У самому серці німецького Берліна 24 серпня замайоріли синьо-жовті прапори — тисячі людей зібралися, аби відзначити День Незалежності України. Вулиці від Меморіальної церкви кайзера Вільгельма до Бранденбурзьких воріт перетворилися на живий потік солідарності: українці, німці, грузини та представники інших народів йшли поруч, несучи плакати й заклики не забувати про війну. Під гаслом “Майбутнє означає пам’ять” демонстранти нагадували, що боротьба за свободу триває, а пам’ять про тих, хто віддав життя, має об’єднувати Європу.
Журналістка видання ТРИБУН розповідає, як пройшла мирна акція на підтримку України.
Перші учасники та очікування старту ходи
Близько 14:38 дорогою до місця збору я помічаю першу жінку у вишиванці. Яскраво-синя сорочка з вишитими візерунками миттєво впадає в око й запам’ятовується серед натовпу.
А ось і сама Меморіальна церква кайзера Вільгельма: велична, стрімка, вона підноситься над містом так високо, що люди поруч здаються мурашками. Погода додає трохи химерності — важкі сірі хмари затягнули все небо, створюючи особливу атмосферу цього дня.
Одна з учасниць патріотичної ходи зазначає, що старт акції заплановано на 15:30. Поки що людей небагато.
За кілька хвилин мою увагу привертає чоловік у військовій формі — боєць Збройних Сил України. За плечима він несе рюкзак із різноманітними нашивками та шевронами. Чоловік прямує прямо до крамнички з сувенірами під церквою, і видно, що він у Берліні вперше.
15:24. Старт ходи вже близько, і людей збирається дедалі більше. Проте все ще небагато для столиці Німеччини, тож, здається, захід розпочнеться трохи пізніше.
З протилежної сторони церкви наближається чоловік із компанією. Не могла не помітити його худі з написом: “Донецьк. Сонце України встає на Донбасі” — напис помічає й решта українців. Чоловік жваво спілкується з друзями та усміхається.
Озираюся довкола й бачу великі транспаранти та картонні таблички з написами англійською та німецькою:
“Росія викрадає та утримує українських цивільних”, — йдеться на одному з плакатів.
Атмосфера натовпу
Проходжу трохи вперед і випадково чую розмову молодої пари. Вони так мелодійно й чисто спілкуються українською, що це здається справжнім “медом для вух”. Ще трохи далі чується англійська — група людей обговорює щось між собою; одна жінка активно жестикулює, додаючи розмові енергії. Особливо приємно було помітити, що на всіх них майорять українські прапори.
15:36. Одягнена у вишиванку жінка — одна з організаторок події — вигукує в рупор щось на кшталт: “Шановні учасники, хода стартує з іншого боку церкви, тож підійдіть туди”. Натовп одразу ринув в інший бік.
З-поміж десятків людей видно камери — журналісти з різних країн та видань прийшли на акцію до Дня Незалежності України задокументувати подію.
Трохи ліворуч помічаю ветеранів, які прийшли на мітинг. Вони йдуть поруч з усіма, підхоплюють патріотичні гасла. Один чоловік — на інвалідному візку, інший — із протезованою ногою з милицею. Болісно дивитися на ці рани війни, бо перед тобою — молоді, але вже такі загартовані бійці, які заплатили власним здоров’ям за свободу України.
Початок патріотичної ходи
15:41. Починається дійство. Вперше лунає гімн України. Люди з перехопленим подихом спостерігають за літнім чоловіком, який крутить шарманку та усміхається. Водночас сонце, яке ще кілька хвилин тому ховалося за сірими хмарами, раптом виходить назовні й заливає натовп яскравим світлом. Людей стає дедалі більше, а дехто вже поспішає зняти куртки під теплими променями.
Після завершення гімну я одразу помічаю в юрбі картонний банер, на якому зображено фото полоненого цивільного хлопця, якого незаконно ув’язнила Росія. Гасло на плакаті закликає дати свободу всім мирним жителям, які наразі перебувають у неволі.
Сьогодні на площі Брайтшайда зустрічаються десятки знайомих, родичів і друзів. Серед них — дві дівчини, які давно не бачили одна одну, та саме в День Незалежності знову знайшлися в натовпі. Їхнє радісне, гучне привітання й міцні обійми вирізняються серед шуму демонстрації.
Колона людей невпинно розширюється. У натовпі майорить великий зелений прапор із вовком у центрі — прапор Ічкерії, і він тут не один. Поруч видніються й грузинські стяги: одні учасники тримають їх на флагштоках, інші — загорнулися в них, немов на знак своєї підтримки.
15:50. На площі розгортають рушник-вишиванку завдовжки 20 метрів. Українці підходять, щоб тримати цей символічний оберіг, торкаючись його як частини своєї історії та культури.
У самому початку, ніби “ключик” цього полотна, стоїть янгол — жінка з синьо-жовтими крилами з обручем, що нагадує сонячні промені.
Мій погляд падає на транспарант із написом “Вільні від московитів, разом із Європою”. Ця група людей стоїть тут із самих перших хвилин події.
Важко не помітити, як кожен учасник патріотичного мітингу одягнув щось символічне. Від заколок у волоссі та синьо-жовтих шкарпеток — до автентичних вишиванок і креативних макіяжів.
На плечах у чоловіка сидить маленька дівчинка зі світлим волоссям, яка одягнена у світло-кремову сукню з вишитими колосками. Вона — ніби справжнє втілення цього свята.
А тим часом відвідувачі кав’ярень та барів поблизу уважно спостерігають за дійством. Дехто навіть поспішно дістає телефон та намагається сфотографувати кількатисячний мітинг.
Пам’ятаючи незламних
16:10. Організаторки ходи згадують тих, хто загинув, борючись за свободу й незалежність України: Володимира Рибака, депутата Горлівської міської ради; 16-річного підлітка з Донеччини Степана Чубенка; двох друзів Тиграна Оганесяна та Микиту Ханганова; письменницю Вікторію Амеліну — і сотні інших цивільних, життя яких обірвала агресія Росії.
За 15 хвилин на сцену підіймається посол України в Німеччині Олексій Макеєв, який у мікрофон розповідає урочисту промову та вітає громадян із Днем Незалежності. Після його слів натовп проводжає посадовця гучними оплесками, а згодом лунає щире та горде “Слава Україні — Героям слава!”.
16:38. Настає найщемливіший і водночас найболючіший момент — хвилина мовчання. Усі учасники акції стають на коліна перед загиблими захисниками, цивільними та дітьми. Серце стискається, у мене навертаються сльози, а площа Брайтшайда на мить завмирає в тиші. Поруч бачу жінку із заплаканими очима, яку обіймає та заспокоює інша, і ці миті здаються одночасно крихкими й безмежно сильними.
Берлін скандує: що відбувається в натовпі
На годиннику — 16:40. Вже за кілька секунд натовп рушає до головної локації — Бранденбурзьких воріт, до яких залишалося пройти близько 3,6 км.
Під час ходи лунають патріотичні гасла різними мовами, заклики до військової підтримки України від ЄС та Німеччини, а також українські пісні, які в часи війни стали символом незламності.
“Стоп окупація, стоп війна”, — вигукує натовп.
17:00. Мітингувальники впевнено рухаються вулицею Генріха Клейста, їхній крок відлунює в міських будинках. Ініціаторки закликають підтримати ЗСУ, добровольців, медиків та рятувальників ДСНС за їхню відвагу й захист країни. На знак подяки українці тричі вигукують: “Слава, слава, слава”, і цей хор голосів ніби розливається над вулицею.
Зі своїх вікон та балконів визирають місцеві жителі, перекидаючись словами з сусідами. Деякі перехожі навіть підтримували гасла, ніби даючи знак: “Ми з вами”.
Тим часом вздовж дороги чергують німецькі поліцейські. Вулиці перекрито, а автомобілі терпляче стоять у заторі, чекаючи, поки кілометрова колона пройде повз.
Аж ось на пересувну сцену підіймається грузинський активіст Василь Оніані. Своє слово він присвячує Україні та її народу, дякує всім, хто стоїть міцно попри війну, і воїнам, які мужньо боронять фронт. Наостанок він промовляє:
Ця боротьба — за те, що важливо кожному. Україна стала символом свободи. Я хочу сказати від щирого серця — з Днем Незалежності, Україно!
Слова грузина доповнює німецький стиліст Френк Пітер Уайльд:
Вже за кілька хвилин керівниці заходу звертаються до людей із важливою промовою. Одна з жінок бере мікрофон і наголошує, що слід пам’ятати, хто розпочав війну: проблема — не в Україні, яка лише захищає свої кордони, а в очільнику Кремля — тому, хто напав на країну.
“Важливо ставити “червоні лінії” не Україні, а диктатору Путіну”, — підсумовує ораторка.
На тлі символічних вигуків та значущих промов тепле сонце знову визирає з-за хмар, тішачи учасників ходи теплом. Яскраві промені підсвічують Бранденбурзькі ворота, які вже видніються попереду. Натовп продовжує скандувати, що Росія — країна-терорист, а поміж цього звучить звитяжне “Слава Україні”.
Фінал
18:21. Наша колона нарешті підходить до воріт. На мітингувальників вже чекали й інші учасники, які прийшли з іншої сторони Берліна.
До слова запрошують військового, який проходить реабілітацію, Дмитра Матюху.
“Допомагайте, не зупиняйтеся. Робіть із кожним днем все більше й більше. Наша перемога буде за нами”, — підкреслює воїн.
І ось ініціаторки заходу оголошують, що буде розгорнуто великий банер пам’яті, на якому кожен охочий зможе написати імена своїх загиблих друзів та близьких.
У цю мить увага перемикається на інші слова. Зараз лунає вірш загиблої від удару російської ракети Вікторії Амеліної.
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
18:38. Патріотичну акцію закриває гімн України. У цей день він звучить особливо символічно: кожен учасник покладає руку на серце й підспівує разом із жіночим ансамблем. Мелодія пролітає над Паризькою площею, проникає в кожного, змушує повірити, що ми вистоїмо. Попри всі труднощі й випробування, наша країна вистоїть.
Наостанок організаторки ходи додають, що триває збір для бійців на Покровському напрямку Донеччини. Волонтери сьогодні збирають кошти на аптечки, які так необхідні захисникам.
І поки вечірнє сонце повільно схиляється над містом, здається, що серця всіх присутніх б’ються в унісон із ритмом свободи й надії.
Дивлюся на годинник — 18:49. Натовп поступово розсіюється, а від колони залишається лише слід — у пам’яті й на фото.
