У російській пропаганді часто повторюється міф: прикордонні райони Луганщини нібито “завжди були проросійськими”. Цей наратив активно поширюється після окупації частини Донбасу у 2014 році та повномасштабного вторгнення 2022-го. Але історія селища Троїцьке, розташованого всього за кілька кілометрів від російського кордону, повністю руйнує ці твердження.
Троїцьке — це прикордонне селище, яке пройшло крізь Голодомор, Другу світову війну, радянські репресії, війну на Донбасі та окупацію. І попри всі випробування воно зберегло найважливіше — українську ідентичність. Про це читайте в матеріалі видання ТРИБУН.
Історія: від хутора — до селища, від голоду — до розвитку
За інформацією із Енциклопедії сучасної України, спочатку поселення називалося хутір Микитин — за іменем першопоселенця. Згодом сюди переїхали п’ять сімей із сусідньої слободи Уразової, які походили від спільного предка на ім’я Калина. Їхнє родове прізвисько — Кальні — дало назву новому поселенню: Кальнівка (Калинівка).
У 1815 році тут збудували церкву на честь Святої Трійці. Невдовзі село отримало назву — Новотроїцьке, а з часом — Троїцьке.
До середини XIX століття Троїцьке вже налічувало понад 4,5 тисячі мешканців. Це була активна слобожанська громада, де переважали українці, звучала українська мова, зберігалися традиції.
У 1912 році там відкрили лікарню, діяли земська школа та шпиталь.
Троїцьке важко пережило Голодомор 1932–1933 років. В Українському інституті національної пам’яті зазначено, що в селищі зафіксовано щонайменше 423 жертви та п’ять місць масових поховань.
Під час Другої світової війни сотні мешканців пішли на фронт, багато з них не повернулися. Але після війни Троїцьке відновилося завдяки солідарності та праці місцевих людей.
1 грудня 1991 року, під час Всеукраїнського референдуму, понад 80 % мешканців Луганщини проголосували за незалежність України. Перепис населення 2001 року зафіксував, що 94,9 % мешканців Троїцького назвали українську мову рідною, лише 4,9 % — російську. Цей факт спростовує пропагандистський міф про “російськомовний схід”.
2014 рік: випробування війною
Коли Росія розпочала війну на Донбасі й створила псевдоутворення “ЛНР”, Троїцьке зробило свій вибір: залишилося в Україні.
У селищі працювала українська адміністрація, вивішувалися державні прапори, люди організовували волонтерську допомогу для армії. Чимало троїчан пішли на фронт — у Збройні сили, Нацгвардію, добровольчі батальйони. Це був їхній спосіб довести: Луганщина — не “сіра зона”, а частина України. Цивільні жінки та чоловіки з селища допомагали фронту: збирали продукти, плели маскувальні сітки, возили одяг.
Саме тоді у селищі почало активно відновлюватися культурне життя: ремонтували школи та садочки, відкривали нові заклади, діяли творчі об’єднання.
У 2021 році в Троїцькому зʼявився мурал на Будинку культури. На ньому зображений бабак та український прапор. Його намалював Ян Птушко в рамках фестивалю “Кольоровий схід”. Ця робота, за інформацією ТРИБУН, досі знаходиться в самому серці селища та нагадує, що Луганщина — це Україна.
Повномасштабне вторгнення 2022 року
6 березня 2022-го Троїцьке опинилося під окупацією російських військ. Частина мешканців виїхала, частина — залишилася. Але навіть у цих умовах українська позиція громади не зникла.
Чимало вихідців із Троїцького нині служать у різних бригадах ЗСУ, ДПСУ, волонтерять, підтримують захисників. Для них війна — особистісна, адже йдеться про рідне селище, батьківський дім.
У свою чергу, люди, які залишилися в окупації, намагаються передавати інформацію про пересування ворожої армії, зберігають українські книжки, підпільно вчать дітей українською, допомагають своїм, хто в ЗСУ. Це мовчазний, але потужний спротив. І це доводить, що ідентичність не можна зламати наказом чи прапором окупанта.
“Спорт, книги, українське слово і пам’ять про воїнів — усе це тримає нас тут. Ми продовжуємо вболівати за Усика, дивимося футбол, читаємо дітям українські книжки. І кожне свято в серці — надія на ЗСУ”, — поділилася з нами мешканка окупованого селища.
Журналістка з Троїцького Марина Животкова, яка нині живе та працює в Косово в рамках міжнародної програми Jurnalist-in-Residence Kosovo, розповідає про унікальність прикордонного життя, яке сформувало характер громади:
"Думаю, що в прикордонні можуть виживати лише особливі люди: добрі й сильні. Це однозначно про двомовність з дитинства, про звичку бачити людей у військовій формі (бо поряд кордон!), а ще це про толерантність до культури і звичаїв мешканців сусідньої країни. Прикордоння впливало раніше, і впливає наразі на світогляд людини. Це процес, який неможливо припинити навіть, коли триває довга війна. Жити в прикордонні — це коли далеко до великих міст, коли немає звичного комфорту та сервісу, але натомість навкруги гарна природа, екологічна фермерська їжа, смачна джерельна вода і степові простори. Це якщо говорити про мирні часи”.
Вона підкреслює, що при цьому троїчани завжди жили в умовах підвищеної відповідальності:
"Коли спалахує війна, то у мешканців прикордоння не має “зелених” коридорів, ніхто не допомагає їм евакуюватися або шукати більш безпечні регіони. Поки прикордоння стримує окупантів, інші мають шанси рятуватися та накопичувати сили для оборони. Так було на Луганщині, коли ЗСУ відступили до Сіверськодонецька, а Старобільська, Сватівська, Білокуракинська, Новоайдарська, Новопсковська, Марківська, Міловська, Троїцька громади Луганської області опинилися в один момент в окупації”.
Місцеві жителі, за її словами, з дитинства вільно володіють і українською, і російською мовами. Вони однаково здатні до дипломатії, культурної співпраці та торгівлі у мирний час, і до збройного захисту в час війни. “Коли в твій дім приходять сусіди зі зброєю — треба захищатися”, — каже пані Марина. Це правило, на її переконання, діє для всіх прикордонних регіонів України — від Сумщини до Херсонщини.
До повномасштабної агресії життя у прикордонні мало свої особливості. Від центру Троїцького до російського кордону — лише 10 км. Громада розташована майже посередині між трьома великими містами: Луганськом, Харковом і Бєлгородом — приблизно 200 км до кожного. Поїздки до Харкова на лікування чи базар Барабашова були звичною справою для жителів Бєлгородщини.
Марина Животкова детально описує прикордонний побут до 2014 року — коли між українськими та російськими селами існували піші переходи, діяли культурні обміни, а родини жили по обидва боки кордону:
"На початку 90-х, після розвалу Радянського Союзу, між деякими прикордонними селами були встановлені піші переходи. Такий, наприклад, був між українським селом Сиротине та російським селом Клемінки. Люди перетинали кордон по кілька разів на день. Пам’ятаю, що подвір’я одного дідуся з села Розсипне було по обидва боки кордону: будинок — в Україні, а город — уже на російській території”.
Так, мешканці мали тісні родинні, культурні та торговельні зв’язки, але з початком війни усе це обірвалося — іноді буквально “по-живому”:
"Надзвичайно важко зрозуміти сім’ям із центральних чи західних областей України, як могло статися, що родини прикордоння війна розірвала "по-живому": коли син воює проти батька, а рідна сестра — супроти брата. І це далеко не поодинокі випадки. Це великі особисті трагедії українських сімей з прикордонних територій, про які часто стидаються навіть говорити пошепки”.
Журналістка також пригадує маловідомі історичні факти з прикордоння. Наприклад, у селі Сиротине (яке заснували вислані з Росії дружини і діти страчених стрільців-бунтівників за царських часів) дерев’яну церкву розписував художник Ілля Рєпін. Як і багато хто в ті часи, Рєпін був “зросійщиним”, а насправді мав українське походження і народився в Чугуєві на Харківщині в козацькому роді Ріпін (саме так він і підписував свої картини). Церква згоріла і розписи ті не збереглися, але відомий художник згадує про цей факт у своїх щоденниках, де пише й про розпис сільської церкви, й про відвідування таверни в селі Демино-Олександрівка (тепер у тому будинку місцева сімейна амбулаторія).
"А от село Тарасівка — то вже ж історичне козацьке поселення, де козаки виходили "на круг", та вирішували всі важливі справи своєї громади голосуванням. Про козацькі традиції тарасівців мені розповідав краєзнавець Василь Чалий, його дід-прадід служили в козацтві й він написав про це книгу "Рід Чалих"", — поділилася пані Марина.
На її думку, самі мешканці Троїцької громади є носіями давніх українських традицій — це рецепти, що передаються від мами до доньки, це народні пісні, казки й говірки, які шепоче бабуся онукам, це вишивка на рушниках та одязі. А ще це особливі геометричні фігури на ставнях вікон: ромби — щоб земля родюча була, а коло — щоб рід не прервался, трикутник — про силу та міць роду.
Так було, й так буде.
Окремо Марина Животкова вшановує подвиг прикордонників:
"Наразі 3-й прикордонний загін імені полковника Євгена Пікуса, який стояв на варті кордону в Троїцькій громаді в лютому 2022 року, продовжує боронити Україну і відомий як Луганський прикордонний загін-бригада “Помста”. Вони — справжні захисники прикордоння і всієї країни”.
Сьогодні Троїцьке — це не просто селище на карті. Це символ українського прикордоння, де люди вміють бути собою навіть під тиском. Це доказ того, що географія не визначає світогляд: навіть на кордоні з Росією громада може залишатися глибоко українською.
Читайте також: "Ми шукали міфічний Донбас і не знаходили": як проєкт "Музей відкрито на ремонт" переосмислив історію регіону.
