Практично жодне свято або публічний захід в Маріуполі не залишався без уваги Євгена Сосновського – фотографа, чиї знімки зараз допомагають повернутися в минуле бодай на коротку мить їхнього перегляду. На своїй сторінці в Facebook чоловік майже щодня публікує фото- та відеоспогади з рідного міста, про яке й зараз говорить з великою любов’ю.
ТРИБУН поспілкувався з ним про те, яким було місто Марії до того, як його знищили та окупували росіяни, два місяці життя в оточенні загарбників, виїзд з окупації та про те, як зараз держава НЕ допомагає переселенцям. Про все це читайте в нашому матеріалі.
Про Маріуполь до війни
Все своє життя я прожив у Маріуполі — майже 58 років. Коли подорожував Європою чи іншими містами України, то вже через кілька днів тягнуло додому.
Мабуть, тому, що Маріуполь — справді рідне місто. Де б не був, навіть якщо навколо краса і порядок, як у Європі, усе одно відчуваєш: це не твоє, не рідне. І завжди хочеться повернутися додому.
Яким я запам’ятав Маріуполь? Треба сказати, що останніми роками перед війною місто зробило дуже різкий поштовх у своєму розвитку. Воно почало активно розвиватися, змінилося зовні й внутрішньо. Змінювалися люди, змінювалося ставлення одне до одного, з’являлися нові цінності.
Раніше Маріуполь вважали провінційним промисловим містом — і ставлення до нього було відповідним, навіть на рівні центральної влади. Вважалося, що люди працюють — і цього досить. А як ці люди живуть, як розвиваються, що для них культура — нікого особливо не цікавило.
Після 2014 року все почало змінюватися. На першому плані з’явилися активні люди, які в найтемніші часи проявили себе найсвітліше. Саме вони тоді вийшли на вулиці, щоб заявити: "Маріуполь — це Україна".
Вони виборювали право міста називатися українським, допомагали військовим, створювали волонтерські центри. Дехто з них пішов воювати, і, на жаль, декого ми вже втратили. Але саме ці люди потягнули за собою інших, і розвиток Маріуполя пішов у проукраїнському напрямку.
До 2014 року українська культура в місті була майже відсутня. Найчастіше до нас приїжджали російські артисти, гурти, співаки — відомі й не дуже. Це формувало загальне російськомовне культурне середовище. Я сам усе життя спілкувався російською. Але після 2014 року все почало змінюватися. Нещодавно я згадував у Facebook про перший український культурний десант у Маріуполі — це було на початку вересня 2014 року. Тоді приїхали гурти "Мандри" і "Grozovska Band". Поруч із містом лунали вибухи, йшла війна, але ці артисти не побоялися приїхати. На площі, яка тоді ще називалася площею Леніна, вони дали феєричний концерт. Потім приїхали актори театру імені Леся Курбаса, Мар’яна Садовська, інші українські митці.
Мені це теж було близьке. Я ходив на всі концерти, фотографував, залишав собі пам’ять про ці події. Це все поступово робило Маріуполь сучасним українським містом.
Другим важливим напрямком стала зміна місцевої влади. Після Юрія Хотлубея, який був типовим радянським керівником, прийшла нова команда. Вони розробили програми розвитку міста, зокрема стратегію "Маріуполь-2030". У ній були плани реконструкції пляжів, парків, центру. І це не залишилося лише на папері — плани справді реалізовувалися.
Місто на очах змінювалося. Центральна частина біля драмтеатру стала зовсім іншою — гарною, упорядкованою, з відреставрованими будиночками, парком, дитячими майданчиками, фонтаном. З’явилися місця, куди люди приходили у вільний час. Пам’ятаю старий, занедбаний пірс, де сиділи рибалки чи просто люди з пляшкою. Але коли його реконструювали, він став справжнім магнітом. У вихідні там збиралося стільки людей, що не було де припаркувати машину.
Так само з’явилася барбекю-зона, реконструйований парк "Веселка", оновлена площа Свободи. Навіть на пляжі почали облаштовувати зручні місця відпочинку — лавки, альтанки. Це був лише початок великих планів із повної реконструкції міського пляжу й пляжу “Піщаний”
Мені подобалося бачити, як Маріуполь щороку стає все більш сучасним і європейським. Я бував у Європі, мав із чим порівняти. І навіть зараз, коли ходжу Києвом, ловлю себе на думці: у Маріуполі в деяких речах було навіть краще.
Маріуполь став справжньою вітриною українського Донбасу. Люди з окупованих територій приїжджали до нас і бачили, як місто розвивається, як змінюється під українською владою. І могли порівняти це з тим, що відбувалося в Донецьку. Це була наочна різниця: ось — Україна, а ось — окупована Донеччина і Росія.
Молодь звикала до української культури. ГогольFest, "Червона рута" — усе це стало частиною міського життя. У 2015 році "Червону руту" вперше провели в прифронтовому місті. Багато артистів тоді побоялися їхати, але ті, хто приїхав, були вражені. Площа біля драмтеатру й проспект Миру були вщент заповнені людьми.
Це була справжня потреба — відчути себе частиною України. А у 2017 році фестиваль повернувся, і всі виконавці відзначали високий рівень організації та щирість маріупольців. Приїжджали до Маріуполя і Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, театр імені Франка, гурти “Бумбокс”, “ТНМК”, “Без обмежень”, “Антитіла”, “Dakh Daughters”, “Ot Vinta!” та багато інших найвідоміших українських виконавців. Це був справжній десант української культури. Окремо треба згадати про великий маріупольський концерт “Океану Ельзи”, який став відповіддю на акцію “Маріуполь чекає на Океан”, яку провели маріупольці у вересні 2015 року.
Я вважаю, що саме ці події перетворили Маріуполь на культурну столицю сходу. І на підтвердження цього у 2021 році місто офіційно отримало статус “Великої культурної столиці України”. Бо Маріуполь став вітриною України — не лише Донбасу, а всієї держави. І я впевнений: якби не сталося те, що сталося, у Маріуполя було б велике і цікаве майбутнє.
Як з’явилося бажання фотографувати місто
Це моє рідне місто, у якому я жив. Так, мені воно подобалося, мені там було комфортно. Через свої світлини я намагався показати людей Маріуполя, тих, кого вважав по-справжньому красивими людьми. У певний момент мені захотілося показати й саме місто. Адже навіть самі маріупольці вважали його сірим, нецікавим, таким, де "нема на що дивитися" і "який там туризм".
Я взяв фотоапарат і просто почав ходити вулицями старого міста. Центральна частина — стара, із купецькими будинками, цікавою архітектурою. Я намагався знайти красиві ракурси, гарне світло, повертався кілька разів, щоб зняти вдало. Потім почав викладати ці фото. І людям це сподобалося. Так з’явилася серія "Таке красиве місто" — за аналогією з моєю попередньою серією "Такі красиві люди". Потім ще одна — "Таке красиве море".
Людям це було цікаво. Я додавав до фотографій короткі краєзнавчі довідки, хоча інформації про старий Маріуполь небагато — архіви спалили під час Другої світової. Але з того, що вдавалося знайти, складав невеликі фотоісторії. Люди писали, що ходили повз ці будинки все життя, але ніколи не звертали уваги. Ми ж звикли йти з телефонами в руках і не бачити, що навколо. Так само було і в Маріуполі.
Чи вдалося маріупольцям “розбити міфи” про проросійськість регіону
Я не думаю, що вдалося повністю розвіяти всі ці міфи. А вони справді були — і залишаються досі. Навіть сьогодні я іноді отримую у Facebook коментарі під публікаціями про Маріуполь на кшталт: "Ви ж самі винні, ви чекали Росію, ви її й покликали". Я тоді відповідаю: "Погортайте мою сторінку за 2014 рік, подивіться, чим я займався, що робили ті люди, яких ви зараз звинувачуєте".
Я знаю безліч маріупольців, які ніколи не чекали Росію, а навпаки — робили все, щоб її тут не було.
На жаль, у 2014 році й пізніше з боку центральних ЗМІ теж існувало упереджене ставлення до нашого регіону. У мене залишився запис передачі, яку тоді вів маріупольський журналіст Костянтин Коломоєць. Ми говорили саме про це — про ставлення до Маріуполя, про неправдиві, однобокі, сюжети. Там були й військові, і азовці, які прямо сказали: це все неправда, бо Маріуполь зустрічав їх із квітами. Це було приємно чути. Але, на жаль, навіть у центральних регіонах тоді вважали, що всі маріупольці — це ті, хто чекає Росію.
Я завжди казав: у Маріуполі, як і в будь-якому іншому місті України, люди різні. Я впевнений, що і в Києві знайшлися б ті, хто радів би приходу Росії, і у Львові були б ті, хто не відмовився б від Польщі. Такі люди є скрізь. Але треба говорити й про інших — про тих, хто виборював право Маріуполя бути українським.
Саме тому я почав активно фотографувати у 2014 році. Хотів показати людей, яких не показували по телебаченню — тих, хто виходив із прапорами, допомагав армії, вірив в Україну. Так народився мій фотопроєкт "Такі красиві люди" — про маріупольців, яких я вважаю красивими не зовнішністю, а вчинками, думками, добрими справами.
І все одно навіть зараз я іноді отримую закиди на свою адресу. Раніше намагався пояснювати, тепер просто блокую. Якщо людина налаштована вороже — її не переконаєш.
Пригадую, як навіть Кузьма Скрябін у листопаді 2014 року сказав, що Маріуполь — “однозначно стопроцентово руське місто", в якому “всі ходять з жовто-синіми бантами, але вони по факту ходять тільки з-за того, щоб їх не чіпала наша армія, яка там є”.. Це було неправдою. Я знав, що в Маріуполі є справжні українці, і хотів це показати. Так, не все місто, не половина, але активна частина — приблизно 20% — була проукраїнською. Приблизно стільки ж — проросійською. Решта — нейтральні, для яких головне, щоб їх ніхто не чіпав. Але саме завдяки активним людям більшість поступово змінилася.
Початок повномасштабного вторгнення
Передчуття того, що щось насувається, було, бо ми всі стежили за новинами й заявами, які робила ця істота на ім’я Путін. Я розумів, що щось має статися, але ніхто не очікував саме того, що відбулося. Чесно кажучи, я думав, що навіть якщо буде якесь посилене вторгнення, то воно обмежиться певною територією, адже ми вже мали досвід 2014 року. Тоді Маріуполь жив у стані війни — вибухи не були для нас новиною.
Коли я прокинувся вранці 24 лютого, за звичкою відкрив планшет, щоб подивитись новини. І першою новиною того ранку стало звернення Путіна про початок так званої “спеціальної військової операції”. Насправді це було оголошення війни — війни не лише Україні, а всьому цивілізованому світу.
Ми всі чекали реакції заходу, адже до цього чули безліч заяв і обіцянок про підтримку. Здавалося, що наші партнери мали б відреагувати миттєво. Але замість дій були лише слова — “стурбованість”, заяви, санкції, які, як сказав Байден, Росія почне відчувати вже через два місяці. І весь цей час російська армія продовжувала руйнувати українські міста, вбивати людей.
Маріуполь, як мені здавалось тоді, мав бути одним із найзахищеніших міст. Я бачив ці укріплення – це були серйозні оборонні споруди — кілька ліній, залізобетон. Але всі вони були з боку сходу й півночі. З боку заходу, звідки росіяни йшли через Крим, їх майже не було. Вони спокійно пройшли з Херсонської та Запорізької областей і рушили до нас. Як це сталося — питання, на яке ми, можливо, колись отримаємо відповідь.
Місто фактично опинилося в облозі вже в перші дні, залишившись без допомоги. Люди не виїжджали — евакуаційних потягів було лише два, і навіть вони йшли напівпорожні. Маріупольці не вірили, що місто можуть здати. Ми чули заяви від Арестовича, який казав: “Якщо сунуться на Маріуполь — отримають по зубах. Там все укріплене”. Це створювало ілюзію спокою.
Та коли ворог підійшов не з того боку, звідки його чекали, стало пізно. Замість зустрічати його на Чонгарі, росіян просто пропустили вглиб. І бої почалися вже в самому місті, в якому на той час перебували сотні тисяч мирних мешканців. Це й призвело до жахливих втрат.
А щодо того, як ми зустріли війну — от так і зустріли. Я прочитав у планшеті, що все почалося. Чесно скажу — ми не побігли закуповувати продукти ящиками. Пішли з дружиною в магазин АТБ поруч, розуміючи, що можуть бути проблеми з постачанням. Купили трохи картоплі, макаронів, води — зовсім небагато. Можливо, якби знав, що буде далі, узяв би більше. Тоді ще не було паніки — ми пішли рано. Люди купували трохи більше, ніж зазвичай, але без ажіотажу.
Паніка почала з’являтися пізніше, коли перестали працювати банкомати. Люди хотіли отримати готівку, а банкомати були порожні. Потім почали зачинятися аптеки, зникали ліки — і знову з’явилися черги. У нас тоді була хвора лежача мама дружини, їй було 90 років. Я бігав шукати необхідні ліки, щоб зробити запас.
“Почалося справжнє середньовіччя”
Перший обстріл нашого району стався 3 березня. Ми жили трохи нижче драмтеатру, приблизно за півтора кілометра від "Азовсталі". Обстріляли багатоповерхівки. Було багато пошкоджень, пробиті стіни, пожежі, перші загиблі. У сусідньому будинку снаряд влучив у квартиру на першому поверсі — загинув чоловік і маленька дитина, а дружина потрапила в лікарню у важкому стані.
Під час обстрілу ми з дружиною були вдома. У підвал не спускалися, бо квартира виходила на схід, а обстріл ішов із заходу — думали, що трохи захищені. Сховалися в коридорі. Чули, як навкруги лунали вибухи, сипались вікна. . Було страшно, бо розумієш — наступний снаряд може влучити саме у твій дім, у твою квартиру. Нам тоді пощастило — наші пластикові вікна витримали. Вони, до речі, трималися до останнього, поки весь будинок не знищили.
Наш будинок постраждав відносно мало, але поруч були прямі влучання, пожежі. Газ в пошкоджених будинках вимкнули через загрозу вибуху. Наступного ранку я взяв камеру і пішов фотографувати наслідки обстрілу — уламки, розбиті будинки, людей. Пам’ятаю бабусю, яка біля згарища кип’ятила чайник на вогнищі. Уже тоді в них не було ні газу, ні світла.
Світло в нас зникло 3 березня, а газ ще тримався кілька днів. 6 березня його вимкнули по всьому місту. Я добре пам’ятаю той момент: сиджу на кухні, дружина сушить хліб на сухарі, а на плиті гріється чайник — і раптом полум’я згасає. З того моменту ми залишилися без газу. Почалося справжнє середньовіччя.
Знищено душу Маріуполя: як росіяни продовжують руйнувати місто
Більшість тих будинків, які я фотографував, тепер існують лише на цих знімках. Багато з них знищені або спотворені. Наприклад, будинок із годинником у центрі міста — його реконструкцію завершили восени 2021 року. У мене є гарна осіння фотографія цього будиночка, компактного й красивого.
Але Росія його зруйнувала. На його місці вони збудували нового “монстра” — громіздкий будинок, на який приліпили годинник, удаючи, що “у нас теж є свій будинок із годинником”. Та це вже не той будинок і не той годинник. У них зовсім немає відчуття архітектурної гармонії.
Так сталося і з багатьма іншими будівлями. Будинок культури “Молодіжний” — колишній Будинок культури заводу “Азовсталь”, а колись готель “Континенталь” — теж був зруйнований. Тепер росіяни намагаються його відновити, але я розумію, що це буде вже зовсім інше. Те саме з драмтеатром: кажуть, відновлюють, але як можна ставити театр на місці, де загинули сотні людей? Ми досі не знаємо точну кількість жертв. Для мене це виглядає як страшний цинізм. Там має бути меморіал, місце пам’яті, а не сцена для комедій.
Дуже багато будинків знищено. Навіть ті, що залишилися, тепер не такі, якими були. Їх перекрасили у сірі кольори, зробили похмурими. Навіть знамениті будинки зі шпилями архітектора Яновицького, зведені 1953 року, тепер виглядають важко й без смаку. До вторгнення якраз планували їх реставрацію, і я впевнений — вони мали б зовсім інший вигляд, світлий і гарний.
Те, що роблять росіяни з архітектурою міста, — це просто жах. Знищено не лише будинки — знищено душу Маріуполя. І навіть якщо колись його повернуть Україні, він уже не буде тим самим. Його можуть зробити сучасним, красивим, навіть європейським, але це буде вже зовсім інше місто. Не той Маріуполь, який я знав, любив і який залишився лише на моїх фотографіях.
Про зйомку під час бойових дій
Я фотографував доти, доки це взагалі було можливо. Зрозуміло, що робити це відкрито, на очах у росіян — означало наражатися фактично на розстріл. Одного разу мене навіть "здали" — людина, яка бачила, що я раніше ходив із фотоапаратом, повідомила про мене “днрівцям”. Мене викликали, допитували люди з так званого “МГБ ДНР”. Але, мабуть, завдяки тому, що я колись грав у театрі, мені вдалося "зіграти роль" і викрутитися. Деталі розповідати не буду, але тоді все закінчилося добре. Хоча могло бути зовсім інакше.
На той момент ми вже жили у підвалі — наш будинок був знищений. Мій фотоапарат і архіви були фактично єдиною цінністю, яка залишилась у мене після того, як “кадирівці” вигнали нас з квартири, навіть не надавши нам можливості зібрати хоча б якісь речі. Коли вони заскочили до нас, фотосумка стояла біля дверей поруч з рюкзаком з документами, який заздалегідь приготувала дружина, і я встиг її схопити. Під час допиту ця сумка була поруч у підвалі, і в ній лежали два жорстких диски — фотоархіви з 2014 року. Там були знімки "азовців", морпіхів, багато жовто-синього — все те, що для окупантів було “розстрільним” матеріалом. Їм вистачало однієї такої фотографії, знайденої десь у телефоні, щоб людина опинилася "під увагою". А тут були тисячі таких фото. Наслідки могли бути трагічні.
Та поки міг — я все ж фотографував. Найбільше — не руйнування, а людей. Як вони жили, як трималися. Як жінки збирали сніг у каструлі, щоб розтопити й отримати воду. Знімав це “для історії”. Розумів, що колись усе це закінчиться, і ці фото будуть важливими.
8 березня я проходив трохи нижче від водонапірної вежі — там був квітковий магазин, розбитий, із вибитими вікнами. Біля нього я побачив двох “азовців”, які вантажили у свою машину букети. Вони збирали залишки квітів, щоб відвезти у шпиталь і привітати дівчат. Серед вибухів і руїн вони хотіли подарувати людям трохи радості. Ми поговорили. Вони запевнили мене, що все буде добре, і навіть дали мені букетик для дружини. Той букет стояв у нас на кухні, і фото його теж збереглося.
Я запропонував сфотографувати хлопців — “для історії”. Вони погодилися.
Коли я виїхав у травні й опублікував ті фото, знайомі впізнали їх. Один із хлопців — Мирослав Вишневий із Вінниці, позивний "Джіксер" — загинув через чотири дні після нашої зустрічі, 12 березня. Другий — Максим Грачов, позивний "Сіма", — 7 квітня. Він віз боєкомплект човном, коли у нього влучила ракета. Його тіло не знайшли. Мені писала його дівчина: “Я буду чекати, поки не буду впевнена”.
Пізніше я робив ще кілька знімків, уже коли район був окупований. Одного разу вибрав момент, коли поблизу не було людей, і сфотографував зруйнований дев’ятиповерховий будинок. Камеру ховав під курткою. Іншого разу — 27 березня — ми йшли ховати брата дружини. Його поранило 18 березня, і він помер 26-го. Під обстрілами дістатися було неможливо, тому поховали, щойно з’явилася можливість.
Ми йшли вулицею Євпаторійською через вулицю Куїнджі, що спускалась від драмтеатру вниз. Те, що я бачив, нагадувало фільми про Сталінград: суцільні руїни, чорна земля, уламки. Я взяв з собою фотоапарат, щоб зняти загиблого брата дружини, як можливий доказ його вбивства Росією. Але дорогою не втримався — зробив кілька кадрів міста. І саме тоді дружина сказала: “Ідуть росіяни!”. Вони спускалися згори, я не помітив їх за поваленим деревом. Ледве встиг сховати камеру під куртку і зробив вигляд, що просто зігнувся. Вони пройшли повз, обійшлося.
Але найризикованішим було навіть не зробити, а вивезти ці знімки. Дружина й досі каже: “Ти не розумів, що робив”. Ні, я чудово розумів весь ризик. Але не міг залишити свій фотоархів там. Звісно, я дещо зробив з файлами, щоб приховати їх. Але все одно ризик був дуже великий. Та мені пощастило провезти цей цінний вантаж через близько 25 блокпостів, із них 15 — до Токмака і ще 10 — до Василівки.
Ці фотографії — усе, що в мене лишилося від Маріуполя. Усі сімейні фото, альбоми, все паперове згоріло. Папір горить швидко. Вижили лише знімки на жорстких дисках і частина негативних фотоплівок. Я не знаю, чому тоді кинув їх до сумки — можливо, просто інтуїція. Завдяки цьому вони вціліли. І, можливо, колись, коли матиму техніку, я відсканую ці плівки, щоб повернути бодай частинку нашої історії. Бо наш будинок — і вся наша пам’ять — згоріли за лічені години.
Виїзд з оточеного Маріуполя
З Маріуполя ми змогли виїхати тільки 30 квітня. Перша точка, до якої ми дісталися, була Токмак. Ми спочатку планували їхати до Запоріжжя — ще раніше по “Українському радіо”, яке нарешті з’явилося на середніх хвилях, дружина почула оголошення від Ірини Верещук, що від "Порт Сіті" мають вирушати евакуаційні автобуси. Це була наша перша спроба вибратися. Ми взяли бабусю, сусід із машиною підвіз нас до місця збору. Але того дня автобуси так і не приїхали. І ще тричі, коли оголошували евакуацію, ніхто не приїжджав.
Після цього я почав шукати приватних перевізників. Один з них запросив 1200 доларів і обов’язкову наявність довідки про “фільтрацію”. Я розумів, що пройти фільтрацію не зможу — мене знали в Маріуполі, а в інтернеті легко знаходили мої фото та інші матеріали. Це був би вирок. Тому такий варіант одразу відкинули. Зрештою, ми знайшли іншого перевізника — погодився везти без фільтрації, за 600 доларів. Сума велика, але вибору не було. Планували їхати до Запоріжжя, але нас не пропустили. Після п’ятнадцяти блокпостів нас розвернули біля Оріхова — там стояли кадирівці, і далі вони не пускали.
Пам’ятаю, як ті кадирівці дуже люб’язно зверталися до нашої бабусі: "Берегите бабушку, пожилых людей надо уважать". Навчали нас, як поводитися з літніми людьми. Потім нас завернули до Токмака. Там, у тому районі, уже ловив зв’язок. Ми змогли додзвонитися до доньки, яка була в Києві, і вона скоординувала нас, куди звертатися.
Вона знайшла для нас притулок — церкву на вулиці Шевченка. Ми приїхали туди й вперше за два місяці побачили світло. З крана текла вода — навіть гаряча. Нас нагодували, дали змогу помитися. Після підвалів і руїн це здавалося дивом. Там ми провели кілька днів. Для бабусі облаштували розкладушку, а ми спали як могли.
Потім знов оголосили, що буде евакуаційна колона автобусів із "Азовсталі". Ми вирішили спробувати приєднатися. Люди з церкви посадили нас у машину, відвезли до місця збору, дали консерви, хліб. Ми стояли під дощем півдня, але автобуси так і не приїхали. Нам подзвонили з церкви, знову забрали нас назад. І лише потім ми знайшли іншу можливість — невеликий автобус, десь на сорок людей. До нього приєдналися кілька приватних машин. Колона рушила у напрямку Василівки, у бік Запоріжжя.
Дорога була важка — близько десяти блокпостів, на кожному ретельно перевіряли. Молодих чоловіків роздягали, шукали татуювання, дивилися телефони. Мене не чіпали — виглядав я тоді вже не дуже “бойово”. На кожному блокпості в тих, кого перевіряли, вимагали гроші: “Плати 500 гривень — і їдь далі”. Це була “плата за квиток”. Так ми й рухалися, сплачуючи хабарі на кожній зупинці.
Коли доїхали до останнього блокпоста, де перевірка була найретельніша, я нервував найбільше — із собою віз архіви. Я трохи сховав їх, підготував заздалегідь, але все одно боявся, що знайдуть. Саме коли ми мали під’їхати до перевірки, приїхала велика колона автобусів — 54 машини. Це була евакуаційна колона ООН, яка вивозила цивільних з “Азовсталі”.
Перші п’ять були заповнені, решта — порожні. Загалом в автобусах було близько 100 людей. До нашого автобуса зайшов український рятувальник, приніс воду й солодощі. Я спитав, чи можна приєднатися до них, адже в автобусах багато місць. Він відповів: “Ми б узяли, але Росія забороняє. Ми можемо везти тільки тих, хто пройшов фільтрацію”.
Кажуть, біля Бердянська тоді чекали дві тисячі людей, у Токмаку теж, але нікого не взяли. Лише “відфільтрованих”. Коли колона поїхала, перед нами перекрили дорогу — поставили “їжаки”. Жінки кричали, що будуть падати в ноги, аби тільки не повертатися назад. Але знайшовся якийсь місцевий, домовився з військовими: за кожну машину — тисяча гривень, з автобуса — теж тисяча.
Нас повезли на інший блокпост, де пропустили без жодних перевірок. Таким чином ми проскочили все це — і мої фотографії, мої архіви теж проскочили разом зі мною. Так ми нарешті дісталися до першого українського блокпоста.
Зрозуміло, що коли ми побачили це — перший український прапор, першого нашого військового, який зайшов до автобуса, — це була мить, яку, мабуть, ніхто з тих, хто тоді був поруч, не забуде ніколи. Обличчя були зовсім інші, погляди — теплі, людські. Після тваринного ставлення, яке ми бачили з боку росіян, це було як ковток повітря.
Нас пропустили, і ми доїхали до Запоріжжя. Там, на території біля "Епіцентру", був облаштований великий центр прийому переселенців. Нас одразу зустріли, переписали, поліція сфотографувала, задокументувала. Потім повели в намети, нагодували, видали гуманітарні набори — щось із їжі, базові речі.
Нас поселили в готелі “Хортиця Палас”. Ми провели там кілька днів. Годували безкоштовно, казали: "Скільки треба — стільки залишайтесь". Ніхто не виганяв, не квапив. Але ми хотіли дістатися до Києва. Через два-три дні вдалося купити квитки, хоча це було непросто — система тоді працювала зі збоями.
Я тоді відчув справжню підтримку — і в Запоріжжі, і в Токмаку, і навіть у Маріуполі, коли ми ще сиділи в підвалі. Люди, які самі не мали нічого, ділилися останнім. Приносили їжу, дозволяли користуватись своєю квартирою, щоб перев’язувати поранених племінницю та її дітей, бо лікарів уже не було. Ми з дружиною робили все, що могли. Рани були страшні: у хлопчика вирваний шмат м’яса зі спини, у матері пошкоджена рука, поранена нога. Але навіть у таких умовах люди допомагали одне одному, не залишали нас сам на сам з нашими проблемами.
І вже коли ми приїхали до Києва, також знайшлися люди, які подали руку допомоги. Директор компанії, де працювала донька, запропонував нам пожити у квартирі своєї бабусі. Потім зателефонував мій однокурсник, добре відома в Україні людина, — сказав: "Женя, приїжджай до мене, є кімната в центрі, житимеш там". А згодом мене знайшла у Facebook жінка, яка написала: "Я маю квартиру біля Золотих воріт, якщо хочете — живіть там".
Я вдячний кожному, хто тоді зустрівся нам на шляху. Ці люди зробили неможливе, і завдяки ним ми вижили. Але якщо говорити про державу — то, на жаль, ні тоді, ні зараз особливої підтримки від неї ми не відчули. Усе, що нас урятувало, — це людяність самих людей.
“Вже четвертий рік люди, які пройшли навіть російську фільтрацію, коли вибиралися з маріупольського пекла, не можуть пройти фільтрацію, яку влаштував їм український уряд”, – про що ця цитата?
Ця цитата — про компенсацію, але не лише про неї. Вона стосується загалом ставлення українського уряду до людей, які втратили все на окупованих територіях. Це про те, як держава фактично поділила своїх громадян на "своїх" і "чужих".
На жаль, вийшло так, що навіть ті, хто пережив російську фільтрацію й вибрався з Маріуполя, тепер не можуть пройти нову — вже українську. Люди, які втратили житло через російські обстріли на підконтрольній території, отримують компенсацію, сертифікати, державну підтримку. Це справді відчутна допомога — по півтора-два мільйони гривень. Комусь цього вистачає, щоб придбати квартиру, хтось докладає власні кошти і теж купує собі нове житло. Але таких можливостей повністю позбавлені переселенці з окупованих територій.
Держава пояснює це тим, що не має доступу до житла на окупованих землях, не може обстежити руйнування. Проте фактично це перетворилося на систему відсіву — фільтрацію за місцем проживанням. Тим часом люди, які втратили житло на підконтрольних землях, мають і державну допомогу, і підтримку місцевих бюджетів, бо там працює економіка, наповнюються місцеві фонди. А от мешканці Маріуполя, де щодня гинули тисячі людей, залишилися без нічого.
Жоден місцевий бюджет не здатен забезпечити компенсаціями масштаби Маріуполя. Цим мала би займатися держава. Але уряд чомусь взяв на себе турботу лише про тих, кого простіше облікувати. За даними самого уряду, понад 25 тисяч родин уже отримали сертифікати за зруйноване житло, але для мешканців окупованих територій ця програма досі закрита.
У грудні 2024 року Верховна Рада ухвалила закон №11161, який мав урешті дати людям із окупованих територій право на отримання державної компенсації за втрачене житло. Але президент його не підписав. І не повернув із зауваженнями. Тобто порушив Конституцію, стаття 94 якої зобов’язує Президента або підписати закон, або відправити його на доопрацювання. Понад 25 тисяч людей підписали петицію із закликом підписати документ — і теж не отримали відповіді. Тож десятки тисяч родин залишилися без будь-якої підтримки.
Після зміни уряду з’явилися певні рухи — програма "єОселя" і інші подібні ініціативи. Але вони не вирішують проблему. "єОселя" охоплює лише близько семи тисяч сімей на рік, тоді як тільки від Маріуполя подано понад 60 тисяч повідомлень про зруйноване майно. До того ж програма знову створює нерівність — вона недоступна для пенсіонерів чи людей старшого віку, бо банки не видають іпотеку після 50-55 років.
Був проведений і так званий мелітопольський експеримент. Я зустрічався з Оленою Шуляк, головою партії "Слуга народу", і вона прямо сказала: "Так, цей експеримент був вдалим. Ми запропонували уряду розширити його на Маріуполь та інші окуповані території. Але уряд цього не зробив". Потім з’явилася ідея, що хоча б для прифронтових і окупованих територій дозволять подавати фотографії житла замість обстеження. Але й тут вигадали нові умови — фото з трьох ракурсів, обов’язково має бути видно дах, номер будинку, табличку.
Я дивлюся на це все і думаю: це ж справжній цинізм. Люди, які виживали під обстрілами, мали ще лазити по дахах, щоб сфотографувати свої зруйновані будинки? У мене теж є фото, навіть видно табличку з номером, але, звісно, я не робив три ракурси і не ліз на дах. Це просто знущання. Тим більше, що зараз довести руйнування дуже легко — достатньо відкрити оновлені супутникові карти Google. Наприклад, на нових знімках мого будинку вже немає: замість нього — порожня парковка з розміткою. То навіщо ще щось доводити?
Але навіть якщо житло вціліло, це не означає, що людина має до нього доступ. Більшість квартир у Маріуполі окупанти вже внесли до списків "безхазяйного" майна. Тьотя моєї дружини померла і передала їй у спадок однокімнатну квартиру біля Драмтеатру. Будинок був напівзруйнований, але росіяни начебто його "відновлюють". І тепер ця квартира вже у переліку безхазяйного житла, яке окупаційна влада роздає іншим людям. Тобто ми, виїхавши, фактично втратили своє майно.
Закон, про який я вже згадував, передбачав, що людина могла б відмовитися від права власності на житло в окупації й отримати компенсацію від держави. Але закон не підписаний — отже, не діє. І тепер держава знову вигадує обмеження. Навіть коли у вересні вони оголосили, що "почнуть видавати сертифікати", то уточнили: лише УБД і людям з інвалідністю внаслідок війни.
Це звучить гарно, але насправді серед цивільних людей зі статусом особи з інвалідністю внаслідок війни не дуже багато. І навіть вони довго не могли отримати цей статус. Міністерство ветеранів відмовляло, бо за їхніми документами виходило, що "бойові дії в Маріуполі завершилися 4 березня". Тобто коли в місті ще горіли квартали і щодня гинули тисячі людей, у паперах уже було записано, що війна там "закінчилась".
Ми тоді підняли це питання. І, треба сказати, що й Дмитро Лубінець, і Олексій Рябикін із Мінрозвитку відреагували — цю помилку виправили, і ті кілька людей нарешті отримали право на такий статус. Але, коли вийшла відповідна урядова постанова №1176 від 22 вересня 2025 року, з’ясувалось, що навіть ця невелика кількість цивільних осіб, які вже отримали статус інвалідності внаслідок війни, не має права на першочергове отримання житлового ваучера, оскільки таке право будуть мати тільки ті особи з інвалідністю внаслідок війни, які є військовими або близькими до них за родом своєї діяльності (згідно з п.11-16 ст.7 "Закону про статус ветеранів...")
Тобто, навіть ті маріупольці, які отримали інвалідність під час ведення бойових у місті навесні 2022 року, знову виявились “відфільтрованими” нашим урядом і знову опинились поза програмою державної підтримки.
Я не розумію, у чому різниця між людьми, які втратили житло в Київській області, і тими, хто втратив його в Маріуполі. Чому одним — компенсації, сертифікати, програми, а іншим — нічого? А люди, які пережили окупацію, втратили все: дім, речі, роботу, звичне життя, сьогодні не мають навіть мінімальної підтримки від держави. Навіть ті дві тисячі гривень, які колись виплачували переселенцям, забрали ще у лютому 2024 року.
Варіанти вирішення цієї проблеми
Це дуже складне й болюче питання — що робити далі. Я розумію, чому держава не може зараз допомогти всім одночасно. Лише по Маріуполю в "Дії" подано понад 60 тисяч заяв про пошкоджене та знищене майно, а ще є інші окуповані міста, тисячі людей, які не подали заяв зовсім. Це сотні тисяч родин. Звісно, держава фізично не може одразу компенсувати всім. Але це не виправдання для того, щоб частину людей позбавляти будь-якої підтримки.
Я неодноразово пропонував інший підхід — більш справедливий. Якщо не можна допомогти всім відразу, потрібно хоча б допомагати потроху всім. Не можна робити так, що одні отримують усе, а інші — нічого. Хай це буде навіть невелика сума, 2-4-5 тисяч гривень на місяць, але щоб кожен відчував, що держава про нього не забула.
Бо навіть ті дві тисячі, які переселенці отримували раніше, для багатьох були реальною підтримкою. У нас, наприклад, було троє — я, дружина і бабуся. Разом виходило шість тисяч гривень. Це допомагало хоча б сплачувати оренду. Зараз ці виплати скасовані, і людям просто ніде взяти гроші.
З чотирьох із половиною мільйонів внутрішньо переміщених осіб менше мільйона сьогодні отримують бодай якусь допомогу. Решта — взагалі нічого. Тому я пропонував створити компенсаційні рахунки для кожного, хто втратив житло. Наприклад, якщо людині належить компенсація у два мільйони, відкривається рахунок із таким лімітом.
Держава гарантує його повну безпеку, навіть якщо з банком щось станеться. І поступово, коли з’являються кошти — державні чи міжнародні, — вони розподіляються між цими рахунками. Людина може частково використовувати їх зараз — для оренди, для життя, а може відкладати та збирати на якесь житло.
Це, на мій погляд, єдиний реальний механізм. Бо нинішня система — це нескінченний поділ людей на категорії: сьогодні — УБД, завтра — люди з інвалідністю внаслідок війни, післязавтра — багатодітні, потім — 80-річні. І в результаті я розумію, що при своєму житті, швидше за все, нічого не отримаю.
До того ж навіть всі мешканці окупованих територій, хто подав заявки, навіть не бачать своїх даних у реєстрі. Я, наприклад, подавав тричі — одразу після виїзду, потім із фото зруйнованого будинку, навіть відео, де видно, як його зносять. Але коли я намагаюсь запросити в “Дії” витяг із Реєстру пошкодженого і знищеного майна (РПЗМ), отримую відповідь, що мого житла у цьому реєстрі немає. Тобто навіть формально я не існую для цієї програми.
І ще одна велика проблема — не лише байдужість уряду, а й викривлене уявлення суспільства. Багато людей у Києві і не тільки щиро вірять, що переселенці вже все отримали — сертифікати, компенсації, допомогу. Коли я пояснюю, як воно є насправді, всі дивуються: "Як так? Це ж несправедливо". Але, на жаль, для нашої влади — це нормальна ситуація. Люди, які втратили все, залишаються сам на сам зі своєю бідою, бо уряд просто вимкнувся з цієї теми.
Про масштаб людських втрат у Маріуполі
Мені дуже шкода всіх, хто постраждав — у Дніпрі, у Києві, у будь-якому місті. І я щиро сподіваюся, що того, що сталося в Маріуполі, більше ніколи і ніде не повториться. Коли ми чуємо про трагедії, де загинули десять, двадцять чи тридцять людей, — це страшно, це жахливо. І водночас я не можу забути, що в Маріуполі кожного дня гинула понад тисяча людей. Про це треба говорити. Про це треба кричати.
Як казала у фільмі Сергія Фоменка "Люди зі сталі" військовий медик Олена Кушнір, яка загинула на "Азовсталі": "Треба кричати про Маріуполь". І я з нею абсолютно згоден. Ми маємо нагадувати світові, що навіть зараз, коли ООН повідомляє про 13 тисяч 580 загиблих цивільних по Україні, ці цифри не включають окуповані території. Там просто немає даних про Маріуполь.
Ще у листопаді 2023 року представник прокуратури Білоусов озвучував цифру — 11 тисяч убитих маріупольців, серед них понад п’ятсот дітей. Це вже підтверджені дані. Президент теж говорив про 20-25 тисяч загиблих у Маріуполі. Але жодна з цих цифр не з’явилась у звітах ООН.
Скільки людей загинуло насправді — ми, мабуть, ніколи не дізнаємось. Бо багато тіл просто згоріло, багато людей лишилися під завалами, а потім їхні останки разом із руїнами просто вивозили, коли розчищали будинки. Ніхто не рахував, не розбирав ці завали по цеглині, як це роблять зараз. Люди вмирали там, під бетоном, і їх так само вивозили самоскидами разом з залишками зруйнованих будинків.
Про це треба казати вголос. Але в Україні немає навіть системного підрахунку. Так, у міжнародному реєстрі збитків є категорія "загиблі близькі", але це міжнародна база, не українська. А у нас немає державного реєстру, де можна було б зафіксувати дані про загиблих на окупованих територіях, щоб на основі цього бодай наблизитись до реальної цифри втрат. Бо світ має побачити справжні масштаби того, що зробив Путін.
Сьогодні його судять у Гаазі за викрадення дітей — це, безумовно, злочин, але не головний. Найстрашніший злочин — це вбивство десятків тисяч людей у Маріуполі. Це злочин проти людяності, який треба доводити і про який треба говорити на весь світ.
Про Маріуполь згадують лише 16 березня — у день трагедії в драмтеатрі. Так, там загинуло багато людей, але ніхто не знає скільки: триста, п’ятсот, тисяча — ніхто точно не скаже. І цим ніби обмежується вся історія Маріуполя. А про те, що до 16 березня і після нього щодня там гинула тисяча людей, — про це мовчать.
Чи варто зараз робити художні стрічки про Маріуполь?
Я вважаю, що знімати художні фільми про Маріуполь можна і навіть потрібно, але вони мають бути максимально правдивими. І створювати їх слід у тісному контакті з безпосередніми учасниками тих подій. Коли я свого часу публічно критикував фільм “Юрик”, я робив це коректно, не для скандалу, а щоб домогтися правди. Можливо, частково я й підняв ту хвилю, але метою було саме це — аби про Маріуполь не говорили неправду.
Після цього ми мали зустріч із командою фільму, вона пройшла дуже конструктивно. І я вдячний авторам, що вони пішли назустріч маріупольцям — прибрали неточності, згадки про ОБСЄ, змінили деякі моменти. Тобто реакція була правильна. Спершу, звісно, емоції були з обох боків, маріупольці гостро відреагували, бо для них ця тема болюча. Люди, які пережили пекло, не можуть спокійно дивитися, коли показують спрощену або спотворену версію подій. Деякі сцени просто не відповідали дійсності, і це викликало обурення тих, хто все бачив на власні очі.
Якби автори фільму від початку консультувалися з маріупольцями, цього можна було б уникнути. Не з істориками чи теоретиками, які не були там, а з тими, хто пережив облогу, хто бачив знищене місто. Так само і на перших показах варто було б запрошувати очевидців — щоб вони могли сказати, чи відповідає це правді. Бо створювати кіно про Маріуполь без участі маріупольців — це неправильно. Можна не показати все, але не можна показувати неправду. Це головне правило.
Я не заперечую, художні фільми мають право на існування. Ба більше — їх потрібно знімати, особливо для іноземної аудиторії, щоб у світі бачили, що сталося з нашим містом. Але вони мають базуватися на документах, інтерв’ю, реальних свідченнях. Є чудові приклади — фільм "20 днів у Маріуполі", який справив сильне враження в усьому світі. У ньому все правда, хоча й знято до 15 березня, коли ще не почалося справжнє пекло.. Для мене цей фільм — важливий і чесний, але ті, хто залишався в місті довше, були свідками ще жахливіших подій.. Є також документальна стрічка Колі Око — вона зроблена на основі особистого досвіду, і такі матеріали мають величезну цінність.
Крім того, уже є книжки, створені самими маріупольцями або на основі їхніх історій: "Голоси війни. Маріуполь" Харківської правозахисної групи, збірка “24 історії, що почались 24 лютого, або Ціна демократії” Ольги Казанцевої, книги Надії Сухорукової, Сергія Духно. Саме на таких свідченнях треба будувати майбутні фільми. Там є правда, навіть якщо вона страшна. Як і в щоденнику Єгора Кравцова — хлопчика, який описав усе, що бачив під час облоги. Його записи навіть використали в анімаційному фільмі "Масяня". І от на таких історіях треба знімати кіно.
Проблема починається, коли фільми про Маріуполь роблять ті, хто не знає реалій, але хоче "гарно зняти" і запросити відомих акторів. Коли правда поступається видовищності — це вже зрада пам’яті. Так само й із журналістикою: наприклад, у відомій книзі Боба Вудворда "Війна" написано, що в Маріуполі загинуло 2400 людей, і це посилання взято нібито з фільму "20 днів у Маріуполі". Але у фільмі вказано 25 тисяч — і що реальна цифра набагато більша. Тобто помилка Вудворда — це не просто неточність, а спотворення масштабу трагедії. Його читають у всьому світі, і люди отримують уявлення, що в Маріуполі загинуло в десять разів менше, ніж насправді.
Такі речі не можна залишати без реакції. Українська держава має відстежувати, коли поширюється неправдива інформація про Україну, і в тому числі про Маріуполь, і звертатися до авторів, вимагати виправлення. На щастя, українське видавництво “Бородатий Тамарин”, яке переклало книжку Вудворда, зробило правильний крок — додало відповідну примітку з більш реальними даними: за оцінками президента України, загинуло щонайменше 20 тисяч людей, за даними Human Rights Watch — близько восьми тисяч нових поховань. Це — відповідальний підхід.
Так має діяти і держава: як маріупольці відреагували на неправду про своє місто, так само має реагувати й Україна на кожен випадок викривлення фактів у світі. Це питання не лише репутації, а й пам’яті про тих, хто загинув у Маріуполі.
Читайте також:
- “Я мрію, щоб над Маріуполем знову замайорів прапор України”, – журналістка Анна Мурликіна
- Пережив облогу, арешт та в’язницю в окупованому Донецьку. Історія режисера з Маріуполя Анатолія Левченка
- “Як і багато людей, на жаль, Маріуполь став знаменитий лиш після своєї смерті”, – фотограф та військовослужбовець Мирослав Кобилянський
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
