Леонід Марущак, історик і голова громадської організації "Музей відкрито на ремонт", з 2016 року, в межах мистецької ініціативи ДЕ НЕ ДЕ, досліджував музеї Донецької та Луганської областей. Цей проєкт став унікальним прикладом того, як можна переосмислити регіональну ідентичність і культурну спадщину через музейництво.
В інтерв'ю виданню ТРИБУН він розповідає про свої подорожі територіями, які сьогодні недоступні, про відкриття, які змінили розуміння історії регіону, та про те, як зберегти пам'ять про місця, які опинилися під окупацією.
Евакуація та втрати
На питання про евакуацію музеїв Марущак відповідає з болісною стислістю: "Складно все було і є, на превеликий жаль". За цими словами — історія безпрецедентної місії порятунку.
У 2022 році, коли більшість музеїв прифронтових територій опинилася під загрозою знищення, Леонід з командою взяв на себе те, що здавалося неможливим. Вони діяли зважено та послідовно — виготовляли спеціальні ящики для транспортування, спільно з музейними працівницями та працівниками акуратно пакували історико-культурні цінності, складали списки та відповідні акти і вивозили частинами звичайним бусом. Всі дії здійснювались в координації з Міністерством культури через Катерину Чуєву. А успіх всіх логістичних рішень — то заслуга Марти Білас, дружини Леоніда.
Масштаб операції вражає: з перших днів повномасштабної війни команда врятувала сотні тисяч історико-культурних цінностей, в тому числі музейні фонди, архіви та приватні колекції з прифронтових територій. 22 лютого 2022 року, за день до вторгнення, команда Леоніда провела відеонараду з музейниками проєкту "Музей відкрито на ремонт", готуючи їх до евакуації. Першого дня повномасштабної війни він відвіз дружину на захід країни та негайно повернувся до Києва — врятувати власну колекцію.
Згадавши про приватний архів творів Алли Горської та Віктора Зарецького, яким опікувалась їхня онука Олена Зарецька, за декілька днів він зумів зкоординуватись, аби оперативно евакуювати колекцію, яка на той момент знаходилась в різних загрозливих місцях.
Попри постійні обстріли, Леонід десятки разів повертався в музеї. До Бахмутського краєзнавчого музею — 27 разів. Під час останньої поїздки до Бахмуту він, спільно з правоохоронцями, вивозив статую лева XIII-XIV століття, поки навколо музею точився бій між українськими військовими та російськими диверсантами.
Основним транспортом став бус — подарунок української письменниці Каті Петровської у квітні 2022 року. У жовтні 2023 в Бериславі на Херсонщині команду атакували три дрони. Задня частина буса розкололася навпіл, потрощене лобове скло висипало в салон. Але водій зміг подолати майже сто кілометрів до Миколаєва. За кілька тижнів вони з командою повернулися на орендованому авто і спромоглись евакуювати частину музейної колекції.
Не всі музейники підтримували евакуацію — хтось боявся, що твори не повернуться, хтось чекав на прихід росіян.
Серед врятованих скарбів — половецькі баби, твори Алли Горської, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі та Тетяни Яблонської. Але втрати теж колосальні. У Маріупольському краєзнавчому музеї згоріла одна з найбагатших колекцій українського мистецтва XX століття — в тому числі роботи шістдесятників. З двох херсонських музеїв росіяни вивезли тисячі творів українських, німецьких та італійських художників, їх забрали в Крим, а колекцію золота й археологічних знахідок розтягли по різних містах Росії.
Наприкінці серпня 2024 року Леонід з командою поїхав у Покровськ і вивіз паркову скульптуру "Олень" сучасної мисткині Жанни Кадирової — ще один твір, врятований від війни.
Від піару до музейництва: народження проєкту
Перше знайомство Марущака з Луганщиною відбулося ще в студентські роки, десь у 2000-х.
"Це, мабуть, було ще в студентські роки… Точної дати вже й не згадаю. Але саме тоді я остаточно зрозумів, чим хочу займатися. Я обрав історію як свою професію, – розповідає він. – Це була частина масштабного індивідуального проєкту, присвяченого пізнанню України. Справжня мандрівка по всій країні: мені ще не було й 21, а я вже побував у багатьох обласних центрах і відвідав усі замки України".
Цікаво, що в самому Луганську він так і не побував: "До речі, так і не був у Луганську жодного разу, але був то в Лисичанську, то в Старобільську, в Сіверськодонецьку". Це були поїздки "більше туристичного характеру", але вони заклали основу для майбутніх досліджень.
"До 2014 року я працював у сфері PR, займався креативом. З часом це перестало мене надихати, і я вирішив перейти в соціальну сферу. Але весь той напрацьований досвід, широка контактна база, а головне — здобуті навички й уміння — зрештою сформували мене як культурного менеджера", — говорить Марущак.
Події 2013-2014 років стали каталізатором: "Коли все почалося — спершу анексія Криму, а згодом і бойові дії на території Донецької та Луганської областей — ми не мали жодного контакту, жодної людини, якій могли б зателефонувати й дізнатися, що насправді відбувається. То ж нам нічого не залишалося, як їхати туди самостійно".
Масштаби проєкту
Проєкт "Музей відкрито на ремонт" стартував у 2016 році на базі музеїв у Лисичанську та Слов’янську. Вже до початку 2017-го він охопив 25 музеїв, а станом на 2022 рік — усі музеї на вільних українських територіях Донеччини та Луганщини, які зберігали державну частку музейного фонду.
"Ми переосмислювали музейний простір, формували нові наративи, допомагали фахівцям і громадам відповідати на виклики часу — у роботі з колекціями, експонуванням, осмисленням спадщини. Але найголовніше — налагоджували зв’язок музею з навколишнім світом", — пояснює Марущак.
Ключову роль відіграла команда: до ініціативи долучились десятки небайдужих — тих, хто прагнув відкриттів, пізнання й спільної дії. Вони їздили разом, втілювали ідеї, творили.
"Результати стали відчутні лише з часом. Ми й самі озирались і дивувались: "Ого, нічого собі", — але продовжували працювати й продовжуємо досі".
Успіх проєкту значною мірою залежав від відкритості музейників. Контраст між двома першими локаціями — разючий. Лисичанський історичний музей під керівництвом Ніни Бондар одразу підтримав ініціативу.
"Вони були надзвичайно відкриті: "Приїжджайте, зробимо все, що зможемо. Може, це й складно, але ми спробуємо"", — згадує Марущак. Саме ця щирість і готовність до змін дозволили проєкту "Музей відкрито на ремонт" розпочатися.
Натомість більшість працівників Слов'янського краєзнавчого музею виявились значно більш консервативними та закритими до співпраці, попри цінну колекцію керамістки Наталії Максимченко.
"Ми намагались налагодити діалог, але натикалися на повне нерозуміння й спротив з боку працівників. Якби не підтримка Лисичанська у 2016 році, проєкт, можливо, і не відбувся б. Саме можливість порівняти дала поштовх до реалізації масштабних ідей", — підсумовує він.
Велика експедиція 2017 року
У 2017 році команда здійснила масштабну експедицію: "Ми мали цікавий досвід, коли за один виїзд об’їхали всі музеї, з якими працювали. Стартували в жовтні, а завершили вже в листопаді. Маршрут почався з Маріуполя і закінчився у Троїцькому на Луганщині — ми ніби піднімалися знизу доверху. Останнім був музей у Станиці Луганській, але найбільш дальньою точкою став Троїцький музей".
Така логістика обернулася перевагою для дослідників: "Це була непроста подорож — насамперед у логістичному плані. З одного боку — це катастрофа, а з іншого — для нас, "божевільних", чудова нагода. Ми зупинялися в кожному селі, заходили до крамниць, пили каву, спілкувалися з людьми, збирали інформацію. Фотографували безліч деталей, сто разів сперечалися між собою й у тих суперечках знаходили точки дотику з побаченим і почутим. Усе це, немов сніжний ком, формувало нашу особливу прив’язаність до регіону".
Після цієї експедиції команда мала величезний досвід взаємодії з Донеччиною та Луганщиною, що стало болісним для аналізу вже після 2022 року.
У пошуках справжнього Донбасу
Одним з найнесподіваніших відкриттів стало усвідомлення штучності стереотипу про "Донбас" як "монолітного" регіону. Марущак детально описує свої пошуки: "З 2015 року ми їздили на Донбас — шукати, власне, сам Донбас. Що це таке? Уявіть: я родом із Центральної України, з Вінниччини, з Поділля — романтичного краю з квітами й пташками, які є невід’ємною частиною нашої ідентичності. І ось ми приїжджаємо в регіон, де тривають бойові дії, який на той час у світі вважався проблемним. Але нам він був цікавий — ми хотіли зрозуміти його справжній образ. І знаєте що? Того Донбасу, який ми бачили крізь призму медіа, ми так і не знайшли".
Кожне місто мало свою ідентичність: "Приїздимо в Маріуполь і питаємо: "Люди, тут Донбас?". Вони кажуть: "Ні, ми Приазов'я. Донбас там, вище". І так чітко по Волноваху, у всіх цих населених пунктах говорили, що вони Приазов'я".
У Покровську (тоді ще Красноармійську) реакція була несподіваною: "Ні-ні, ми — Придніпров’я. Наші діти після школи частіше їхали вчитися до Дніпра, ніж у Донецьк". — "Але ж у вас шахти?" — "У Покровську жодної шахти немає".
У Слов’янську та Краматорську відчувалася інша атмосфера — суворість важкої промисловості й історичний контекст. Проте навіть між собою міста визначали відмінності: Слов’янськ наголошував на своїй давній купецькій історії, а Краматорськ підкреслював свою "прогресивність".
Далі відкрився Бахмут — місто з виразною локальною ідентичністю. "Це був яскравий приклад того, як у складному середовищі зберігається історична тяглість і відчуття власного коріння", — згадує Марущак.
Луганська хімічна агломерація теж вирізнялася. "Їдемо далі: Сіверськодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ. Питаємо: "Ви Донбас?" — "Ні, у нас хімічна промисловість. Донбас — це там, де шахти. А тут кожен другий має вищу хімічну освіту", — відповідають у Сіверськодонецьку. І додають: "А в Лисичанську кожен другий має судимість"".
Далі відкривалася зовсім інша картина — Старобільщина. "Піднімаємося вище: Старобільськ, Біловодськ, Троїцьке. Який там Донбас? Це ж Слобожанщина — ковила, коні, бабаки. Абсолютно інший світ".
"Коли чую слово Донбас, хочеться запитати: "А де він? Чи можна його побачити? Дуже хочу пізнати цей Донбас"", — іронізує дослідник.
Він пояснює: ця плутанина значною мірою походить із медійних кліше. "Наше сприйняття регіону було сформоване засобами масової інформації. Це стереотипний образ — хоча насправді Донбас чудовий і різноманітний".
Особливо болісно він згадує часи Майдану: "Пам’ятаю, у 2014 році всі казали: "О, тітушок із Донбасу привезли". А за яким маркером їх, цікаво, ідентифікували?".
Переосмислення через деталі: принцип каталізатора
"Лисичанськ — це справжнє історичне місто", — говорить Марущак. "Я дуже відчував тут історичний контекст: старі вулички, архітектуру, в якій можна впізнати сліди французів, бельгійців, німців. Це було цікаво відкривати і зчитувати. Поруч — Сіверськодонецьк. Це зовсім інше місто, нове: його почали будувати у 1934 році як частину Лисичанська — Лисхімбуд. Якщо Лисичанськ зберіг архаїчність, то Сіверськодонецьк виглядав інакше — урбаністично".
Велику роль відігравав і природний ландшафт: "Саме тут відкриті поклади вугілля стали підґрунтям для індустріалізації".
Особливе значення для команди мав музей Володимира Сосюри: "Коли ми вперше туди зайшли, нас зустріла завідувачка Сидоренко Людмила— щира й натхненна, яка знала всю екскурсію напам’ять. Відтоді кожного разу, приїжджаючи в Лисичанськ чи навіть у Сіверськодонецьк, ми обов’язково заїжджали до музею, щоб знову побачити капелюх і пальто Сосюри".
Це місце стало для них символічним: "Для когось важливо відвідати Ейфелеву чи Пізанську вежу, а для нас — музей Сосюри. Ми приїжджали не лише до експонатів, а й до тієї завідувачки, яка робила це місце живим".
Згодом постало питання евакуації музею: "Для нас було принципово врятувати його, навіть коли район уже був фактично зруйнований. Ми зробили все можливе, щоб вивезти експонати. Це було справою честі".
Кремінна: промислові відкриття
У Кремінній команда відкрила для себе унікальні промислові історії. "Я можу багато говорити про місцевий музей, але нас тоді вразило інше — чого саме в ньому бракувало. Наприклад, історії про меблеву фабрику, де виробляли дитячі шафки з круглою дірочкою, які пам’ятає кожен із нас. Або про фабрику баянів у Кремінній", — згадує Марущак.
Ці знахідки досі залишаються невичерпаними: "Ми й тепер живемо з цією темою. Хочеться зрозуміти: які оркестри в Україні й у світі ще користуються цими інструментами, як вони виглядали. Здавалося б — баян як баян, але чому їх робили саме тут? Усі знають, що піаніно виготовляли в Чернігові, а де робили баяни? Виявляється, саме на Луганщині була якісна деревина".
Ця цікавість, за словами дослідника, ставала своєрідним двигуном їхньої роботи: кожна прогалина в музейних експозиціях відкривала новий напрямок для пошуку, спонукала дізнатися більше й зберегти локальну пам’ять.
Кінні заводи: велике відкриття
"Так само було з кінними заводами Біловодської групи. От хто не знає в Україні про кінні заводи Біловодщини? Фактично вже всі, хто більш-менш цікавиться історичним контекстом, чули про них. Але те, що по всій Україні існувало близько 10 кінних заводів — мало хто знає", — розповідає Марущак.
Відкриття було випадковим. Під час подорожей команда натрапила на ці заводи й з подивом дізналася: для місцевих це звична справа, а насправді наймолодшому з них понад 200 років, найстарішому 260. Саме тут виводили унікальні породи, які відігравали ключову роль у розвитку промисловості.
Ми тоді зробили проєкт “Кінні заводи Біловодщини”. Це були 2017–2020 роки. І лише тепер приходить розуміння, у чому феномен і значення саме Новоолександрівського ваговоза.
Ваговоз — це кінь-тягач, спеціально виведений для важких робіт. Саме він став одним із найбільш несподіваних відкриттів.
Марущак пояснює: "Нещодавно, у комунікації з посольством Бельгії, ми дійшли висновку: ця порода — прямий нащадок бельгійських арденів. І саме завдяки їм свого часу стала можливою індустріалізація. Коли ми говоримо про індустріалізацію, то уявляємо фабрики й заводи. Але ж їх треба було спершу збудувати. У шахтах добували вугілля, і ми зазвичай бачимо лише шахтарів. А тоді ж не було електрики, яка могла б тягнути усе. І цю функцію виконували коні. Це були саме ті ваговози, привезені бельгійцями".
Доля породи виявилася трагічною. Під час громадянської війни в першій чверті ХХ ст. ваговозів просто з’їли. Коли ж у сталінські п’ятирічки почалося відновлення Донбасу, виявилося, що звичайні коні не витримують навантаження.
Політика ускладнила ситуацію ще більше: "Радянський Союз не міг звернутися до Бельгії по допомогу, щоб відновити поголів’я. Чому? Бо Бельгія визнала СРСР найпізніше з усіх країн світу".
Тож вихід довелося шукати в Україні.
"З Дібрівського кінного заводу, що на Полтавщині, було передано два десятки коней відповідної породи, які не давали бажаного потомства. І лише після того, як в Маріуполі, на сільськогосподарській фермі було виявлено підходяще поголів'я — почалось продуктивне виведення нової породи Новоолександрівського ваговоза. Назвати його прямим нащадком бельгійських арденів уже не могли, бо Бельгія тоді не визнавала СРСР", — додає дослідник.
Історія цих коней стала прикладом, як цілі пласти культури й науки були стерті, а потім приписані Радянському Союзу. "Так з’являлися замиті явища, які СРСР, а згодом і Російська Федерація, привласнювали собі", — підсумовує Марущак.
Попасна: останнє відрядження і руйнування стереотипів
Остання експедиція в Попасну відбулася у 2021 році. Метою подорожі були пошуки біотехносфери Федора Тетянича — відомого українського художника: "Наш колега Нікіта Кадан давно займається його постаттю. Тетянич був справжнім фріком свого часу, і десь наприкінці 1980-х він створив у Попасній біотехносферу”.
Знайти її виявилося непросто: "Ми кілька разів приїжджали в Попасну до 2021 року, але щоразу поверталися ні з чим. Колись біотехносфера стояла на прохідній вагонного депо, а потім безслідно зникла. Усі лише казали: «Так, було щось таке, а куди поділося — не знаємо»".
Зрештою вдалося розкрити таємницю: "За участі Романа Власенка, Ми знайшли людей, які допомагали Тетяничу робити об'єкт у 1980-х. І ті ж самі люди у 1990-х її порізали на метал. Це було закономірно для того часу, але для нас це теж відкриття — хай навіть і з таким фіналом".
Під час цієї експедиції трапився епізод, який перевернув уявлення про мовні бар’єри. У місцевому кафе запитали у молодого баристи: "А у вас є дискотеки?". "Є", — відповів він, але додав: "А вам туди не можна". — "Чому?". — "Бо вас там уб’ють. Ви ж говорите українською".
Реакція команди була несподіваною: "І що ви думаєте? Ми поїхали в готель, трохи перепочили — і були першими на тій дискотеці. Ми дуже хотіли, щоб нас “убили” за українську мову. А натомість ми поїхали звідти з купою нових друзів. Нас там буквально на руках носили — у найкращому сенсі цього слова".
Вечір завершився зовсім інакше, ніж можна було очікувати: "Микита Кадан узяв групу молодих людей і повів їх на місце, де колись стояла біотехносфера. І просто серед ночі провів для них прекрасну лекцію про Федора Тетянича. Звісно, українською мовою. Ми розвели їх по домівках і самі останні повернулися з тієї дискотеки".
"Це було прекрасно. Це було фантастично. І це була наша остання експедиція у мирний час", — підсумовує Марущак.
При цьому він наголошує: реальних мовних проблем насправді не існувало: "Серйозно. Якось так виходило, що всі зі мною хотіли говорити українською. Навіть якщо володіли нею погано, все одно намагалися підібрати слова, скласти речення. Я казав: «Говоріть так, як вам зручно». А вони: «Ні, ми дуже хочемо балакати українською»".
Троїцьке: найкраща світлиця
У Троїцькому музеї команда пережила і розчарування, і захоплення одночасно:
"Коли ми приїхали до музею — це була вже пізня осінь, холодно — я одразу зрозумів, що експозиції ми не побачимо. На фасаді сяяли нові вікна. Так воно і було: в честь нашого приїзду добилися того, щоб у музеї замінили вікна й зробили невеликий ремонт. Звісно, всю експозицію згорнули й винесли у фондосховище".
Але на зміну розчаруванню прийшла компенсація — розповідь директорки про її маму-остарбайтерку: "Була така історія: мама директорки цього музею свого часу була остарбайтеркою. Коли вона повернулася в Троїцьке, то навіть по господарству не встигала працювати, бо набула інших навичок. Вона робила неймовірні хустки, всі їх хотіли мати і вона була змушена задовольняти цей попит".
Марущак одразу побачив у цій історії музейний потенціал: "Я їй кажу: «Слухайте, це ж унікальна історія — ваша власна, особиста. Де ці хустки?». Вона відповідає: «Ну, один екземпляр я зберегла». Десь у сховищі він стояв. Тоді ми сказали їй: «Це має бути не в сховищі, а на видноті. Це не історія “на пальцях”. Покажіть її. Ми приїдемо ще раз — зробимо щось із цим експонатом. Ваша історія дуже важлива»".
Проте найбільше ж вразила Марущака світлиця: "Я добре пам’ятаю, як зайшов туди. І хоча я бачив у музеях десятки таких реконструкцій українських хат, вони мене здебільшого дратували, бо не відповідали дійсності. А тут — все було настільки реалістично".
Особливість полягала в автентичних деталях 1950–60-х років: "Це була не хата кінця ХІХ — початку ХХ століття, а саме 1950–1960-х. Металеве ліжко, буфетки… І найхарактерніший штрих — лампочка як єдине джерело світла з мерехтінням. Оця справжня “лампочка Ілліча”. Це найкраща експозиція української світлиці, яку я будь-коли бачив".
Станиця Луганська: між радістю та катастрофою
Станиця Луганська стала для команди місцем контрастів. "А Станиця Луганська — це і наша катастрофа, і наша радість", — каже Марущак.
З одного боку, їх зачарувала старша наукова співробітниця Тетяна Бондаренко. Вперше вони познайомилися ще 2016 року на воркшопі “Сучасні методи роботи музею” для музейників у Слов’янську.
"Ми, разом з Женьою Моляр, сиділи поруч на вечері й кажемо їй: «Розкажіть нам про Станицю. Звідки ви?». А вона відповідає: «Ой, у нас така прекрасна природа, хороший музей. Приїжджайте. Але ви ж не приїдете, бо у нас стріляють». Для нас було принципово поїхати туди", — додає Марущак.
Він ставився до цього критично: "Приїхавши, ми побачили прекрасну будівлю, спеціально зведену як краєзнавчий музей, що згодом став музеєм донського козацтва. Мені було цікаво його побачити, бо я завжди критикував цю концепцію. Музейники казали: «Ну донські козаки ж тут були». А я відповідав: «А хто був перед донськими козаками? Татари. То робимо музей татарам». Не здається вам, що це було трохи гіперболізовано?".
З іншого боку, підозри викликав завідувач музею. "За всіма ознаками то була людина, яку мали би перевіряти органи. Я постійно казав колегам: «Друзі, зверніть увагу на цю людину»".
Перше знайомство було показовим: "Ми приїхали трохи раніше, ніж планувалося. Пані Тетяна сказала: «Йдіть до музею, я прибіжу, бо готую вам сніданок». І от у дверях нас зустрів цей чоловік. Якщо чесно, я сприйняв його за охоронця: виглядав так, наче щойно з лежанки встав".
Символічним став епізод у фондосховищі: "Ми зайшли туди й бачимо: у кутку, накритий ганчіркою, стоїть розбитий бюст. Ми одразу зрозуміли, хто це, і почали сміятися. А він серйозно каже: «Я вас прошу не сміятися. Це сама велична людина ХХ століття». Ми лише перезирнулися — серйозно?".
Попри все, знахідки в музеї були вражаючими: "Ми проводили воркшоп для музейників в Сіверськодонецьку, на який приїздив Гордон Філевич — відомий музейник світового рівня з Канади, українського походження. І він одразу помітив експонат: на полиці стояла модель літачка, на якому було крило великого літака. Гордон питає: «Що це таке?». А йому відповідають: «Це наш місцевий винахідник авіації. Він розробив систему транспортування важкої авіації на малих носіях для економії». Тоді Філевич каже: «Так ось це має стояти в центрі ваших виставкових залів, які нині пустують»".
За роки роботи команда глибоко прив’язалася до досліджуваних територій: "Насправді, уявіть собі, я не хочу маніпулювати чи спекулювати на темі, але я не можу сказати, що повністю розумію тих, хто втратив рідні землі. Проте ви навіть не уявляєте, як ми зріднилися з цими територіями за десять років. Для нас це теж пам’ятні місця — своєрідна пам’ять сучасності".
Марущак порівнює цей досвід із власною біографією: "Я згадав, що за останні десять років я бував у рідній Вінниці набагато рідше, ніж у Лисичанську з 2014-го по 2022-й. І кожного разу, згадуючи Лисичанськ, я думаю про нього через призму якихось точок дотику".
Сьогодні він критично оцінює стан музейної сфери. На його думку, в Україні є величезний потенціал, але водночас — катастрофічна ситуація з кадрами. Чимало працівників, які нині формують музейне середовище, давно потребують переосмислення й нових підходів. Сам дослідник не боїться говорити про це відкрито.
Він також закликає відмовитися від традиційних відмовок про низькі зарплати чи брак інтересу. За його словами, головне завдання — створювати культуру взаємодії з середовищем.
Сьогодні, коли багато досліджуваних територій залишаються недоступними, Марущак переосмислює саме поняття музею: "Розумієте, музей — це інституція, де є один важливий момент: колекція, з якою працюють. І колекції можуть бути дуже різні. Це не обов’язково статуетки. Це може бути колекція спогадів, або навіть пов'язані між собою контакти, до яких можна звернутися як до першоджерела інформації".
Він розширює це визначення, наголошуючи, що колекцією може стати навіть "систематизація напрацьованого за вчорашній день, який завтра вже стає історією", або ж упорядкування знань про ті музеї, що залишилися на окупованих територіях.
"Музей, який не має стін, — це музей, який прагне їх отримати. Такі процеси дуже складні, але хтось мусить їх здійснити. І зробити це можемо ми спільно — системно діючи", — підсумовує Марущак.
Для нього музей — це не лише сховище, а передусім процес взаємодії: "Музей створений для того, щоб зберігати пам’ять у різних формах. Це не лише про горшики, стелажі чи експозиції. Це — взаємодія з темами, людьми й контекстами. Найважливіше — сам процес, адже саме в ньому виникає набагато більше сенсів, ніж у будь-якому фінальному результаті".
Читайте також: Колекція народних костюмів з Новоайдарщини: від релокації до цифровізації.
