У німецькому місті Кіль вдруге пролунав перший дзвоник у місцевій Українській суботній школі. Другий рік поспіль вона відкриває двері для дітей, які прагнуть навчатися саме в українському закладі. Кореспондентка ТРИБУН поспілкувалася з директоркою Євгенією Прудніковою та вихователькою дошкільної групи Крістіною Урсу про виклики, мотивацію та мрії, що формують майбутнє школи.
“Це мрія, яка здійснилася”
Директорка школи Євгенія Пруднікова розповідає, що на цей навчальний рік зареєстровано близько 80 дітей різних вікових груп.
”Це діти з різних регіонів, зокрема багато з них – зі сходу та півдня України”, – зазначає вона.
Втім, зізнається директорка, труднощів не бракує:
“Наразі складно знайти вихователя. Взагалі ми розширилися, стало більше дітей, от педагогів знайти доволі складно. Школа самофінансується, тобто ніякого фінансування ні від України, ні від Німеччини немає. І з цим теж проблема”.
Складність додає й те, що заняття відбуваються лише раз на тиждень:
“Це виходить близько 40 субот, і вмістити всю шкільну програму складно. Вчителі роблять все можливе і ми бачимо результат. Діти покращують свої знання, але, звісно, це виклик”.
Пані Євгенія наголошує, що багато батьків вагаються віддавати дітей, адже ті окрім німецьких навчальних закладів ще паралельно навчаються онлайн в українських школах. Та, за її словами, вже готується законодавча база, яка може змінити ситуацію:
“Планується, щоб ми проводили оцінювання дітей за загальноприйнятими нормами. Ці оцінки можуть бути зараховані в українські атестати, щоб відпала необхідність відвідувати заняття онлайн. Нам обіцяли, що до кінця року все буде більш-менш зрозуміло”.
Попри труднощі, плани у колективу – амбітні:
“Я мрію, щоб у нашій школі були всі класи – з першого до останнього, і щоб діти могли отримувати в нас справжні українські атестати. Для мене Українська суботня школа – це мрія, яка здійснилася. Це мій внесок у підтримку моєї країни, моїх співгромадян, у нашу перемогу. Діти за кордоном мають знати, хто вони та звідки”.
Про діяльність організації "Розмова" читайте в нашому попередньому матеріалі.
“Головне – зацікавити дітей”
Вихователька дошкільної групи Крістіна Урсу приєдналася до проєкту в жовтні 2024 року.
“Оскільки бажаючих було достатньо, ми відкрили групу дошкільного віку одразу як знайшли приміщення”, – пригадує вона.
Перші заняття, каже педагогиня, були непростими:
”Перші уроки завжди нелегкі, бо учні мають до мене і до мого темпу звикнути, а потім все стає краще і краще. Бувають моменти, коли з дитиною повторюємо одне слово по 7-10 разів у різному темпі, голосно та тихо, щоб вона це слово вивчила і вимовляла правильно”.
Її підхід – зробити мову цікавою:
”Головне – зацікавити, донести, наскільки крута є ця мова, а також показати, що бути розумним – це модно. Я своїм дорослим учням завжди казала: «Давайте спробуємо бути розумними, бо дурними бути встигнемо»”.
Пані Крістіна переконана: українська мова – це основа ідентичності.
Українська мова несе в собі велич, історію, традиції, які в жодному разі втрачати не можна. Діти, як чистий аркуш: що ми туди запишемо, те вони і понесуть із собою в життя.
Вона зізнається, що робота з дітьми іноді виснажує:
”Деколи після уроків виповзаєш з класу… Але на те вони і діти, щоб “щупати” межі дозволеного”.
Та водночас саме діти дарують виховательці натхнення.
“Мене надихають їхні старання зробити якнайкраще, ті розумні оченята, які не хочуть нічого пропустити. Ця школа для мене – можливість розвиватися, ділитися своїми навичками та подарувати дітям бажання навчатись”, – ділиться пані Крістіна.
Хоча сьогодні школа в Кілі існує лише завдяки зусиллям педагогів і підтримці батьків, її значення важко переоцінити. Для когось це спосіб зберегти мову й культуру, для когось – місток додому, а для дітей – можливість відчувати себе частиною України навіть далеко за її межами.
