Схід України не був окупований через те, що цього захотіли мешканці Донеччини та Луганщини — за цим стояла тривала, системна підготовка російської системи. Про це говорить Олександр Хара — уродженець Донецька, дипломат, виконавчий директор Центру оборонних стратегій, радник міністра оборони України (2020), колишній заступник керівника департаменту в Апараті РНБО та директор департаменту в аналітичному центрі “Майдан закордонних справ”.
У розмові з ТРИБУН експерт аналізує, як формувався ідеологічний ґрунт для окупації, чому частина регіону виявилася вразливою до російської пропаганди, та чим має відрізнятись українська політика щодо повернення Донбасу й Криму.
Від "Homo sovieticus" до окупації: як ностальгія за СРСР та недопрацювання уряду стали збудниками війни на сході
Передусім Олександр Хара зазначає, що живе та працює в Києві з 1998 року. Попри це, у нього залишалися родичі в Донецьку, тому за подіями, що розгорталися у місті в 2014 році, він спостерігав. І вже зараз називає кілька причин, які, на його думку, стали “збудниками” проблеми та подальшої окупації частини регіону.
“Насамперед варто визнати: на Донбасі й півдні України за часів Радянського Союзу, мабуть, найуспішніше спрацював експеримент під назвою «Homo sovieticus». Дуже багато людей там мислили категоріями минулого, і в суспільстві залишалася сильна ностальгія за радянськими часами. Це мало свої об’єктивні причини — у 1990-х роках економіка занепала, багато людей втратили стабільність і згадували минуле як щось більш надійне”, – говорить дипломат.
Другою причиною, за його словами, стала робота російських спецслужб і пропаганди. Росія, позиціонуючи себе як спадкоємицю Радянського Союзу, нав’язувала людям ідею “повернення світлого минулого”. І це знаходило відгук, особливо серед менш успішних соціальних груп — тих, хто не мав хорошої освіти, не зміг реалізуватися в новій економічній реальності чи культурному середовищі.
“Велику роль відіграла і регіональна специфіка. У Донецьку, як і у Львові, тоді чітко відчувалася певна винятковість — exceptionalism. Місцеві пишалися тим, що це особливий, робітничий край зі своєю славетною історією, і це створювало певне відчуття окремішності від решти країни”, – вважає Олександр.
До цього додалася активна експлуатація Росією тих тем, які розділяли українців — передусім питань історичної пам’яті, ставлення до Другої світової війни, радянського минулого.
“Треба розуміти, що підготовка до війни тривала не кілька місяців, а щонайменше десятиліття — фактично відразу після Помаранчевої революції. Уже в 2005-2006 роках Російська Федерація почала розгортати спеціальні структури, зокрема «Россотрудничество», активізувала роботу ФСБ в Україні, використовувала п’яту колону, вплив російської православної церкви”, – перераховує експерт.
У ті ж роки росіяни ухвалили свою “соціальну концепцію” і почали системно просувати ідею “русского мира” — через освіту, церковні інституції, культурні програми. Усе це створювало ідеологічне підґрунтя, яке підготувало частину суспільства до прийняття російської агресії як “визволення”.
“Через те, що український уряд тоді не вів активної інформаційної політики й фактично не формував проукраїнський порядок денний у свідомості людей, у регіоні з’явилася певна кількість відвертих противників української держави. А більшість населення становили ті самі «homo sovieticus» — пасивні, аполітичні спостерігачі, які стали статистами в цій спецоперації”, – вважає Олександр Хара.
Він часто повторює: Майдан можливий, а антимайдан — ні. У чому різниця? Майдан — це вільна ініціатива людей, які збираються, щоб відстояти свої інтереси. Вони витрачають власні гроші, час і сили, щоб висловити протест уряду, який їх не влаштовує. Це прояв громадянської волі. Натомість антимайдан можливий лише тоді, коли його хтось спланував, оплатив, організував підвезення людей, роздав плакати й гасла, а потім ще й "завів натовп", щоб він висловлював агресію чи ненависть.
“Росія це чудово розуміла. Адже Донецьк ніколи не був цілком проросійським, але завжди залишався в межах російського інформаційного поля. Місцева ідентичність, безперечно, була ближчою до російської культурно-комунікаційної зони, ніж до центральної чи західної України”, – розповідає він.
Підготовка до агресії велася системно — насамперед в ідеологічній площині. Українські уряди попередніх років не змогли або не захотіли ефективно працювати над формуванням політичної української ідентичності. І тут важливо наголосити: саме політичної, а не етнічної.
“Після 2014 року, після анексії Криму та початку війни на Донбасі, ми вперше побачили, що в Україні вже справді сформувалася політична нація — спільнота людей, об’єднаних не походженням, а усвідомленою приналежністю до держави”, – говорить експерт.
Росія ж намагалася зіграти на старих суперечностях, які вона активно підживлювала: міф про "три сорти українців", спотворена історична пам’ять, економічні фейки — зокрема про те, що "Донбас годує всю Україну". Ці наративи десятиліттями підживлювали російські медіа, які дивилася більшість мешканців Донеччини й Луганщини. Саме вони формували викривлене уявлення про події на Майдані, показуючи протест як хаос і "загрозу для порядку".
“Хоча насправді на Майдані були люди з усіх регіонів — у тому числі й з Донеччини, і з Луганщини. Там стояли їхні намети, були шахтарі, студенти, активісти. Просто ті, хто залишався вдома, бачили зовсім іншу картинку. Фактично російська спецоперація створила ілюзію «народного протесту» — нібито Донецьк і Луганськ хочуть «жити інакше». Насправді ж це була лише ширма, покликана прикрити зовнішнє втручання. Багато людей, які цілком комфортно жили в Україні й не мали проблем із власною ідентичністю, просто не брали участі ні в протестах, ні в антипроукраїнських акціях. І це, мабуть, найточніше показує, що справжньої масової підтримки «русского мира» там ніколи не було”, – пояснює Олександр Хара.
"Референдум на пеньках"
На його думку, абсолютно неправильно вважати, що мешканці сходу "самі захотіли" чи "самі пішли" на відокремлення. Це була чітко спланована й проведена спецоперація російських спецслужб. Так звані "референдуми" не мали жодних правових або політичних підстав.
“Почнемо з Криму. Спочатку відбулася воєнна окупація, а вже потім — псевдореферендум, який порушував не лише Конституцію України, а й навіть російське законодавство. Якщо говорити мовою міжнародного права, то існують два конкуруючі принципи — територіальна цілісність і право народів на самовизначення. Але ні в Донецьку, ні в Луганську, ні в Криму немає народу, який мав би право на самовизначення. Етнічні росіяни чи російськомовні громадяни не є окремим народом без держави, який може претендувати на створення власного державного утворення”, – пояснює експерт.
У Криму, згідно з міжнародним правом, корінними народами є кримські татари, караїми та кримчаки. Саме вони, теоретично, могли б ініціювати якийсь плебісцит, але навіть у цьому випадку не референдум, адже Конституція Криму цього не передбачала. Українське законодавство чітко визначає, що питання суверенітету й територіальної цілісності не можуть виноситися на голосування. А будь-який всеукраїнський референдум має проводитися одночасно в усіх областях і в Автономній Республіці Крим.
“Тому коли хтось каже, що «донеччани захотіли й провели референдум на пеньках», це фактично повторення російських пропагандистських тез. Жодного референдуму в правовому чи політичному сенсі не було — це була фікція, прикрита інформаційною операцією”, – наполягає Олександр.
У соціальних мережах можна почути емоційні, навіть образливі вислови на адресу мешканців сходу, але дипломат вважає це неправильним. У Донецьку й Луганську живуть такі ж громадяни України, різного етнічного походження.
“Я, наприклад, не українець — у мені немає жодної краплі української крові, я етнічний грек. Але я вважаю себе частиною української політичної нації. І тут немає жодного протиріччя: в Україні понад сто етнічних меншин, і саме тут вони можуть комфортно жити, зберігати свою ідентичність і розвивати культуру. На відміну від Росії, яка за часів Путіна фактично завершила справу Леніна і Сталіна, й знищила етнічну самобутність десятків народів”, – говорить він.
Чому молоді та освічені донеччани відкинули російську пропаганду
Як ми вже всі знаємо, в Донецьку та Луганську були й проукраїнські акції. Люди виходили, хоча їх було небагато порівняно із загальним населенням області. Це були переважно молоді, освічені люди, які мали досвід життя за межами України — навчалися чи працювали за кордоном і бачили, як виглядає цивілізований світ. Саме цей досвід дав їм розуміння, чому варто залишатися частиною України, а не ставати частиною "русского мира".
“Після Помаранчевої революції Росія активно розвивала «м’яку силу»: фільми про ФСБ, серіали про “героїчних офіцерів”, створюючи віртуальний образ успішної держави, що не мав нічого спільного з реальністю. І саме цю ілюзію охоче приймали ті, хто ніколи не бачив світу за межами радянської або пострадянської оптики. Попри це, спротив був. Я знаю кілька особистих прикладів. Один із них — чоловік похилого віку, колишній офіцер міліції, який служив у кримінальному розшуку. Коли почалася окупація, він побачив, що владу в Донецьку намагаються захопити кримінальні елементи, і не міг це прийняти. Тому пішов добровольцем у батальйон, щоб захищати своє місто”, – розповідає Олександр Хара.
Іншим прикладом він називає свого однокласника — також колишнього міліціонера. Коли почалися бойові дії, він приєднався до підрозділу, який тоді був передислокований до Маріуполя. Загально відомий факт, що чимало представників силових структур у той час зрадили Україну, бо їм була близька авторитарна модель, де "поважають" міліцію та спецслужби. Але ці двоє зробили інший вибір — вони зрозуміли, що Україна є цінністю, і взяли зброю, щоб захищати свій Донецьк.
“Це приклади людей, які ніколи не були політичними активістами, навіть критично ставилися до української влади через економічні причини. Але коли прийшла реальна загроза, вони чітко ідентифікували себе як політичних українців — громадян, для яких Україна є власною державою, яку треба захищати”, – говорить експерт.
Як відокремлення Криму від сходу виявилося великою помилкою
Відсутність представництва Луганщини та Донеччини на високому рівні багатьма переселенцями та активістами сприймається проблемою. Натомість, Крим має представництво президента, а також відому “Кримську платформу”. Олександр Хара наголошує: Крим — це особливий випадок, бо йдеться про корінний народ України, кримських татар, які мають власний представницький орган — Меджліс. Їхнє політичне представництво є логічним і закріпленим у міжнародному праві. Але, на його думку, якщо говорити ширше, то ситуація з Кримом і Донбасом мала би бути сприйнята державою однаково — як окупація українських територій без будь-яких правових підстав чи волевиявлення місцевого населення.
“Вважаю, що однією з великих помилок президента Порошенка було те, що він фактично відокремив ці питання. У перші роки конфлікту він намагався домовитися з Путіним і створював враження, ніби в Донецьку й Луганську відбувається внутрішнє громадянське протистояння, а не гібридна агресія Росії. Тому тоді здавалося, що проблему Донбасу можна вирішити політичними поступками, зміною Конституції, децентралізацією. Натомість із Кримом усе було очевидно: це була відкрита окупація із залученням регулярних військ Російської Федерації, так званих «зелених чоловічків». Саме тому міжнародна реакція на анексію Криму була швидкою й однозначною — Генасамблея ООН уже в 2014 році ухвалила резолюцію про територіальну цілісність України, яку підтримали 140 країн”, – розповідає він.
Зі сходом натомість усе виглядало інакше. Українська влада намагалася представити події як внутрішній конфлікт, тоді як насправді це була зовнішня агресія під прикриттям місцевих колаборантів. Порошенко сподівався, що політичні домовленості дозволять повернути ці території, а Крим можна буде “обговорювати потім”. Ця стратегія виявилася хибною.
“Якщо говорити про створення представницьких органів для Донеччини чи Луганщини, то формально певні структури вже існують — це обласні військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, які тимчасово функціонують на підконтрольних територіях або у вигнанні. Вони не є громадськими організаціями, а частиною державної вертикалі влади. Водночас багато мешканців Донеччини та Луганщини, які були змушені виїхати після 2014-го, а особливо після повномасштабного вторгнення, об’єднуються у спільноти — це свого роду громади переселенців, які підтримують зв’язки й планують повернення додому”, – вважає Хара.
Але зараз, після 2022 року, як пояснює експерт, неправильно розділяти питання Криму, Донецька чи Луганська. У свідомості суспільства та в правовому полі статус усіх тимчасово окупованих територій має бути однаковим: це незаконна окупація й анексія частин суверенної території України. Відповідно, підхід держави до їхнього звільнення, відновлення контролю та реінтеграції повинен бути єдиним.
Водночас Крим має і ширший — регіональний і навіть глобальний — вимір. Саме після його анексії Росія отримала можливість проєктувати свою військову силу за межі регіону: брати участь у війні в Сирії, операціях у Лівії, втручатися в країнах Північної Африки. Крим став базою для розширення російської військової присутності й головним інструментом домінування у Чорному морі. Це дозволяло Москві тиснути на Грузію, Молдову, а також на слабших членів НАТО — Румунію і Болгарію, тоді як із Туреччиною Росія конкурувати не могла через контроль проток Анкарою.
Лише після успішних дій українських Сил оборони ситуація в Чорному морі змінилася — частину російського флоту знищено, і він фактично втратив функціональну спроможність.
“Саме тому Кримська платформа й надалі має працювати — не лише як політичний майданчик для теми деокупації Криму, а і як формат для обговорення чорноморської безпеки. Але водночас потрібно розвивати системний підхід до всіх окупованих територій України — єдиний правовий, політичний і гуманітарний. Бо всі ці землі належать українському народу й мають бути звільнені від окупації, щоб туди змогли повернутися наші співгромадяни”, – наголошує Олександр Хара.
Російськомовність — не громадянство
На своєму акаунті в соціальній мережі “Х” (колишній Twitter) Олександр систематично розвінчує міфи російських пропагандистів та деяких американських посадовців, які наголошують на тому, що якщо регіон є російськомовним, він має автоматично перейти Росії. Такий простий “сценарій”, який з якихось причин розглядає частина закордонного суспільства, вочевидь не влаштовує нашого співрозмовника – він вважає, що до цієї справи слід докладати зусиль і на державному, і на громадському рівні.
“Це завдання не лише уряду, але й звичайних громадян, бо, як показує досвід, навіть у демократичних суспільствах немає повного імунітету від російських наративів. Люди забувають факти, і тому, коли хтось повторює, що «Донецьк і Луганськ — споконвічно російські землі» або що «Крим завжди був російським», потрібно постійно нагадувати історію, розвінчувати міфи і повертати дискусію до фактів”, – пояснює дипломат.
Наприклад, коли росіяни кажуть про "ісконно російський Крим", Олександру це здається абсурдом. Його предки, греки, оселилися в Криму ще у VI столітті до нашої ери — тоді не існувало ні українців, ні росіян, ні білорусів. На цій землі жили скіфи, сармати, готи, генуезці. Крим належав грецькому світові понад дві з половиною тисячі років, і аж ніяк не починаючи з часів Катерини II. Про це, говорить він, потрібно нагадувати і в Україні, і за кордоном, зокрема у спілкуванні з греками, серед яких, на жаль, чимало русофільських настроїв.
“Я завжди пояснюю: політичні й культурні зв’язки Греції були встановлені не з Москвою, а з Києвом. Саме тут, у Херсонесі, хрестився князь Володимир, і саме греки стали першими київськими митрополитами, принесли сюди освіту, науку й християнство. В Одесі у XIX столітті діяла організація «Філікі Етерія», яка започаткувала визвольний рух Греції проти Османської імперії. Якби не українська Одеса — місто, де гармонійно поєднувалися різні культури, релігії й мови, — цього руху могло б не бути. У Москві чи Петербурзі це було б неможливо. Україна завжди була ліберальною, відкритою до різних народів, і саме тому тут могли народжуватися такі ідеї”, – говорить він.
При озвучуванні таких фактів, навіть у притомних іноземців змінюється ставлення до України.
“Те саме стосується і мовного питання. Я російськомовний, але причина цього не політична, а історична. У 1937 році відбулися масові репресії проти українських греків: знищили інтелігенцію, закрили театри, газети, школи. В Маріуполі тоді існували грецький театр і газета — усе це ліквідували. Після цього українські греки, так само як євреї, стали однією з найбільш русифікованих етнічних спільнот — через репресії, а потім і цілеспрямовану радянську політику русифікації”, – пояснює Олександр Хара.
У його рідному селі Бугас на Донеччині, за три кілометри від Волновахи, у 1937 році було заарештовано десятки людей, і 88% із них розстріляли. У більших грецьких селах — Сартані, Малоянісолі — цей показник сягав майже 100%. Це була трагедія, яка позбавила народ культурного ядра. І тепер, коли росіяни кажуть: "Там живуть російськомовні — значить, це російська земля", — це не просто брехня, а повторне знищення історичної пам’яті.
“Найгірше, що цю пропаганду часто підхоплюють навіть у Сполучених Штатах — не лише боти, а й політики, журналісти, люди, які формують громадську думку. І я намагаюся власним прикладом пояснювати: російська мова не робить тебе росіянином. В Україні російськомовні громадяни мають усі можливості для самореалізації, без будь-якої дискримінації. Бути російськомовним в Україні — не означає бути частиною «русского мира». Навпаки, тут кожен може зберегти свою ідентичність і водночас бути громадянином демократичної держави”, – наголошує Олександр.
І, звичайно, як пояснює експерт, не можна оминути роль російської церкви, яка фактично є підрозділом ФСБ. Вона несе не християнські цінності, а державну політику Росії. Замість захищати слабких і проповідувати милосердя, вона благословляє війну, колоніальні амбіції та вбивства. Це повна зрада християнського вчення, бо Христос казав: “кесареве — кесарю, а Боже — Богові”.
“Російська церква, проголошуючи ідею «Третього Риму», фактично вдається до єресі етнофілії — твердження, що лише один народ є «правильним» християнським. Але в християнстві немає національних переваг: «нема різниці, ти юдей чи грек» — кожен, хто вірить у Христа, є християнином. А російська церква підмінила це вчення ідеологією винятковості, яка виправдовує агресію проти інших народів і навіть благословляє війну проти таких самих християн — громадян України”, – пояснює він.
Це все – частини одного ланцюга історичної брехні, імперської ідеології та релігійної маніпуляції, проти яких ми повинні чинити спротив системно, наполегливо й послідовно.
Саме тому, наголошує Олександр Хара, треба пояснювати притомним людям, що відбувається насправді. Росія бреше, коли називає себе православною, консервативною чи захисницею традиційних цінностей. Вона не захищає культуру — вона її знищує. Її політика спрямована не на збереження, а на знецінення всього іншого: малих народів, їхніх мов, традицій, мистецтва. Вона звеличує себе безпідставно — не лише щодо народів, які опинилися під її контролем, але й стосовно всієї європейської та світової культури, проголошуючи себе нібито найвищою цивілізаційною формою.
“Це проявляється і в культурному привласненні. Ось приклад — Маріупольський музей, де зберігалися твори Айвазовського. Він був вірменином, не мав жодного стосунку до «великої російської культури». Так само і Архип Куїнджі — етнічний грек із Маріуполя, який, до речі, ледь не став учителем грецької мови, перш ніж обрати шлях художника. Росіяни не мають до нього жодного відношення, окрім того, що він жив у межах Російської імперії в час, коли Україна була позбавлена державності”, – перераховує він такі приклади.
І таких прикладів, говорить Олександр, безліч. Росія системно привласнює досягнення інших народів, називаючи їх “російськими”, стираючи походження й контекст. Це частина тієї самої імперської політики, яка намагається монополізувати все — від історії до мистецтва.
“Але коли пояснюєш це людям, коли наводиш конкретні факти, навіть скептичні слухачі починають розуміти, що відбувається. Вони бачать, що нинішня війна — це не конфлікт двох культур, а зіткнення цивілізаційного вибору: між свободою і рабством, між правом на власну ідентичність і прагненням імперії все підпорядкувати собі. І тоді багато хто починає не лише розуміти, а й підтримувати Україну”, – підсумовує він.
Які стратегічні завдання має вирішити Україна
Олександр Хара вважає, що цю війну неможливо завершити дипломатичним шляхом, який зараз український та закордонний політикум вважає найпріоритетнішою. Єдиний шлях для відновлення контролю над українськими територіями, за його словами – дії Збройних сил України, консолідовані зусилля всієї української спільноти та підтримка міжнародних партнерів. Але тут усе залежить від масштабів і характеру допомоги.
“На жаль, у 2022-2023 роках стратегічні цілі наших партнерів не збігалися з українськими: вони не планували, що Україна звільнить хоча б території, окуповані після повномасштабного вторгнення, не кажучи вже про ті, що були захоплені у 2014 році”, – говорить експерт.
Така позиція, на думку Олександр, фактично і підштовхнула нас до війни на виснаження. І нині, коли дедалі частіше лунають заклики до припинення вогню — як з боку українського уряду, так і від європейців, і навіть Дональда Трампа — реальної готовності Росії до цього немає. Кремль бачить сприятливі умови: хаос у Сполучених Штатах, внутрішню ізоляціоністську політику адміністрації Трампа та більшості республіканців, які ставляться до допомоги Україні як до "відмивання грошей" або "непотрібної війни". Для США це питання стало внутрішньополітичним. Вони не хочуть робити кроки, які могли б привести до української перемоги.
“Європейці, своєю чергою, демонструють більшу політичну готовність, але не мають достатньої промислової потужності для постачання зброї. Ба більше, вони самі залишаються вразливими. Останні заяви німецьких спецслужб підтверджують: Росії може знадобитися зовсім небагато часу, щоб відновити сили й спробувати напасти вже безпосередньо на одну з країн НАТО. Це створює іншу конфігурацію загроз і, відповідно, змінює пріоритети союзників”, – говорить дипломат.
Питання припинення вогню наразі зависло у повітрі. І хоча воно виглядає привабливо для тих, хто прагне стабільності, реалізувати його можна лише за певних умов. Зокрема, нещодавні санкції США й ЄС проти "Лукойлу" та "Роснефті" — а також українські удари по нафтопереробних і енергетичних об’єктах РФ — можуть підштовхнути Путіна до тимчасового припинення вогню. Але, як вважає Олександр Хара, це не буде миром — лише пауза для перегрупування. Росія використає її, щоб підготуватися до чергового етапу агресії, третього за останні одинадцять років, починаючи з 2014-го.
“Україна ж залишається у стані невизначеності. Якщо лінію фронту заморозять, як це сталося у 2014-2015 роках, тоді можна буде частково повертатися до мирного життя — зокрема, розпочати повернення наших громадян, які виїхали за кордон, переважно зі східних і південних регіонів. Але нині держава не може гарантувати безпеку — загроза російських дронів і ракет зберігається”, – зауважує він.
Ще одне критично важливе питання — реінтеграція внутрішньо переміщених осіб. Україна надзвичайно залежить від міжнародної підтримки, адже власних ресурсів економіки бракує навіть на базові потреби мирного життя, не кажучи вже про оборону. Західна економічна допомога не перетворюється напряму на зброю чи логістичну підтримку армії. Тому нині вся українська економіка працює передусім на забезпечення військових, тоді як на розв'язання соціальних проблем переселенців просто не вистачає ресурсів.
“Звичайно, що сьогодні Україна стоїть перед надзвичайними викликами, яких Європа не знала вже понад 80 років. Найгостріші проблеми — це житло і працевлаштування внутрішньо переміщених осіб. До цього додається загальна невизначеність — складно сформувати одну універсальну стратегію, яка б могла охопити всі аспекти життя мільйонів людей, змушених залишити свої домівки”, – говорить Олександр.
Однак паралельно з розв’язанням гуманітарних питань варто задуматися і про політичні зміни. Українська політична система має стати більш конкурентною, відкритою та живою.
“Мені імпонує британська та американська моделі — попри нинішні труднощі, вони дозволяють активним громадянам брати участь у політичному процесі та забезпечують можливість справжніх суспільних змін. Європейські системи, засновані на консенсусі, стабільні, але іноді надто інерційні. Україні ж потрібна динаміка і здатність до швидкої трансформації”, – описує експерт.
Друге стратегічне завдання — це формування економіки майбутнього. З початком російської агресії Україна втратила більшість промислових потужностей Донбасу, який ще з часів імперії був центром металургії та вугільної промисловості. Цей етап завершився, і тепер потрібно будувати нову економіку — засновану на знаннях, технологіях і креативних індустріях. Це вимагає державної стратегії, інвестицій у науку, освіту, інновації, а також підтримки міжнародних партнерів.
“Не менш важливо визначити місце України в Європейському Союзі. Членство в ЄС — стратегічна мета, яку підтримує переважна більшість українців, але воно вимагає чіткої стратегії: яку роль ми хочемо посісти у спільному європейському просторі, які економічні ніші можемо зайняти, до чого маємо готуватися”, – перераховує він.
Ключовим елементом цієї стратегії має стати підготовка управлінців. Після звільнення територій першими туди мають прийти військові, потім правоохоронці, а за ними — ефективні органи влади. Тому потрібно вже зараз готувати кадри для місцевого самоврядування і державного управління, щоб одразу після деокупації інтегрувати ці території у нормальне політичне, економічне й соціальне життя.
“Водночас потрібно зберігати громади переселенців. Багато людей зі сходу й півдня намагаються селитися компактно — у Києві, Львові чи інших містах. Це добре, бо такі громади зберігають спільну ідентичність і можуть стати основою для майбутнього повернення на звільнені території. Держава має підтримувати їхню згуртованість і регіональну культурну тяглість у позитивному сенсі”, – вважає експерт.
Однак не можна виключати й песимістичного сценарію: на думку Олександра Хари, це може бути поділ країни за типом повоєнної Німеччини, коли одна частина була під радянським контролем, а інша під західним.
“Навіть якщо така ситуація затягнеться, ми не маємо права здаватися. Чи то військовим шляхом, чи дипломатичним, чи юридичним — боротьба за повернення всіх українських територій має тривати”, – говорить він.
Для цього, втім, важливо утримувати єдність суспільства. За даними останніх опитувань Центру Разумкова, близько 80% українців вважають неприйнятним обмін територій на мир. І це абсолютно логічна позиція: українці усвідомлюють, що з Росією справжній мир наразі неможливий, а поступки лише залишать наших громадян у фактичному концтаборі окупаційного режиму.
Тому інформаційна політика держави повинна постійно нагадувати: йдеться не лише про території, а про людей, які там живуть. Це українські громадяни, які часто не можуть виїхати, але залишаються вірними Україні. Ми не маємо права від них відвертатися
Окрему увагу, як вважає Олександр, слід приділити питанню примусової паспортизації. Конституція України чітко гарантує, що громадянство не може бути припинене без рішення держави. Тож ті, хто опинився під тиском і змушений був отримати російські паспорти, залишаються громадянами України. Необхідно створити правові механізми, які дозволять таким людям після звільнення територій відновити українські документи без додаткових перепон.
“Росія вже застосовувала такі практики у 2014 році в Криму, коли людям фактично не залишали вибору, нав’язуючи своє громадянство. Ми не можемо допустити повторення цього сценарію й тим більше — забути про наших співгромадян, які залишилися по той бік лінії фронту. Україна має боротися не лише за землю, а й за кожну людину, що продовжує вірити в її майбутнє”, – підсумовує експерт.
Які "лінії поділу" постануть перед суспільством після завершення війни
Після деокупації нині захоплених росіянами територій першими, хто туди буде заходити будуть українські військові: чи то це станеться внаслідок того, що партнери зроблять ставку на перемогу України та будуть надавати суттєву допомогу, чи то це станеться пізніше, коли Україна розкрутить власні можливості та стане менш залежною від обмежень та побоювань партнерів. Як говорить Олександр Хара, теоретично залишається можливим і дипломатичний варіант звільнення регіонів, однак його результативність доволі малоймовірна – згадати ж тривалу безпекову-дипломатичну історію між Росією та Японію щодо північних територій після 1945 року.
“Комбінація санкцій і ударів по інфраструктурі може призвести до колапсу російської енергетики й економіки, а це, своєю чергою, може стимулювати внутрішні протести і дати нашим військовим можливість розв'язати питання повернення територій. Якщо буде тривале припинення вогню, Україні постане інше завдання: повернення військових у відбудову економіки й управління, і тут виникнуть політичні суперечності — адже ми демократична країна, де суспільство може висловити різні думки. Росія ж — тоталітарна держава, де з центром при владі вирішення проблем відбувається інакше; там немає поділу влади і будь-які політичні потрясіння можуть призводити до насильства”, – вважає експерт.
Також, наголошує він, не можна виключати, що за певних обставин Росія може за деякий час відновити сили й знову вдатися до агресії — цей цикл можливий. Тому Україна не може будувати нашу стратегію тільки на надії на внутрішній колапс у Росії. Треба готуватися до різних сценаріїв.
“Важливо, що питання повернення територій залежить від розміру і якості допомоги партнерів. Зараз певні кроки — санкції, удари по інфраструктурі — можуть змінити відповіді Кремля, але це не означає завершення війни. Поки що ми маємо працювати в двох напрямах: посилювати наші Сили оборони, а також мобілізувати суспільство та міжнародних партнерів. Поки не буде відновлена територіальна цілісність і поки останній український громадянин чи українська дитина не буде повернута з Росії, ми фактично перебуватимемо у стані війни з РФ. Це має бути наша реальність і орієнтир для підготовки держави та суспільства”, – говорить Олександр.
Після завершення війни Україна неминуче зіткнеться з внутрішніми лініями поділу. Вони пролягатимуть між тими, хто воював, і тими, хто не брав участі в бойових діях; між тими, хто пережив бомбардування й окупацію, і тими, хто жив на відносно безпечній території або за кордоном; між волонтерами, які присвятили себе допомозі армії, і тими, хто залишався осторонь. Такі поділи — природний наслідок великої війни, але потенціал українського суспільства, на думку Олександри Хари, достатній, щоб ці розбіжності подолати.
“Українці навіть у радянські часи залишалися більш ліберальними, ніж росіяни чи білоруси. Після 1991 року, коли країна отримала незалежність, українці відчули смак свободи — і це змінило суспільство. В Україні є глибоке прагнення жити за цивілізованими стандартами, бути частиною демократичного світу, і ця основа надзвичайно міцна. Тому, попри всі суперечності, у нас є фундамент для відновлення. Але цей процес вимагатиме зусиль — і від держави, і від суспільства, і насамперед від активної частини громадян, яка здатна адресувати складні питання ще до того, як вони переростуть у конфлікти”, – вважає він.
Цінність кожного українського громадянина сьогодні — надзвичайно висока. Держава і до війни мали серйозні демографічні проблеми, а тепер втрати стали колосальними. Досі невідома точна кількість загиблих українських військових та цивільних, і це величезна національна рана. Частина людей не повернеться додому, але завдання — зберегти зв’язок із кожним українцем, де б він не опинився.
“Ми можемо скористатися досвідом інших націй — євреїв, вірмен, греків — які століттями зберігали зв’язок зі своєю батьківщиною, попри розсіяння світом. Для України це може стати ресурсом. Якщо наші громадяни, що зараз живуть за кордоном, створюють бізнес, набувають освіту, здобувають досвід демократії й сучасного управління, то з часом вони можуть повернути в Україну не лише інвестиції, а й знання, технології та нову культуру взаємодії”, – наголошує Олександр.
Попри всі трагедії, війна дала поштовх до глибоких соціальних змін. Багато українців, які раніше не мали можливості виїхати чи здобути освіту, сьогодні побачили, як працюють розвинені суспільства. Цей досвід — величезний капітал, який можна буде використати для модернізації держави. Повернувшись, ці люди принесуть із собою не лише нові навички, а й інше бачення країни — більш відкрите, прагматичне й демократичне.
Саме тому, попри всі труднощі, я переконаний: з лиха цієї війни може вирости потужний позитивний імпульс. Якщо ми зуміємо спрямувати його у правильне русло — розвиток демократії, побудову інклюзивного суспільства й сучасної економіки — Україна вийде з війни сильнішою, ніж будь-коли. Але це не станеться саме по собі: потрібно діяти свідомо, системно і з довгостроковим баченням.
Для створення таких можливостей потрібна якісна робота державного апарату – зокрема, і для того, аби створювати такі можливості – інтерфейси, як під’єднати тих українців, які не збираються повертатися, або особливо для тих, хто збирається повертатися, якщо економічна ситуація буде покращуватися. І засоби масової інформації, соціальні мережі, звичайно, мають бути наповнені правильними посилами з точки зору того, що ми всі однакові.
“Про тих, хто, можливо, був обдурений російською пропагандою… Звісно, ми не можемо повністю попередити і зробити так, щоб уникнути можливих побутових конфліктів на цій основі. Але тут має бути інформаційна робота — це перше. По-друге, приватно має бути профілактика таких злочинів і роботи, щоб не було поділу українців на різні категорії. І наостанок повторю тезу — Майдан можливий, антимайдан неможливий”, – знову наголошує Олександр.
Створення “homo sovieticus”, про який говорив експерт на початку нашої розмови, на його думку, може дати нам певну перевагу, оскільки такі особистості покладаються на державу, є пасивними та готові жити в будь-яких умовах, якщо є зрозуміла, стабільна ситуація і робота.
“Вони можуть повторювати наративи або навіть ненавидіти Україну в розмовах, але в цілому інтегруються в українську систему, оскільки бачать український прапор, чують українську мову, бачать українські правоохоронні органи й українську адміністрацію — я маю на увазі цивільну адміністрацію. У них буде можливість забезпечити свої базові потреби”, – вважає він.
Власне, можливо, вони й на кухні десь щось розповідатимуть проти України, але в цілому вони однозначно підкоряться функціонуванню української держави. Я думаю, що, звісно, не буде все безпроблемним, але точно не буде катастрофічним із поверненням цих територій і з інтеграцією громадян в українську систему.
Читайте також: “Ми виживемо й збережемося попри все”: інтерв’ю з Ольгою Цуприковою про надазовських греків, Донецьк та Маріуполь
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
