Яна Осадча – журналістка з Луганська, у юності мріяла вирватися з рідного міста, але війна змінила все. Її спогади про Луганськ до 2014 року – це суміш ностальгії за абрикосовими килимами, прогулянками в Камброді та болю від втрати дому. В інтерв’ю виданню “ТРИБУН” вона розповіла про життя в окупації, боротьбу за ідентичність і зусилля “Реальної газети” прокласти міст між луганчанами, розділеними війною.
На початку розмови Яна Осадча зізнається, що спогади про Луганськ до 2014 року – це одночасно легке і важке питання, адже спогадів надзвичайно багато. У юності, як і багато молодих людей, вона мріяла виїхати, вважаючи, що в інших, більших містах життя краще.“Я думала, що десь там більше грошей, кращі люди, гарніша природа, більше можливостей”, – згадує Яна.
З роками ставлення Осадчої до рідного міста змінилося. Журналістка зізнається, що не любила Луганськ, коли жила там: “Я полюбила його, коли виїхала, коли втратила. Можливо, це прийшло з віком”. Неможливість повернутися до батьківського дому, відвідати могили рідних чи просто прогулятися вулицями дитинства вона описує як глибоку травму.
Яна також розповідає про зустріч випускників на Київщині: “Люди, які колись вчилися у школах у 50-х роках, згадували деталі – де стояла чорнильниця, якою була парта. А в луганчан такої можливості немає. Ми не можемо провести зустріч однокласників. Частина розкидана по світу, хтось став на бік ворога. Наші школи в окупації – там тепер славлять Путіна, висять російські прапори. Там виросло покоління дітей, які не схожі на нас. Вони живуть за іншими правилами, в окупації, і, можливо, ненавидять нас через те, що їм промивають мізки пропагандою”.
Зі спогадів про Луганськ журналістка згадує: “Наші абрикоси, наш Камброд, прогулянки з друзями. Я почала трохи забувати назви вулиць, але коли спілкуюся з місцевими, вони називають вулицю, і я її уявляю – правильно уявляю, хоча не була там понад десять років”. Навіть у Києві, який став для неї рідним, Луганськ залишається містом, з яким ніщо не може зрівнятися.
Щоб зберегти свою автентичність і пам’ять, журналістка час від часу спілкується з луганчанами. Це допомагає їй не втрачати частину своєї ідентичності. Вона згадує, як колега-землячка з Луганська знайшла для неї рецепт торта “Верантоль”, який колись продавався в ресторані “Перник” на вулиці Оборонній.
“Люди з інших областей можуть просто сісти на потяг і поїхати додому. А мені доводиться проводити ціле розслідування, щоб освіжити пам’ять і згадати, хто я. Війна частково відібрала ідентичність у переселенців”, – пояснює Яна.
Вона підкреслює, що ця відірваність від рідної землі створює додаткову психологічну травму для переселенців зі сходу, на додачу до стресу від війни, обстрілів і блекаутів.
Переломним моментом, який розділив життя багатьох людей на “до” і “після”, став 2014 рік. Яна Осадча пригадує, що початок року в Луганську був мирним: “Новий рік ми зустрічали з салютами, ялинкою, все було так добре… Хоча в центрі міста були нечисленні мітинги за Євромайдан та проти, ніхто не думав, що це перетвориться на щось жахливе”. Проте підґрунтя для конфлікту готувалося заздалегідь.
“Я вважаю, що все почалося ще з тієї карти, коли Україну вперше поділили на три сорти. Тоді й почалися нездорові дії місцевої влади: у Луганську шукали “бандерівців”, ставили хрести начебто жертвам їхніх злочинів, а сесії облради перетворювалися на “п’ятихвилинки ненависті” з гаслами про “фашистський Київ”. Усе це поступово вбивалося в голови людей”, – зазначає журналістка. Вона додає: “Навіть традиційна колись мирна хода на 9 Травня перетворилася на жорстку агітацію, ніби та війна не закінчилася, а триває. З’явилися машини з георгіївськими стрічками, розмови про фашизм – ситуація поступово нагніталася”.
Коли навесні 2014 року в Луганську почалися захоплення адміністративних будівель, Осадча працювала на сайтах 0642 та CityNews. Вона готувала критичні матеріали, які навіть зачитували зі сцени біля захопленої будівлі СБУ. Так вони заочно з нею дискутували, каже Яна. Журналістка помітила, що серед проросійських протестувальників були дуже різні люди. “Там були, як місцеві, люди з регіонів Луганщини, так і ті, які говорили з яскраво вираженим російським акцентом, які погано володіли місцевою говіркою. Хоча більшість луганців розмовляли російською, у нас була своя вимова, свої слова, не притаманні Росії. Відразу було видно, що ці люди — “командировочні”. В своїх публікаціях я зверталася до наших, місцевих людей, мовляв: розумію, що вам не подобається Майдан, але це ж не привід тягнути свою країну у війну. Навіщо відривати Луганськ від України? Навіщо руйнувати свій дім? Для чого ви кличете Путіна, кричите: “Путін, введи війська”? Це ж безумство! Хіба ми в своїй країні самі не розберемося? Будуть наступні вибори, і ми матимемо право обрати інших. Навіщо це все?”, – згадує жінка.
Особливо її обурювала апеляція до Росії та паління державних прапорів. Вона згадує, як намагалася вирвати український прапор із вогню, але їй не дозволили цього зробити.
Луганські медійники намагалися спрямувати війну, що насувалася, в площину розмов і дискусій через проєкт “Услышать Луганск”. “Ми хотіли, щоб люди розібралися самі у своїй країні, без росіян, але, на жаль, ми не врахували такого важливого фактора, як агресивний сусід, який усе за нас вирішив. Проти танка з ломом не підеш”, – підсумовує Яна.
Улітку 2014 року жінці довелося виїхати. “Мені сказали, що за мною вже стежили, тож я дісталася додому окольними шляхами, а потім виїхала на останньому автобусі до Старобільська”. Журналістка згадує, як на підконтрольній Україні території щоранку ходила до центру Старобільська: “Я щоразу йшла дивитися, який прапор там висить. Думала: якщо прийшли росіяни, то мені кінець, треба тікати далі. А куди – я не знала”.
Яна з сім’єю довго залишалися в області, сподіваючись, що скоро закінчаться бойові дії та буде змога повернутися у Луганськ. “Багато було звісток про те, що наші ось-ось відіб’ють місто, тому ми жили з надією, але з того часу пройшло вже понад 12 років ”.
Журналістка каже, що у Києві не має власного житла, але в Луганську залишився дім. “Я не можу його продати, адже для цього довелося б проходити фільтрацію в московському аеропорту “Шереметьєво”. По-перше, я не хочу туди їхати, як громадянка України. По-друге, навіть якщо відкинути емоції, щойно я ступлю на ту територію, у кращому разі мене депортують назавжди, а в гіршому – ув’язнять”, – пояснює вона.
Якби Яна могла повернутися, вона б відвідала свій дім, могили бабусі й дідуся в Камброді, погуляла б вулицями цього району та парком імені 1 Травня, пройшлася б вулицею Чапаєва і завітала б до Східноукраїнського університету, де вчилася.
“Найбільше я любила старе місто. Там, де наша філармонія, вулиця Леніна. Поруч старий пологовий будинок, про який мама завжди казала: “Тут ти народилася”. А ще готель, який раніше називався “Жовтень”, а потім – “Україна”, вулиця Пушкіна… І, звісно, свій район, вулицю Жуковського, річку Вільхівку – усе місто”, – згадує Осадча.
Яна Осадча ділиться спостереженнями про життя в окупованому Луганську, спираючись на розмови з місцевими жителями та моніторинг ситуації. Вона зазначає, що місто змінилося: “З’явилося багато незнайомих людей, приїхало чимало вихідців із різних регіонів Росії. Багато хто поводиться неадекватно”.
Журналістка додає, що навіть ті, хто колись пишався так званою “ЛНР”, тепер втратили свою ідентичність. Вони не відчувають себе ані росіянами, ані українцями.“Місто загнали в рамки російської тюрми, в оцей ГУЛАГ. І люди тепер просто живуть за цими законами. Але навіть не повною мірою, адже людина з так званої “ЛНР” не має тих самих прав, що росіянин”.
Інфраструктурні зміни в Луганську також мінімальні: “Щось “марафетять” – фасади, парки, – але житлового будівництва майже немає. Медична сфера в кризі через нестачу фахівців, хоча якесь обладнання іноді з’являється”. Журналістка підкреслює разючу різницю: “Луганськ, який “бомбили вісім років”, і Маріуполь, який “звільняли”, виглядають зовсім по-різному”.
Життя в окупації має специфічний характер, що нагадує Радянський Союз: “Треба сидіти тихо, не висовуватися, панує атмосфера доносів”, – каже Яна та додає: “Коли читаю пости своїх однокласників, здається, що їхня свідомість застрягла на рівні Радянського Союзу. Постійні згадки старих радянських мультфільмів, культури. Таке враження, що нічого нового, нічого сучасного там немає. Світові тренди туди не доходять – наче залізна завіса”.
Журналістка розповідає, що люди, які підтримують Україну, живуть в окупованому Луганську ізольовано. “Я прошу знайомих сфотографувати мені щось – природу, абрикосове дерево, квіти, пам’ятник, якийсь дім, будь-що. А вони відповідають: «Ні, я не хочу. Щойно дістану фотоапарат, підійдуть та почнуть розпитувати, що я фотографую та нащо». Я б там, напевно, не вижила. Або довелося б повністю залягти на дно й поринути в якусь справу, не пов’язану з політикою чи громадським життям. Або я просто не змогла б”, — додає вона.
Яна Осадча описує, як змінювалися настрої людей в окупованому Луганську. Після 2022 року багато хто спочатку радів: “Ура, тепер Росія!” – але ейфорія у багатьох швидко згасла.
“Настрої почали змінюватися, бо, по-перше, зросли ціни, зокрема на житло. Люди зрозуміли, що прийшли нові закони, нова жорстка система. І запал у багатьох згас”, – зазначає журналістка.
Не можна сказати, що луганчани – "патріоти Росії,, їхня головна мета – виживання, робота та дім. “А колись Луганськ був зовсім іншим: там було багато рок-концертів, цікавих заходів, виставок, приїжджали письменники й музиканти. Це було живе місце нашої молодості. І лише втративши все, ми зрозуміли, як добре нам було”, – згадує Яна
На запитання, чи втратила Україна людей в окупації безповоротно, Яна Осадча відповідає:
“Я вважаю, що це не зовсім правда, ніби їх втрачено. Усе можна повернути, якщо регіон знову стане нашим. Просто треба буде працювати, відбудовувати, забезпечувати людям нормальний побут”, – пояснює журналістка.
Вона наголошує, що після звільнення потрібна кропітка робота: “Нас усіх об’єднує бажання жити нормально, у мирі та спокої, мати роботу, виховувати дітей і вирішувати свої побутові справи”.
Осадча закликає усвідомлювати специфіку життя в окупації, де “немає чорного і білого. Вона зазначає, що отримання російського паспорта в окупації часто є вимушеною необхідністю: “Без нього ти не можеш жити – навіть швидка не приїде, якщо його немає. Люди на підконтрольній мають розуміти особливості життя в окупації. У багатьох немає куди виїжджати: переселенцям не надають житла, їм мало хто допомагає. Тому люди змушені залишатися там, бо там їхній дім і робота”, – пояснює журналістка.
Яна попереджає, що постійна хвиля ненависті до людей зі сходу, як-от висловлювання, що Львів бомбили, “бо багато російськомовних понаїхало”, лише поглиблює відчуження та ускладнює реінтеграцію. “Якщо ми хочемо зберегти Україну цілісною, мусимо усвідомлювати, що ми різні. Але всіх нас об’єднує прагнення миру і бажання жити у своїй країні”, – наголошує журналістка.
Робота в “Реальній газеті” для Яни Осадчої – це питання ідентичності та мотивації. Колектив видання усвідомлює свою місію: “Прокласти міст між тими, хто тут, і тими, хто залишився там. Нам треба об’єднувати Луганщину, адже між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, немає порозуміння. Ті, хто там, кажуть: «Ви поїхали, це вже не ваш дім, ми його відберемо». А ті, хто тут, відповідають: «Ви там усі сепари»”, – пояснює журналістка.
“Реальна газета” висвітлює долі переселенців, захищає їхні права та розповідає про події в окупації, зокрема про економічні процеси. Яна Осадча згадує розслідування Андрія Діхтяренка про те, як Китай інвестує гроші в економіку окупованих територій і про те, як в “ЛНР” привозять фейкових китайців з регіонів Росії: “Мовляв, ми залучаємо іноземців і розвиваємо нашу економіку”, – каже жінка.
Щоб пробити інформаційну блокаду, яку постійно влаштовує Росія, “Реальна газета” активно освоює нові методи комунікації. “Ми працюємо через TikTok, створюємо контент там, де є наша аудиторія. Треба бути на крок попереду, іти туди, де люди”, – пояснює журналістка.
Яна Осадча розповідає, що люди в окупації вчаться обходити інформаційні обмеження: “Вони встановлюють VPN, хоча це складно. VPN постійно блокують, і доводиться їх перевстановлювати”.
Нещодавно “Реальна газета” випустила мерч із зображенням абрикосів – ностальгічного символу Луганщини. “Нам потрібно було знайти щось, що нас об’єднує, що має значення. Я пам’ятаю, як у моєму дворі абрикоси лежали цілим килимом. Ми шукали ностальгічний символ, і цей контент багатьом сподобався. Навіть моя донька з гордістю носить наше худі”, – ділиться Яна.
Насамкінець Осадча наголошує: “Ми продовжуватимемо працювати, поки живі, бо Луганщина – наша батьківщина і ми не збираємося здаватися за жодних обставин. Це – наша ідентичність, і ми хочемо її зберегти, щоб пам’ятали, що Луганськ колись був не таким, як зараз”.
Читайте також: Юлія Машута з Лисичанська: "Медіа мають заробляти, і в цьому немає нічого поганого"
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
