Степами південної Слобожанщини річка Сіверський Донець формує широку петлю. Його спокійні води омивають мальовничий український степ та соснові ліси, що широко розкинуті від Харкова до Слов’янська. Саме тут, в цій петлі, знаходиться місто Ізюм. Це невеличке місто завжди мало своє місце в історії. Офіційною датою заснування міста є 1681 рік, коли було збудовано Ізюмський острог – фортецю, в системі оборонних укріплень, призначених для захисту слобідської України від нападів кримських татар.
ТРИБУН розповість історію цього міста, його трансформацію в різні етапи російсько-української війни та поспілкується з місцевою мешканкою про те, яким зараз є життя в Ізюмі.
Численні кургани та кам’яні баби навколо міста свідчать про присутність скіфів, а залишки кам’яних знарядь праці дають нам розуміння того, що ці місця були важливими в житті людини ще у часи прадавньої людини.
Завдяки своєму розташуванню, місто Ізюм є історичними воротами на Донбас. І хоча, здавалося б, часи варварських набігів вже давно скінчилися, 2022 рік показав, що старовинна фортеця і досі виконує свої функції.
Вперше в часи новітньої історії це стало зрозуміло у 2014 році, коли місто стало однією з найбільш ключових точок всієї логістики АТО на сході. Невелике за розмірами та населенням, розмірене місто майже миттєво заповнилося переселенцями та військовими. Життя в місті закипіло.
У 2022 році все змінилося докорінно. На початку березня росіяни почали штурм, а Сіверський Донець, розрізаючи місто навпіл, зупинив його, тому ворог почав методично знищувати південну частину Ізюма.
Постійні артилерійські та масовані авіаційні обстріли не давали змоги евакуюватися більшості населення. Зникли зв’язок, тепло, газ, вода, електрика. Практично в один день люди встали на межу між життям та смертю, позбавлені можливості забезпечити себе базовими людськими потребами.
На біду, березень 2022 року видався морозним: температура вночі сягала -15, тому ситуація була критичною.
Вранці, 8 березня, в Ізюмі раптом пішов сніг. Обстріли, що не вщухали останній тиждень, та численні пожежі, зробили сніг чорним. Того ранку в місті стояла гнітюча тиша, яку не порушував навіть звук ворожого розвідувального безпілотника, що став “звичним” для місцевих.
Битва за Ізюм та шість місяців окупації важко відобразились як на інфраструктурі міста, так і на мешканцях. Ізюмщина вкотре виконала своє завдання – зупинила ворога. Але якою ціною?
Після деокупації в зруйнованому місті було знайдено шість катівень та величезний цвинтар на околиці міста, де було знайдено понад 400 поховань.
Під час окупації туди звозили всіх. Тих, хто загинули під обстрілами, померлих природним шляхом, закатованих. Людей ідентифікували за допомогою ДНК-тестів, бо списки померлих та нумерація поховань велися “як прийдеться”. Частина людей були поховані як “неідентифіковані особи”.
Вересень 2022 року став ковтком свіжого повітря для тих людей, що залишалися в понівеченому місті. У результаті блискучого контрнаступу Збройних сил України в Харківській області серед інших населених пунктів було звільнено й Ізюм.
Окупанти пішли, забравши із собою більшість зрадників, які засвітилися під час їхнього хазяйнування в місті.
Місто почало відновлюватись, але навіть зараз, через три роки після цих подій обличчя Ізюма досі має шрами від “руського міру”.
Ці шрами залишилися не тільки на вулицях міста, а й докорінно змінили внутрішній світ людей. І серед іншого в цьому світі з’явилося нове визначення – “тимчасово переміщені особи”.
Мешканці Донецької та Луганської областей, Криму із 2014 року добре знають, що таке бути переселенцем. На жаль, у 2022 році це явище торкнулося величезної кількості людей вже в інших регіонах України.
Мешканці тих областей, в які прийшла повномасштабна війна, змушені були масово кидати свої оселі, переміщуючись в більш безпечні західні та центральні регіони, іноді навіть не маючи речей першої потреби.
Станом на червень 2025 року, за даними Укрінформу, в Україні зареєстровано 4.8 млн внутрішньо переміщених осіб. Незареєстрованих – ще близько двох мільйонів. Виплати від держави із них отримують лише 1.5 млн.
За даними звіту UNICEF за 2024 рік, в Україні нараховується близько 906 тисяч дітей-переселенців. Ще близько 700 тисяч живуть на окупованих територіях та в зоні активних бойових дій.
Цифри вражають. Але в цій статистиці прихована й інша проблема. Проблема тих, хто відмовляється покидати власні домівки заради безпеки. Ці люди, деякою мірою стигматизовані суспільством, тримаються до останнього, іноді аж поки волонтери ледь не силком витягують їх з руїн власних осель.
Що змушує їх ризикувати життям, лишаючись під обстрілами?
Сьогодні ми вирішили поспілкуватися про життя в прифронтовому місті із місцевою мешканкою Ганною Борисівною.
Їй 92 роки, переважну більшість яких вона прожила в старенькій “сталінці” неподалік приладобудівного заводу, на якому пропрацювала практично все життя.
Підіймаємось на третій поверх. Ганна Борисівна зустрічає нас привітно і тепло.
- Проходьте, сідайте. Я зараз мало рухаюсь. Бачите? – показує ноги – це наслідки 42 року.
- А що трапилось у 42 році?
- Коли нас евакуювали в Рубіжне, морози були до 40 градусів. Снігу було… А в мене черевики були такі: підошва дерев’яна, а верх парусиновий. Уявляєте? А мені було 9 років. Частину дороги йшли пішки. Ось трохи і відморозила. Мене потім тиждень рятували (сміється). Намазували самогоном, та завертали в ковдру. Якось то вже й вижила. А зараз кістки нагадують.
- У 22 році, в березні, ви лишились в Ізюмі?
- Так, я була тут. Коли розпочалися обстріли, ми із сином Колею, як і всі, спустилися у підвал. Коля з дитинства хворів, в нього була епілепсія та ДЦП, то від нервів в підвалі в нього почався приступ. Сусіди бодай як допомогли, але ж Коля був масивної тілобудови, то після того, як ми повернулись до квартири, ми більше в підвал ніколи не спускались.
- Чим для вас запам’ятався березень 22 року?
- Березень 22 року видався дуже холодним. Було до -15. Куталися в ковдри. Я дуже вдячна сусідам, які допомагали. В нас поруч є басейн, який практично повністю відремонтували перед війною, але не встигли запустити. Виявилось, що його встигли наповнити водою. Завдяки цьому в нас була вода. Я пережила Другу світову війну, тому все життя була трохи запасливою. В мене був запас круп, олії та консервів. Їсти було що. От із ліками було дуже погано. Коли у Колі скінчилися ліки від епілепсії, нам допомогли сусіди по району. В них донька хворіє на епілепсію, то вони віддали нам таблетки, які купляли перед війною.
Їй вони не підійшли, а Колі допомогли. Надворі сусіди збудували піч, і готували на ній їжу. Так і виживали.
Одного ранку Тетяна (сусідка) вийшла готувати, а біля неї в кількох метрах впав снаряд. Впав, та не розірвався. Вона навіть не зрозуміла, що сталося.
- Ви зовсім не виходили з квартири в окупації?
- Чому, виходила. В травні нарешті потеплішало, стало трохи легше. В мене то й гроші були – я не встигла заплатити за опалення, тому гроші лишилися. Але що за них купиш, коли нічого не працює.
- Ви спілкувалися із росіянами?
- Так, десь на початку травня вони до мене приходили. Постукали у двері, я відкрила. Стоять молоді хлопці. Поздоровались. Зайшли, подивились на квартиру, на Колю. Спитали, чи все в нас в порядку. Я їм кажу – який може бути порядок, коли навколо таке коїться? Відповіли – не переживай, бабко, все відремонтуємо. Звичайно, ніхто нічого так і не відремонтував.
- Більше не приходили?
- До нас ні. До чого їм стара баба. Більшість людей з нашого дому виїхали в березні-квітні, то пусті хати вони вскривали, обшукували і перевіряли. Вони шукали чоловіків. Якщо хтось здавався їм підозрілим, забирали із собою.
- Мародерили?
- Ці ні, а інші не гребували. Але наш дім якось це обійшло. В сусідніх домах все геть повиносили, а в нас дві чи три квартири вскрили, і все. В нас брати нічого – майже весь дім одні старики.
- Росіяни щось робили для місцевих?
- Вони намагались показати, що вони нас “звільнили”, що вони нам допомагають. Бувало роздавали консерви, крупи. Але в ці моменти із ними завжди були люди, які знімали все на відео. Від кого вони нас звільнили? Прийшли, все зруйнували і пішли.
- А як у вас зараз справи?
- Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Раніше давали продукти, зараз стали платити гроші. 1200 гривень. Коля помер минулого року. Розтин показав, що в нього була пухлина мозку. Важко одній, але що поробиш? В моєму віці вже багато на що не звертаєш уваги. Останнім часом хворію, але не здаюся. Ось недавно картоплі собі трохи на зиму купила. Поки натягала, то й ноги розболілися. Важко на третій поверх із сумками.
- Ганно Борисівно, як ви вважаєте, чим скінчиться ця війна?
- Розумієте, кажуть, в нас все почалося у 22 році. А хіба до 22 року війни не було? Скільки вже війна на Донбасі? 11 років! Багато хто навіть не розумів, що там вже йде війна. Люди жили своїм життям, наче в іншому світі. Ми так влаштовані, що поки нас особисто це не торкнеться, ми цього не бачимо. Чим скінчиться? Війни завжди закінчуються перемовинами. Поки не домовляться між собою ті, хто зацікавлений в цій війні, люди будуть гинути. Уявіть, якби в 42 році Гітлера всім світом вмовляли зупинити війну. Вважаєте це б мало якийсь сенс?
- Ізюм зараз прифронтове місто. Вам не страшно? Якщо знову буде ризик окупації, ви будете евакуюватись, чи знову лишитесь тут?
- Я прожила 92 роки. Якщо, дасть бог, доживу до весни, буде 93. Я пережила Другу світову війну, минулого року втратила сина. Мені в цьому житті вже нічого не страшно. Якщо така доля буде, щоб загинути.. Ну, значить, така доля. Нікуди я їхати не збираюсь.
Прощаючись із Ганною Борисівною, не покидає трохи дивне відчуття. Розуміння того, що люди в прифронтовій зоні наче трохи зачаровані. Спілкуючись із іншими мешканцями Ізюму, доволі часто доводиться чути таку саму точку зору, та й практика тих міст, що вже знищені ворогом, показує, що існує великий відсоток людей, які нівелюють вартість свого життя.
Люди, навіть ті, яким довелося побачити жахи окупації, не розуміють повною мірою тих ризиків, які несуть повноцінні бойові дії на території міста.
Доволі влучний аналіз того, як змінюється життя в місті в залежності від наближення фронту, опублікував на своїй сторінці в Facebook військовий Дмитро Дьомшин.
Фаза 1 – фронт за 50-70 кілометрів від міста.
Місто живе та квітне. Масово прибувають військові та багато тиловиків. Черги на Новій Пошті, всюди можна потрапити лише по запису. Вартість оренди квартир злітає в космос. Це період, коли в економіку міста заливають стільки грошей, скільки воно ніколи не бачило. Відкриваються суші-бари, кав’ярні, грумінг салони, продуктові магазини тощо.
Фаза 2 – фронт наближається до 35-40 кілометрів.
Більшість тилових підрозділів знімається з місця, натомість прибувають бойові частини. Разом із тиловиками йде ритейл, лишаючи весь ринок місцевим підприємцям. Дрібний бізнес та продуктові магазині отримують шалені прибутки, хоча товар доставляти доводиться вже із РЕБами.
По місту починає прилітати активніше, але поки здебільшого по посадках та промзоні, тож місцеві особливо на це поки не зважають.
Місцева влада пилить бюджет, бо грошей вистачає. Саме час саджати клумби, робити розмітку, освітлення, та відновлювати зруйновані будівлі.
Фаза 3 – фронт за 20-30 кілометрів.
Життя стає дедалі небезпечним – удари по місту частішають. На вулицях з’являються FPV дрони. Акценти ударів зміщуються із військових об’єктів на цивільні. СТО, Нова Пошта, автомагазини. Більшість мешканців виїжджають, лишаються здебільшого пенсіонери та ті, хто ще не покинув місто за якихось обставин. Військових в місті меншає.
Фаза 4 – фронт вже за 15-20 кілометрів.
Прильотів стає ще більше. Світло вже ніхто не ремонтує, потроху зникає мобільний зв’язок, FPV на вулицях вже особливо нікого не дивують. Переважна більшість магазинів вже не працює, а на парковках вже з’являються спалені автівки, які нікому прибрати.
Військові практично зникають з міста, а біля магазинів зупиняються лише при “виході”, або по дорозі назад.
Фаза 5 – фронт за 5-10 кілометрів.
Ворог починає зносити місто КАБами, ракетами, РСЗВ та артилерією. Більшість з тих, хто лишився, починає розуміти, що те, що немає куди їхати, вже не так і важливо – головне втекти. Когось вивозять волонтери, когось під обстрілами евакуює поліція, а хтось вже нікуди не їде, бо похований під завалами свого дому.
З часом в місто починають просочуватися ворожі групи, намагаючись закріпитися та знайти укриття, і тоді розпочинається наша черга зносити всі можливі “схованки”. Всі будинки, сараї, погреба та підвали.
Іноді в умовах міста фронт рухається по декілька разів то в одну то в іншу сторону, що додає руйнувань.
Через декілька місяців місто стає відносно безпечним, якщо такий вислів можна застосовувати до населених пунктів, які окуповані росіянами. Настає час грабувати та ґвалтувати, але вже нема кого та нема чого. Місто зникає. Немає придатних до житла будинків, немає інфраструктури, немає доріг, електрики, води та газопостачання. Деякі міста (наприклад, Попасну) виключають зі списків населених пунктів, бо відновленню вони не підлягають. Єдине, що можна робити в цих містах, це збирати металобрухт, який може вибухнути в руках.
Право на життя є фундаментальним правом як в міжнародному праві, так і в правовій системі будь-якої країни. Це безумовне право кожної людини.
На жаль, у відкритому доступі відсутні дані по загиблих цивільних саме у прифронтових містах та селах. Це зумовлено не тільки безпековим аспектом, але й тим, що в зоні ведення бойових дій, в умовах, коли місто кожен день атакується ворогом, а вулиці майже безперервно патрулюються ворожими FPV, робота медиків паралізується.
Але за даними звіту UNHR, станом на лютий 2025 року в Україні підтверджено 12 654 загиблих цивільних, ще 29 392 поранених. Зазначається, що ці цифри не є точними, а реальна кількість загиблих та поранених може бути вищою.
Що стосується 2025 року, то він є «рекордним» за кількістю загиблих. До прикладу, в квітні, за даними UNHR, загинуло 209 людей, в червні – 232, а в липні – 286.
Здебільшого першу допомогу в містах та селах в зоні ведення бойових дій люди отримують, якщо поряд присутні військові, тож вести адекватну статистику в таких містах не є можливим, а військові адміністрації не завжди навіть отримують інформацію про загиблих та поранених.
Саме такою була ситуація в Ізюмі в березні 2022 року. Прикладом такого міста сьогодні є Костянтинівка, що на Донеччині. Через близькість до лінії зіткнення (на момент написання матеріалу 9 кілометрів) життя в місті повністю паралізоване. Комунальні служби відсутні, магазини не працюють, місцеві, що досі залишаються в місті, позбавлені можливості виїхати.
Кожного дня волонтери та поліція, щохвилини ризикуючи власним життям, займаються евакуацією тих, кому досі вдалося лишитися живим.
На сьогодні соціальним завданням кожного з нас є обов’язок довести до рідних, близьких та знайомих, що знаходяться біля фронту важливість своєчасної евакуації з небезпечних територій.
Це питання не лише особистого життя людини, це питання також життя волонтерів, які намагатимуться допомогти евакуювати тих, хто вважає, що йому вдасться вижити у тумані війни, коли норми гуманітарного права фактично не працюють, а цінність людського життя нівельована ворогом.
Читайте також: Населення скоротилося на 83%, громада майже вщент зруйнована: як люди виживають на Лиманщині та чи готові до зими (фото).
Автор: Олег Толстов
