Яна Східна, волонтерка з Чернівців, присвятила велику частину свого життя допомозі людям у прифронтових зонах України. Її шлях почався у 2014 році, коли війна увірвалася в її плани здобути освіту в Донецьку, а повномасштабне вторгнення 2022 року лише посилило її відданість справі.
Про це вона розповіла виданню ТРИБУН.
Її прізвисько – “Східна” – з’явилося ще під час здобуття другої вищої освіти на факультеті цивільного будівництва. “Тоді я все по навчанню закривала дистанційно. Казала, що в університеті на мене можна не розраховувати, а мої одногрупники відповідали: «Ну, зрозуміло, ти там уже зовсім східна»”, – розповідає Яна. Прізвисько, яке стало частиною її життя, виявилося пророчим, визначивши її подальший шлях.
Про себе дівчина каже, що вона звичайна людина, яка до війни навчалася та будувала плани на майбутнє. “Я мріяла здобути освіту і проєктувати будинки. Завжди хотіла навчатися в Донецьку, і коли ми з батьками вирішували, де я здобуватиму освіту, дійшли висновку, що бакалаврат я отримаю в Чернівецькому національному університеті, а на магістратуру поїду до Донецька, де зможу влаштуватися на роботу й планувати своє майбутнє. Але поруч із нами живе імперіалістичний сусід, який позбавив мене можливості здобути магістратуру там”.
Народившись у Чернівцях, на західній околиці країни, Яна завжди відчувала особливий зв’язок зі сходом України. Вона категорично відкидає будь-які культурні бар’єри чи регіональну сепарацію. “Для мене схід – це Україна, так само як Черкащина, Харківщина чи Галичина – це Україна”, – пояснює вона, наголошуючи, що Донбас є невід’ємною частиною цілісної України.
Найяскравіші спогади Східної про довоєнний Донбас пов’язані не з політикою, а з культурою та повсякденним життям. Вона згадує День шахтаря, який збігався з Днем міста Донецька: “Це було справжнє свято, цілий культ. Мабуть, навіть яскравіше, ніж Новий рік. Я б сказала, що його там чекали більше... Це було захопливо”, – згадує волонтерка. За її словами, тепер про це можна лиш: “Загуглити і подивитися у відео, як раніше було весело і скільки було розваг. Війна забрала це свято, але не забрала спогади про нього”.
Волонтерський шлях Яни розпочався у 2014 році, одразу після перших проявів російської агресії. “Щотижня у вівторок і четвер я відвідувала військовий шпиталь. Там лежали поранені військові, до яких я приходила, щоб підтримати їх і поспілкуватися. Моя мама постійно пекла булочки, які я приносила бійцям”, – розповідає вона. У часи АТО/ООС були популярні скриньки для збору коштів. Східна зазначає, що часто витрачала всі свої гроші на допомогу. “Я сподіваюся, що всі ці кошти пішли на потреби й були використані за призначенням. Тоді я допомагала переважно фінансово”.
Яна Східна також активно донатила й підтримувала локальні ініціативи, зокрема місії та поїздки до дітей у прифронтових територіях, а також місцеві волонтерські організації.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року стало шоком, але одразу ж відновило її волонтерську діяльність на новому рівні. “Як і в багатьох, моя історія почалася вдома. Мені зателефонували родичі й повідомили, що почалися обстріли, війна… Я відкрила новини й побачила, що вторгнення дійсно почалося”, – згадує дівчина. “У мене був час, сили, я молода людина, яка може долучитися до допомоги, тож я знову почала цей шлях і стала їздити зі своїм батьком та колегами по роботі безпосередньо в прифронтові зони, щоб допомагати місцевим жителям”.
Сьогодні, за словами Яни, війна кардинально змінилася. “У період початку війни у 2014 році ніхто не збирав кошти на дрони в таких обсягах, як ми робимо це зараз. Тоді теж були популярні збори, але на інші потреби, наприклад, на автомобілі. Проте їхня кількість була значно меншою, адже війна дуже змінилася, якщо порівнювати АТО/ООС із нинішньою війною”.
Вона відверто говорить про зростання військових ризиків, які перетворили поїздки в гарячі точки на справжню “лотерею”. “Коли почали використовувати FPV-дрони, це суттєво вплинуло на наше пересування й логістику. Тоді вже доводилося продумувати, у який час доби заїжджати, щоб було безпечніше. Дрони, особливо оснащені оптикою, а також так звані “дрони-ждуни” – це найскладніше. Перший тип не виявляється жоден РЕБ – від нього можна лише відстрілятися. А з “дроном-ждуном” ми зіткнулися в липні. Тоді вивозили людей із Південного, їхали вулицею 1-го Травня. Їдемо – і бачимо: дрон стоїть просто посеред дороги... Мене одразу накрило думками про людей, яких ми везли, адже обіцяли їм, що вивеземо, що вони приїдуть цілими. На щастя, той дрон виявився розрядженим і не здетонував”, – підкреслює Східна.
Східна відверто розповідає про жахливі звірства росіян. “В Покровську, близько залізниці, п’ять цивільних осіб було по-звірячому вбито – розстріляно в спину росіянами. Також були жертви у Родинському, Удачному, Мирнограді. І це ті випадки, про які нам відомо. Але люди все ще залишаються в прифронтових зонах, і якою ціною… Майже всі міста, які ми бачимо на фото чи відео, горять, димлять, там не залишилося нічого живого, що могло б нагадувати колись мирне життя”.
Емоційні втрати є найважчим тягарем для волонтерки. Особливо болісною для Яни стала втрата Авдіївки. “Коли ми втратили Авдіївку, мені було дуже важко. Я була просто розбита й кілька днів ні з ким не спілкувалася”.
Підтримати її зміг батько, який нагадав про неминуче: “Наші військові тримали місто з усіх сил, але якщо я сидітиму й ні з ким не розмовлятиму, це ніяк не допоможе”.
Атмосфера в Покровську, за словами Яни, – це суцільні руйнування.
“Щодо атмосфери в Покровську – її фактично не існує, якщо говорити про сьогодення. У місті перебувають росіяни, тривають вуличні бої, місцями – надзвичайно щільні. Місто повністю перебуває під контролем ворожих дронів, що робить будь-які пересування чи евакуацію майже неможливими. До цього додається постійна активність ворожої авіації, яка ще більше ускладнює будь-які дії. Усі дороги для в’їзду та виїзду (а їх небагато) давно перебувають під спостереженням дронів, тому зараз рух у цих напрямках практично відсутній.
Щодо місцевого населення – у місті залишається орієнтовно 1200–1300 осіб (хоча точну цифру визначити складно). Евакуацію призупинили ще в серпні через неможливість потрапити до міста, через всіяне небо російськими безпілотниками. Тоді залишалося лише два варіанти:
– Виходити пішки, а вже з Гришиного могли забрати,
– Йти до військових і домовлятися з ними.
Наразі навіть вийти пішки вже неможливо – це занадто небезпечно. Цивільні залишаються практично без укриттів, без домівок і без медичної допомоги. Фактично, вони заблоковані в місті. І все це – через росіян”, – розповідає волонтерка.
Її мучить контраст між мирним минулим і жахливим сьогоденням. “Я постійно згадую, як колись вулиці були заповнені машинами, пішоходи ледь могли перейти дорогу... Люди гуляли з дітьми чи собаками, місто квітувало, вулиця Захисників України була яскраво освітлена, красива. Їдеш і бачиш, що майже в кожній квартирі горить світло. Ця картинка досі в моїй голові, коли я бачу зруйнований Покровськ”, – ділиться волонтерка.
Вона зазначає, що міжнародні партнери продовжують підтримувати волонтерські організації, однак загалом збори стали закриватися повільніше. “На деякі потреби донатять уже не так активно, хоча окремі збори нам вдається закрити за лічені дні. Зараз запитів значно побільшало – особливо на автомобілі, адже на фронті вони зношуються швидше, ніж ми встигаємо зібрати кошти на нові. Зрозуміло, що з часом у людей можуть закінчуватися ресурси або згасати мотивація. На початку повномасштабного вторгнення багато моїх друзів і знайомих донатили значні суми на потреби військових. Маємо також постійних донорів зі США, які надають великі суми підтримки – ми надзвичайно вдячні їм за це”, – розповідає вона.
Щоденний ризик і близькість війни назавжди змінили її світогляд і життя. Яна, як віруюча людина, постійно молиться. “Я молюся, щоб вистояв Покровськ, як і кожне місто України. Я не хочу, щоб десь повторилася доля Авдіївки, Бахмута чи Маріуполя”, – зізнається Яна Східна.
Її ставлення до звичного життя кардинально змінилося. Вона розуміє, що повернення до нього неможливе. “Я знаю, що ніколи більше не повернуся до нього... Я не розважаюся, не подорожую, майже не виходжу до людей. Якщо не рахувати евакуацій чи передач майна військовим – у моєму житті майже нічого не відбувається. Я нічого собі не купую, бо жодна річ не здатна принести мені ані радості, ані задоволення, а тим більше – душевного спокою. Єдине, що допомагає хоч трохи притлумити біль і відволіктися, – це читання книжок, особливо фентезі, а думками я все ще в мирні часи, в машині, їдучи вулицею Захисників України в Покровську”, – каже волонтерка та додає: “Хоч я і звуся Яна Східна, за цим ім’ям стоїть багато людей, волонтерів, і я хочу, щоб люди про це знали”.
Читайте також: "Ми будемо у стані війни, доки не повернемо всіх наших людей": Олександр Хара про першопричини окупації та стратегію звільнення
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
