У 1901 році молода жінка два місяці мандрувала Слов'яносербським, Катеринославським, Верхньодніпровським та Новомосковським повітами, збираючи предмети побуту, фотографуючи людей і записуючи рецепти народних ліків. Вона привезла додому 200 речей, 170 фотографій, 70 рецептів місцевих лікарських засобів та гербарій лікарських трав. Це не була романтична подорож — це була наукова експедиція. А жінку звали Олена Радакова, і сьогодні про неї майже ніхто не пам'ятає, хоча саме вона стала однією з перших, хто системно вивчав етнографію Луганщини.
Золота медаль і квиток до Парижа
"Останніми роками історія Луганщини привертає значну увагу дослідників, хоча достатнім рівень її вивчення назвати ще важко", — констатує Ольга Дробишева, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та археології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
Олена Єленєва народилася 1869 року в Слов'яносербському повіті Катеринославської губернії, в дворянській родині. У 1887-му, у 18 років, закінчила 2-гу жіночу гімназію в Харкові із золотою медаллю — для дівчини того часу це був максимум можливого. Далі передбачалося заміжжя, народження дітей і життя в тіні чоловіка.
Олена й справді одразу після випуску вийшла заміж за Віктора Миколайовича Радакова, який народився 1864 року, а родина його мешкала по сусідству. Але їхнє подружнє життя почалося нетипово. Коли 1888 року чоловік закінчив Харківський університет і поїхав продовжувати навчання в Сорбонні та Колеж де Франс у Парижі, вона поїхала разом — і теж сіла за парту.
"У Парижі вона познайомилася з видатним антропологом та етнографом Федором Вовком і під його доглядом взялась до вивчення археології, антропології та етнографії. Не без впливу Вовка вона звернула увагу на українську історію", — розповідає Дробишева, цитуючи спогади письменника Григорія Квасницького.
Утім, обставини знайомства залишаються невідомими — відомо лише, що Олена листувалася з ученим ще з 1888 року, можливо, ще до від'їзду до Франції.
За сприяння Вовка, який тоді працював у Антропологічній школі при Сорбонні та був членом Паризького антропологічного товариства, Олена прослухала лекції від провідних французьких учених.
"Її улюбленим лектором став Габріель де Мортільє — один з основоположників сучасної наукової археології", — уточнює дослідниця.
Це знайомство визначило долю молодої жінки. Повернувшись до України 1890 року, вона не стала типовою дружиною земського діяча, а почала власну наукову кар'єру.
Учениця Дмитра Багалія
Після повернення з Європи Віктор Радаков став адвокатом, потім почав діяльність у Слов'яносербському земстві, а з 1896 року став головою земської управи.
"Олена ж робить перші кроки в науку під керівництвом харківського історика Дмитра Багалія", — пояснює Дробишева.
Але систематична наукова робота виявилася неможливою — близько 1892 року дослідниця захворіла на туберкульоз, смертельну хворобу того часу.
Попри це, навіть те, що встигла зробити Радакова, дало їй місце в українській історіографії.
"Український історик Олександр Оглоблін назвав Олену Радакову, разом із Миколою Плохинським, Дмитром Мілером та Володимиром Барвінським, ученицею Багалія, чиї праці з історії Гетьманщини зробили цінний вклад в українську історіографію", — наголошує історикиня.
Перша відома робота Радакової — стаття "Гетман Даниил Апостол в роли колонизатора", опублікована 1891 року. Вона була написана на основі матеріалів історичного архіву при Харківському університеті.
Не пізніше 1892-го Олена Петрівна стала членом Харківського історико-філологічного товариства, де презентувала роботу, присвячену працям українських козаків під час створення Ладозького каналу 1720 року.
"До 1896 року її було доопрацьовано та надруковано в Записках Наукового товариства імені Шевченка у Львові під редакцією Михайла Грушевського. Загалом Олена Петрівна часто публікувалася в цьому виданні, надаючи як свої розвідки, так і рецензії", — розповідає Дробишева.
Карусель:
1897 року Грушевський запропонував їй стати членом товариства, проте чи було доведено справу до кінця — невідомо.
"З середини 1890-х років Олена регулярно заглядала до архіву за якою-небудь довідкою з української історії, інтерес до якої вона зберігала незмінно", — цитує дослідниця спогади сучасників Радакової.
Результатом архівної роботи стала доповідь "О ревизиях в Малороссии в XVIII столетии", яку авторка представила на ХІ археологічному з'їзді в Києві 1899 року. Доповідь було надруковано в трудах з'їзду.
Змушена за станом здоров'я проходити постійне лікування в Європі, Радакова не припиняла навчання.
"Наприкінці 1890-х років вона прослухала ще один курс лекцій з антропології, тепер вже в Берліні", — додає Дробишева.
У цей період у подружжя була дитина, але вона рано померла. 1896 року Олена згадувала, що зайнята лікуванням дитини в Берліні — це єдина згадка про неї у відомих натепер документах.
Саме тоді сферою наукових інтересів Радакової стає етнографія — особливо рідного краю, Луганщини.
Етнографічні експедиції: 440 експонатів для музею
У ході підготовки ХІІ археологічного з'їзду в Харкові Олену Радакову залучили до збирання матеріалів для етнографічної виставки.
"У 1900 році вона здійснила експедицію в Старобільський повіт", — розповідає Дробишева.
Підготовану за результатами статтю "Золотарство у Старобільському повіті Харківщини" дослідниця надрукувала в збірці "Матеріали до українсько-руської етнології", що вийшла у Львові 1905 року. Але найбільшою стала наступна експедиція.
"1901 року Олена Радакова здійснила етнографічний опис українського населення Катеринославської губернії. Два літніх місяці працювала в Слов'яносербському, Катеринославському, Верхньодніпровському та Новомосковському повітах", — перелічує історикиня.
Результати вражають навіть сьогодні. За час експедиції дослідниця зібрала для етнографічної виставки 200 предметів домашнього побуту, 170 фотографій, 70 рецептів місцевих лікарських засобів та гербарій лікарських трав. Усі ці матеріали передали до утвореного до ХІІ археологічного з'їзду етнографічного музею Харківського університету.
В останні роки життя Олена Петрівна розширила коло своїх інтересів. "Вона також захопилася літературою та філософією. Результатом нового напряму діяльності стали дві статті, присвячені творчості норвезького драматурга Генріка Ібсена та бельгійського письменника і філософа Моріса Метерлінка", — зазначає Дробишева.
Цей поворот до європейської літератури свідчив про широту інтелектуальних зацікавлень жінки, яка поєднувала вивчення української історії з осмисленням модерної європейської культури.
Просвітництво на Луганщині
Поруч із науковою роботою Олена Радакова вела активну громадську діяльність, зокрема в Харківському товаристві грамотності.
"Для нього протягом 1890-х років Олена написала науково-популярні брошури про Швейцарію, Голландію та США. Ці роботи було кілька разів перевидано в різних частинах країни", — розповідає дослідниця. 1897 року авторка клопоталася про їх переклад українською.
Під час служби чоловіка в Слов'яносербському земстві Радакова розгорнула масштабну просвітницьку роботу.
"За сприяння Олени Петрівни було організовано бібліотеку для земських службовців. Вона розробляла план загального навчання в повіті, очолювала товариство взаємодопомоги учителів та була секретарем читальнь-бібліотек у повіті", — перелічує Дробишева.
З листування з письменником і просвітником Борисом Грінченком зрозуміло, що велику увагу вона приділяла поширенню в повіті української книги.
"На початку 1897 року Олена повідомляє, що отримано дозвіл на розміщення у бібліотеках-читальнях "Кобзаря" Тараса Шевченка", — цитує історикиня архівні документи.
Таємниця особистості
"На жаль, нам мало відомо про приватне життя, характер та погляди Олени Петрівни", — зауважує Дробишева. Проте збережені спогади дають уявлення про особистість дослідниці.
Знайомі згадували її як людину "видатних розумових обдарувань і кристально чистої душі" — так писав Дмитро Багалій. Микола Сумцов характеризував її як "дуже скромну, дещо сором'язливу та обережну жінку, з великим розумом, з великою спостережливістю, з великим запасом наукових знань, завжди серйозним науковим інтересом".
"Григорій Квасницький назвав її однією з тих малопомітних, скромних робітниць на полі пізнання рідного краю, що за життя свого встигають не багато зробити, зате що зроблять, то щиро, з любов'ю", — цитує Дробишева письменника.
За спогадами сучасників, Радакови були людьми прогресивними.
"Родина завжди була в курсі тодішніх розумових і політичних течій, а управу Слов'яносербського земства тих часів деякі сучасники пізніше називали “лівою” та “красною", — розповідає історикиня.
Олені навіть закидали, що вона була "справжньою революціонеркою, ленінкою", і що чоловік під її впливом "літературу революційну дозволяв розсилати".
Ці переконання мали наслідки. 1906 року Віктора Радакова обрали до Першої Державної думи.
"На знак протесту проти її розпуску в липні того ж року він підписав так звану Виборзьку відозву, яка закликала до пасивного спротиву владі. Віктора Радакова було відсторонено від управління земством", — пояснює Дробишева.
Після цього родина переїздить до Криму — фактично у вигнання.
"Спочатку вони живуть в Ялті, але в 1908 році Віктор Миколайович орендував у Новому Місхорі ділянку, де було побудовано дачу. Саме тут Олена Петрівна провела останні роки свого життя", — описує Дробишева фінал біографії дослідниці.
Життя в Криму було самотнім. Олена переважно перебувала наодинці, в оточенні слуг. "Чоловік приїздив нечасто, маючи, за свідченнями сучасників, другу родину", — додає історикиня.
14 травня 1910 року Олена Петрівна померла внаслідок пневмонії, яка загострила хронічну хворобу — туберкульоз. Їй було лише 41 рік.
Її поховали на кладовищі Наришкіних у Місхорі.
"У 1913 році за замовленням чоловіка на могилі встановили пам'ятник авторства учениці Огюста Родена Анни Голубкіної — зображення Христа на розп'ятті. До наших днів, на скільки мені відомо, він зберігся в незадовільному стані", — завершує Дробишева історію життя Радакової.
Жінка, яка здобула освіту в Сорбонні, коли українкам заборонялося навчатися в університетах Російської імперії. Яка проводила наукові експедиції, борючись зі смертельною хворобою. Яка створила етнографічну колекцію з понад 440 експонатів. Яка публікувалася в найавторитетніших українських виданнях свого часу. Яка організовувала бібліотеки, розробляла плани освіти, поширювала українську книгу на Луганщині.
Її етнографічні колекції, праці з історії Гетьманщини, просвітницька діяльність на Луганщині, статті про європейську літературу — усе це складає портрет незвичайної особистості свого часу. Жінки, яка не змирилася з обмеженнями епохи, а знайшла спосіб реалізувати себе в науці і суспільній діяльності.
Сьогодні, завдяки роботі таких науковиць як Ольга Дробишева, ми повертаємо з небуття забуті постаті. Олена Радакова понад сто років тому робила те, що й досі залишається актуальним: вивчала, документувала та зберігала культурну спадщину свого краю. І це не лише історія про минуле. Це нагадування про те, що кожне покоління має своїх дослідниць і дослідників, які всупереч обставинам роблять свою справу.
Читайте також: Археологічні скарби Кремінщини: як рятували історію перед будівництвом ЛЕП та повномасштабною війною.
