Коли фото говорить замість слів
Війна в Україні зробила фотографію одним із найважливіших свідків подій. Коли слова стають безсилими, фото фіксує те, що не можна забути. Кожен кадр, зроблений під обстрілами, — це не просто документ, а шматок правди, який виривають із темряви.
ТРИБУН розповість про фоторепортаж, який під час війни змінив свою мистецьку функцію. Через зображення світ бачить те, що українці переживають щодня. Іноді один кадр може змінити сприйняття цілого світу.
Маріуполь. Фото, що зупинило час
У березні 2022 року Маріуполь опинився в облозі. Під постійними обстрілами, без води та світла, двоє українських фотографів — Мстислав Чернов і Євген Малолєтка — залишилися в місті. Вони ночували у підвалах лікарень, заряджали камери від генератора, передавали фото через супутниковий зв’язок.
Саме тоді з’явився кадр, який облетів увесь світ: вагітну жінку, поранену під час бомбардування пологового будинку, виносять на ношах. Обличчя закривавлене, очі напівзаплющені, довкола руїни, уламки, зруйновані дитячі ліжечка.
Ця жінка — Ірина Калініна. Вона померла разом із дитиною. Її фото стало символом трагедії Маріуполя. Воно розійшлося тисячами газет і сайтів, потрапило на шпальти The New York Times, BBC, Le Monde. Пропагандисти Кремля називають його постановкою, але саме цей знімок став доказом російського воєнного злочину.
“Ми вибирали найважливіші моменти, які дозволили б помістити глядача в центр подій, щоб глядач відчув, що це значить, бути в облозі. Вибір кадрів залежав саме від цього – дати достатньо деталей і контексту. І відверто було дуже важко шукати баланс. Було стільки моментів, які хотілося показати, через що була довга і гаряча дискусія з редакторами й монтажером”, – згадував Мстислав Чернов.
За серію фото з Маріуполя Чернов і Малолєтка отримали Пулітцерівську премію, фільм “20 днів і Маріуполі” здобув “Оскар” в 2024 році. Але, як казав сам його режисер: “Мабуть, я буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не зробити цього фільму. (…) Але я не можу змінити історію. Я не можу змінити минуле. Проте всі ми разом — ви, і деякі з найталановитіших людей світу з-поміж вас — ми можемо зробити так, щоби виправити історію, щоб правда перемогла. І щоб загиблих людей у Маріуполі, щоб тих, хто віддав свої життя, ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, а спогади формують історію”.
Азовсталь. Світло з підземелля
Облога, обстріли, відсутність доступу до базових людських потреб та запеклі бойові дії: це тримало увагу світу біля Маріуполя протягом довгого часу. Завершальний етап протистояння Сил оборони України з армією РФ в населеному пункті був зосереджений навколо заводу "Азовсталь". Саме Дмитро Козацький, боєць “Азову” з позивним “Орест” зробив наступні кадри, зокрема і відомий: “Світло переможе”.
Коли в підвалах залишилися поранені бійці, Дмитро продовжував знімати. Без світла, без можливості передати файли — для створення знімка йому знадобилась лише камера і трохи сонячного проміння, що пробивалося крізь дірки у стелі.
Перед тим як потрапити в полон, Козацький передав архів на волю зі словами: “Поширте ці фото. Дайте світові побачити правду.”
Світ побачив. Фото Ореста опублікували The Guardian, Time, Der Spiegel, Le Monde. Його робота потрапила до списку “100 найкращих фото 2022 року” за версією The Times, а сам автор знімків розповідав: “Я йшов фотографувати поранених, проходив з одного бункера в інший і там на проході був цей промінь світла. Тоді у мене теж з'явився промінь надії, що все буде добре”.
Ті, хто зупиняють мить
Українські фоторепортери сьогодні — це люди, які працюють там, де часом димом, де свистить артилерія, і щоразу натискають кнопку затвора, щоб залишити доказ.
Костянтин і Владислава Ліберови знімають фронт майже щодня — їхні кадри з Донеччини та Харківщини з’являються у Washington Post та The Guardian.
Олександр Гіманов (Reuters) зробив знакове фото старенької жінки з іконою серед руїн Харкова.
Юлія Кочетова, авторка проєкту “War Is Us”, показує не бої, а те, як війна живе всередині людей — зокрема, в їхніх поглядах, поведінці та житті після травматичних досвідів.
Роботи згаданих репортерів є різними за стилем, але всі вони мають одну спільну рису — чесність, яка часом є неприємною, часом болючою, однак критично необхідною в наш час. У кожному зробленому кадрі можна побачити біль, але й людяність, без якої фотографія перетворилася б на пропаганду.
Етика болю
Фотограф, який працює на війні, не може бути емоційно відстороненим від того, що знімає. Водночас його професійний обов’язок — не перетворювати трагедію на видовищний кадр й не допускати експлуатації чужого болю.
Саме тому більшість українських редакцій дотримуються суворих правил:
• не публікувати фото тіл без згоди рідних;
• не показувати позицій ЗСУ;
• не принижувати гідність людей на знімках.
У фокусі такої роботи — повага до людської гідності, відповідальність перед суспільством і усвідомлення ваги кожного кадру як історичного свідчення, а не медійного продукту.
Камера замість зброї
Жодна каска чи бронежилет не захищають від того, що доводиться фіксувати у кадрі: зруйновані будинки, поранені або загиблі люди, важка реальність війни, в якій Україна живе вже четвертий рік.
Фоторепортери працюють в умовах постійної небезпеки, але продовжують виконувати свою роботу – фіксувати події, обстріли та злочини російської армії для світу. Їхня робота і є джерелом візуальних даних про війну, які вже неможливо заперечити простими відмовками.
Пам’ять, яку не спалити
Ми можемо забути заголовки, але не забуваємо зображення. Жінка з пологового, боєць із “Азовсталі” — ці кадри вже стали знаковими та є частиною суспільної пам’яті й історії.
Фотографія не здатна зупинити війну, але вона може зафіксувати її наслідки та, можливо, вберегти світ від повторення таких трагедій. І поки є ті, хто тримає камеру замість зброї, правда продовжує жити.
Читайте також: “Поки міг — я все ж фотографував”: фотограф Євген Сосновський про Маріуполь та відсутність допомоги від держави.
Автор: Бедрін Дмитро
