно сходу такого не було. Схід України – це біла пляма на нашій ментальній мапі, яка, на жаль, ніяк не закривається", — підсумував він.
Початок повномасштабного вторгнення став для багатьох українців каталізатором переосмислення власного досвіду. Старі звинувачення та ярлики на кшталт "вони самі покликали Путіна" почали втрачати силу, коли вся країна зіткнулася з однаковими механізмами російської окупації. Історія 2014 року отримала нове прочитання.
"Те, що трапилося з Херсоном, Запоріжжям, Сумщиною, Харківщиною, Київщиною на початку вторгнення показало, що так, ти можеш виходити, голіруч зупиняти танки та кричати їм: «Ми вас не чекали”, і два-три дні вони будуть це терпіти. Але потім, коли росіяни займають необхідні кабінети, вони всіх активістів відразу відправляють на буцигарню або на підвал, і вбивають. І на цьому мирний протест закінчується", — сказав Сергій Стуканов.
За його словами, те саме відбулося і в Донецьку, і в Луганську навесні 2014-го. Тоді десятки тисяч людей виходили на проукраїнські мітинги, однак беззбройне протистояння збройним бойовикам швидко закінчилося. Учасники демонстрацій не були готові до насильства, а організатори — до втрат і терору.
"Коли ми, беззбройні, мирні демонстранти стикалися із натовпом розлючених головорізів, які приходили з арматурами, ціпками, в яких висить саморобна штука з цвяхами, якою він тобі може око винести, то в якийсь момент ці демонстрації припиняються. Організатори вже не готові брати на себе відповідальність, а люди на протестах, переважно, були інтелігенцією, яка звикла працювати книжками, а не битами", — пояснив Стуканов.
Окреме значення для розуміння спротиву на Донеччині має феномен локальної ідентичності. Схід України не був типовим регіоном із розмитою прив’язаністю до місця. Його унікальність — у сформованій ідеї про свою винятковість. Відчуття вищості, закладене ще в радянську добу через модернізаційний прорив, досі зберігається у свідомості частини мешканців і впливає на уявлення про справедливість, державу та чужинців.
"Треба зазначити найперше, що на Донеччині була досить сильна регіональна ідентичність, пов'язана з концептом «Донбас». Вона активно витворювалася ще за радянських часів. Це була ідентичність, пов'язана з відчуттям вищості. Тобто належність до Донбасу відчувалася завжди як певна перевага порівняно з усіма іншими", — сказав журналіст.
Ця ідентичність формувалася на тлі стрімкої індустріалізації — Донеччина та Луганщина раніше за інші регіони пройшов шлях урбанізації, модернізації побуту, розриву з сільською культурою. У масовій свідомості це закріплювалося як "сучасність" проти "відсталого минулого", що додавало відчуття прогресу і винятковості. Вже в незалежній Україні цей міф про унікальність підтримувався місцевими елітами і медіа.
“Це був дуже урбанізований регіон, де село відігравало вторинну роль. Поставали величезні підприємства — це створювало враження прогресу. Донбас сприймався як суперсучасний регіон, як на 20-30-ті роки. Радянська культура, індустріалізація, наука — все це було тут. А старе — церква, релігія — мало зникнути”, — пояснив Стуканов.
Відчуття регіональної вищості, підтримане й символічними чинниками, як-от футбольний клуб "Шахтар", стало частиною масової свідомості. Навіть у приватному досвіді багатьох дітей 90-х це означало: бути з Донбасу — це престижно, це круто.
"Навіть у дитинстві було таке враження, що класно бути мешканцем Донбасу. Ми — типу найкращі", — згадав він.
На думку Сергія Стуканова, регіональні ідентичності неминуче пов’язані з конкретними місцями — містами або регіонами. Але сам концепт "Донбас", вважає він, не має майбутнього.
"Я думаю, що, звичайно, регіональні ідентичності пов'язані з певними сутностями. Тобто не може бути регіональної ідентичності, яка не пов'язана з якимось містом або регіоном", — зазначив він.
Сам Стуканов послідовно відмовляється від уживання слова "Донбас" як радянського конструкта, вважаючи, що суспільство загалом рухається до його деконструкції. За його словами, після відмови від поняття "Донбас" регіональна ідентичність шукає нових опор — таких як "Донеччина", "Луганщина" або "схід України". І ці нові концепти мають інші змістові шари.
"Концепт «Донбас» дуже міцно пов'язаний із радянським періодом. По суті, цей концепт і постав як втілення радянської версії цього регіону. Коли ж ми говоримо «Донеччина», то вже зовсім інші концептуальні шари вкладаємо", — пояснив Стуканов.
Він переконаний, що регіональна ідентичність має право на існування, але як елемент ширшої української ідентичності. На думку Сергія Стуканова, ідентичність українця з Донеччини не повинна бути антагоністичною до української, а має бути її проявом у специфічній регіональній формі.
"Я донеччанин як українець, я українець як донеччанин. Тобто, умовно кажучи, я передусім українець, але для мене важливо, що я при цьому не львів’янин, а донеччанин", — наголосив Стуканов.
Він порівняв розмаїття української ідентичності з квітковим полем, на якому кожен регіон дає свій особливий колір. Українськість, на його переконання, може розгортатися в Одесі, Харкові, Львові чи Криму — у відмінних, але не ворожих формах.
"Ці форми не суперечать українській ідентичності. Вони її урізноманітнюють, роблять її багатшою", — сказав він.
Разом із тим Стуканов визнає, що в разі деокупації Україна зіткнеться з ідентичностями, які вже встигли сформуватися під впливом російської окупації.
Він переконаний: майбутнє сходу після деокупації залежатиме насамперед від безпеки. Відновлення регіону потребує стратегічного планування, зміни економічних пріоритетів і значних інвестицій — але все починається з питання контролю над кордоном і гарантій оборони.
Після деокупації має відбутися поступова реколонізація цього регіону. Якщо ми повертаємо території, ключовим буде питання безпеки. Це буде граничний прикордонний регіон, який сусідитиме з агресивною державою, тому значна частина інфраструктури буде пов’язана з обороною — військові, аеропорти, маріупольський порт.
Серед викликів — зруйновані населені пункти. Деякі, як вважає Стуканов, не вдасться відновити, але великі міста мають перспективу:
"Я припускаю, що Бахмут можна буде відбудувати, знести залишки, звести нові будинки. Не знаємо, в якому стані буде Донецьк, але він збережеться. Так само й інші міста", – повідомив він.
Зміни торкнуться і промислової структури. Вугільна галузь, на думку Стуканова, втратила актуальність:
"Економіка буде переходити на зелені рейки. Вугілля не буде потрібне, його важко й невигідно видобувати. Натомість металургія — актуальна. Метали, корисні копалини, рідкісноземельні елементи — це те, що потрібно завжди і всюди".
Розмови про перетворення сходу на айті-хаб поки що виглядають утопійно:
"Айтішники — це міцний середній клас. Їм потрібна сфера послуг, комфортне середовище. А там цього немає. Побудувати це — питання 15-20 років, або 10, якщо буде дуже багато грошей".
Але йдеться не лише про гроші.
"Гроші прийдуть тільки тоді, якщо буде забезпечена безпека. Це пункт номер один. Є безпека — є інвестиції. Є інвестиції — починається розвиток", – перерахував Стуканов.
На його думку, майбутнє Донеччини неможливе без потужної освітньої системи, яка має стати основою нової еліти регіону.
"Потрібно буде зробити два-три потужні університети. Просто повернути Донецький чи Луганський університети — не варіант, бо вони наразі недостатньо сильні. Треба відкривати нові — у Донецьку, Луганську, можливо, ще один у Маріуполі. Сильні університети, які будуть формувати українську еліту — це наріжники. Якщо вони охоплять кілька тисяч студентів, це буде кілька тисяч випускників щороку, які й формуватимуть нове середовище", — сказав Стуканов.
Серед потенційних напрямів відродження журналіст бачить розвиток туризму — зокрема на узбережжі Азовського моря. Хоча воно не надто мальовниче, зате тепле, й може привабити внутрішніх туристів, якщо інфраструктуру відбудувати якісно, не в дусі "совка", а на кшталт доступної Туреччини.
Водночас він наголошує: майбутнє регіону має будуватися на принципах справедливості, без компромісів із колаборантами. Важливо не лише оновити фізичну інфраструктуру, а й змінити медійне, культурне й політичне середовище.
"Наріжні камені реінтеграції: перше — видворити всіх, хто не має права там бути за законом. Друге — притягнути до відповідальності колаборантів, принаймні верхньої ланки. Щоб це був прецедент, щоб вони не впливали на політику. Третє — відновлення вільної преси, освіти, громадського сектору, усунення російського впливу. До біса російську церкву. Курси української мови, іспити, фільми про російську агресію", — сказав він.
Журналіст вважає, що українізація має бути системною і довготривалою, а її важливою частиною має стати робота з молоддю.
"Для тих, хто працює в тих сферах, де знання української мови обов’язкове — обов’язкове відвідування цих курсів і складання іспиту. Ну і далі — системна робота на другий-третій рік. Спершу — перехідний період, потім — системна робота з українізацією, включенням в інформаційний простір. Молодь звідти возити по Україні, молодь з інших регіонів — привозити туди. Фестивалі. Ну, і це – непростий процес, який 30 років триватиме — поки нові виростуть, а старі помруть. Процес реінтеграції", — пояснив він.
Стуканов зізнався, що не планує повертатися до рідного міста назавжди, але хоче зробити свій внесок у його відбудову:
"Я думаю, що коли ми його деокупуємо — якщо я буду живий і ще буду в змозі щось робити… Я маю багато справ, які маю там зробити. І значна частина мого життя, думаю, буде проходити там".
Читайте також: "Я хотів би в майбутньому “бум” літератури від українських освітян", — Артур Пройдаков про свою першу книгу
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
