Луганщина — регіон з багатою промисловою історією та самобутньою культурою. Сьогодні багато речей, що виготовлялися тут десятиліттями, стали справжніми раритетами. Їх неможливо купити в магазинах — лише на OLX, барахолках або в приватних колекціонерів. Ці дипломати, вудочки, човни, іграшки, баяни — колись були гордістю промислової Луганщини. Сьогодні стали артефактами епохи, що минула.
Дипломат з "Азоту"
Пластиковий дипломат знали всі: від директорів до школярів. Прямокутний кейс із застібками, який можна було скинути з другого поверху — і він вижив би (перевірено!).
Мало хто знає, що одним із піонерів масового виробництва став "Азот" у Сіверськодонецьку. Цей хімічний гігант у 1970-х створив цех товарів народного споживання і почав штампувати валізи з АБС-пластику — новітнього матеріалу, міцного й водостійкого, а головне — надлегкого у порівнянні з аналогами.
Перша партія з'явилася в 1977-му. Для контролю якості створили окрему лабораторію — перевіряли все, від замків до гальванічного покриття. І дипломати витримували різні випробування. Згодом покоління луганчан ходили з ними в школу чи на роботу кожного дня, подорожували, возили інструменти і спортивні товари.
Назву "дипломат" придумали не на заводі. За однією з версій, так сталося через працівників радянських посольств. Перші подібні кейси з АБС-пластику потрапили в СРСР як імпорт — їх носили дипломати за кордоном. Статусна річ, закордонна, недоступна для звичайних людей. Коли радянські підприємства налагодили власне виробництво пластикових валіз, назва природно перейшла на вітчизняний товар. "Дипломат" звучало солідно, по-діловому. З часом цей кейс став маркером "серйозної людини" — навіть якщо всередині були книги чи тормозок.
Зараз же дипломат можна купити на міських "блошиних" ринках чи онлайн-платформах продажу.
Первомайські форми для баранців
Первомайський механічний завод (Первомайськ нині перейменовано у Сокологірськ) робив форми для різдвяних баранців — з харчового металу, дві половинки. В одну, де мордочка, клали тісто, при випічці воно заповнювало другу. Тісто замішували як на паску, тільки тугіше.
Баранець — обрядова випічка, символ Христа. На Луганщині пекли на Різдво, використовували для прикрашання вертепів у церквах. На заході України печуть на Великдень — традиції різні.
Спочатку пекли без прикрас, пробували з родзинками — не пішло, хутро виходило рябе. Десь з 2014-го почали розписувати глазур'ю — ось тоді вийшло красиво.
Випускали недовго, потім припинили, тож старі форми тих часів дуже складно, але все ж таки можливо відшукати онлайн або на барахолках.
Попаснянське скло — краса в серванті
Попаснянський склозавод з'явився на Луганщині випадково — як наслідок війни. Під час Першої світової на станцію Попасна евакуювали невеликий скляний завод з Польщі. Навесні 1917-го він випустив перші чайні блюдця, лампове скло й аптечний посуд. Почали з малого — напівкустарне виробництво, кілька печей, десяток майстрів.
Потім була громадянська війна, більшовики, відновлення. У 1930-х, під час індустріалізації, завод реконструювали — додали два цехи, виробництво подвоїлося. До 1940-го тут працювало 400 осіб.
Друга світова майже поставила крапку. Коли німці наступали на Попасну восени 1941-го, почали евакуювати обладнання. Не встигли — 18 листопада місто окупували. При відступі завод зруйнували повністю. Радянські війська звільнили Попасну 3 вересня 1943-го. Уже в лютому 1944-го склозавод знову запрацював.
До 1951-го робили тільки лампове скло. Потім — реконструкція на дев'ять років. Встановили автоматичні лінії, механізували процеси, освоїли молочне електроарматурне скло. У середині 60-х підвели природний газ — це змінило все.
Справжній розквіт настав у 1966-му, коли відкрили цех високохудожнього скла. Асортимент був широкий: вази для квітів, сувеніри, салатниці, попільниці, розсіювачі для світильників, декоративні пляшки. Це стояло в кожному домі — на святкові дні, як сімейна гордість. Попаснянське скло мало свій почерк — кольорове, з рельєфом, з відчуттям того, що зроблено руками. За радянських часів завод був одним із провідних підприємств міста. Великий виробник високохудожніх виробів зі скла, відомий по всій Україні.
Коли саме збанкрутував — точна дата невідома, десь у 2010-х. Зараз заводу немає. Знищений повністю, відновленню не підлягає. Але попаснянське скло живе — на барахолках, в оголошеннях на OLX, у сервантах в домах українців.
Вудки зі "Склопластику"
Наприкінці 70-х "Склопластик" у Сіверськодонецьку запустив виробництво телескопічних вудилищ — одних з перших у СРСР. Технологія проста: на металеве оправлення намотували склотканину, просочену смолою, сушили, шліфували, лакували. Виходили порожнисті трубки — легкі, гнучкі, міцні. Спочатку робили п'ятиколінні, потім з'явилися моделі з кільцями. Для сучасного рибалки вудки з Сіверськодонецька виглядають як музейний експонат. Але в радянські часи їх дуже і дуже хотіли придбати. Офіційно купити на заводі було неможливо — планова економіка, все розподілялося централізовано. Але працівники продавали деталі "з цеху". Люди збирали вудки самі й везли продавати по всьому Союзу. Завод, побудований у 1959-му, колись був світовим лідером з виробництва скловолокна. У 2003-му його купили австрійці, до 2005-го вивезли обладнання, у 2011-му визнали банкрутом. Зараз ті самі вудки можна знайти на барахолках або в інтернеті.
«Ну, постривай!» — перша електронна гра СРСР
У 1984 році Сіверськодонецький приладобудівний завод випустив справжню новинку — першу радянську портативну гру з рідкокристалічним екраном. Хоч підприємство й займалося серйозними речами — обчислювальною технікою, системами управління — у вільний час там робили й «іграшки для душі».
Гра «Ну, постривай!» була копією японської Nintendo Game & Watch. У ній усе просто: яйця котяться з чотирьох жолобів, а вовк ловить їх кошиком. Промахнувся тричі — кінець гри. Чим краще граєш, тим швидше сиплються яйця. А ще гра слугувала годинником із гучним будильником — проспати було просто неможливо.
Колекціонери знають: були версії, де у вовка різні труси — у квіточку, горошок або зірочки. Зірочки вважалися найкрутішими, хоча на саму гру це жодним чином не впливало.
Серед дітей ходила легенда: якщо набрати 1000 очок, покажуть мультик. Насправді це було технічно неможливо, але всі дуже старалися. У 90-х завод занепав, а у 2004 році його розпродали на металобрухт.
Човен "Лисичанка"
У середині 70-х Лисичанський завод гумових технічних виробів почав випускати надувні човни. Завод збудували у 1965 році як комсомольське будівництво — він робив транспортерні стрічки, рукави, паси, а човни стали ще одним його напрямком.
Завдання стояло просте: зробити човен легким, надійним і недорогим. І вийшло — за десять років продали понад 100 тисяч штук. Коштувала "Лисичанка" тоді 95 рублів, це було доступно. Човен був легким, швидко надувався, мав класну проходимість серед очерету і майже не перевертався. У ній спокійно розміщувалися двоє дорослих із усім спорядженням.
У 1995 році завод приватизували, у 1997-му внесли до переліку стратегічних підприємств. Але згодом ситуація погіршилася: у 2004-му спростили імпорт човнів-конкурентів, криза 2008-го добила виробництво. У 2011 році завод визнали банкрутом, а до 2019-го його розібрали на металобрухт.
Та назва "Лисичанка" жива й досі. Приватні компанії продовжують випускати човни під цією назвою, тільки вже модернізовані. А ті самі човни, з перших, можна знайти онлайн.
Баян "Кремінне"
У 1929-му в Кремінній відкрили майстерню з ремонту гармоней. У 1933-му передали меблевому комбінату — почали не тільки ремонтувати, а й виготовляти нові інструменти. У 1934-му створили окрему баянну фабрику. Випускали близько 300 баянів на рік.
Друга світова все спалила. Відновили тільки в 1947-му. Часи важкі — бракувало всього, особливо металу для голосових язичків. Майстри вигадали: робили з гільз від снарядів. Деревину заготовляли в кремінських лісах, сушили самостійно.
На початку 1950-х почали випускати оркестрові баяни. У Київській консерваторії високо оцінили. Марка "Кремінне" пішла по всьому СРСР. Наприкінці 50-х — понад 10 тисяч на рік, у 60-х — понад 20 тисяч.
1970-ті — пік: новий корпус, конвеєр, понад 600 працівників, 25 тисяч інструментів на рік. Окрім баянів робили бубни — деякі досі в приватних колекціях.
З кінця 70-х — падіння. У 1979-му — 12,4 тисячі, у 1984-му — 7,8 тисячі, у 1989-му — 7 тисяч. Брак матеріалів, попит впав. У 1988-му перетворили на орендне підприємство. Не допомогло. У вересні 1997-го виробництво зупинилося назавжди.
Зараз баяни "Кремінне" — це не просто інструменти на барахолках. Деякі з цих баянів досі грають — у музичних школах, на весіллях, домашніх концертах. Вони пережили свою фабрику.
Лисичанські ялинкові іграшки
У 1950-му в Лисичанську заснували артіль "Червоний Жовтень". Це не було випадковістю — місто вже мало потужні склярські традиції. Ще з 1913-го тут працював склозавод "Пролетарій", один із найстаріших на Донбасі. Склярська школа в Лисичанську формувалася десятиліттями. Тут уміли працювати зі склом — плавити, видувати, різати, шліфувати. Тому коли після війни держава почала розвивати виробництво товарів народного споживання, Лисичанськ був логічним вибором для фабрики ялинкових прикрас.
Артіль "Червоний Жовтень" згодом стала міським комбінатом, а в 1960-х — повноцінною "Фабрикою ялинкових прикрас". Випускали скляні кулі, верхівки, казкових персонажів, тварин — однотонні й з орнаментом. Все вручну: видування, розпис, декор. Майстри використовували досвід, накопичений на "Пролетарії", де десятиліттями працювали з найрізноманітнішим склом — від віконного до дзеркального.
Наприкінці ХХ століття темпи впали. З підприємства скорочували людей, попит зник. У 1998-му фабрику приєднали до львівського "Галімпексу", який випускав ялинкові іграшки з 1946-го і спеціалізувався на ручному розписі. Це дало нове життя: лисичанські майстри отримали доступ до нових технологій і ринків.
Після об'єднання лисичанські прикраси почали експортувати по всьому світу — до США, Канади, Німеччини, Франції, Австрії, Британії, Голландії, Італії, Латвії, Литви. Іграшки з Лисичанська конкурували з європейськими — якість дозволяла.
Що сталося з лисичанською фабрикою після повномасштабного вторгнення - незрозуміло. Сайт львівського "Галімпексу" не працює. За даними YouControl, реєстрація лисичанської фабрики не змінилася, підприємство юридично досі існує.
Старі лисичанські іграшки досі блищать на ялинках — скляний спогад про місто, де склярська традиція йшла від 1913-го року. Про майстрів, які вміли з розплавленого піску створювати казку. Про дитинство, що пережило епохи й війни.
Ці речі — не просто раритети для колекціонерів. Це фізичні докази того, що Луганщина була потужним промисловим центром з унікальними виробництвами. Кожен дипломат, баян, човен або ялинкова іграшка — це частина історії, яку вже не відтворити. Але якщо пошукати на барахолці чи в інтернеті, можна знайти ці скарби — і доторкнутися до часів, коли на Луганщині виробляли все, що можна придумати і навіть трішки більше. Бо це тільки те, що можна все ж таки придбати, а ще стільки всього, що було втрачено…
Читайте також: Неочевидна Луганщина: забуті скарби та історії міст, про які ви не знали.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
