Станом на сьогодні для охочих виїхати з окупації лишається два шляхи: їхати через Росію чи Білорусь в інші країни, або скористатися єдиним наразі чинним гуманітарним коридором: “Мокрани – Доманове”, що на Волині.
Кореспондент “Новинарні” провів там кілька діб, спостерігав за роботою волонтерів та поспілкувався з людьми, які виїжджають з окупації.
Край землі, кордон, крізь який нині можна пройти лише в один бік: з Білорусі в Україну. Тепер тут нема довгої черги з вантажівок, легкових авто, в яких можуть ховати контрабандні цигарки, автобусів з українцями, що їдуть до Білорусі або ще далі – до країн Балтії. Закритий магазин Dutyfree. Лише віддалік на парковці видно кілька фур.
Неподалік працює вагончик, у якому видають українські SIM- картки та реєструють охочих проїхати до транзитного центру в найближчому великому місті – Ковелі.
Наприклад, Олексій провів два з половиною дні в дорозі з окупованого півдня України. Каже, за дорогу довелося заплатити $300:
“Їхали довго: спочатку через окуповані території, потім через Росію, далі вже заїхали у Білорусь. І оце зранку перейшов кордон. Їду до родичів, у ЄС, онучку побачити. А там не знаю… можливо, назад буду вертатися”.
Далі від КПП стоїть будиночок із великим банером Pluriton. За прочиненими дверима – два великих столи і стійка, за якою волонтери приймають людей. Там же – прапор організації World Central Kitchen, волонтери якої годують людей.
“Їсти будете? Є борщ, бограч, суп, картопля, каша. Чай, кава? Поки сідайте і давайте мені свої паспорти!”, – розпоряджається волонтерка Тетяна.
Поки гріється вода на сублімований борщ, вона вносить дані у базу: уточнює, звідки й куди людина їде, чи потрібен їй транспорт, квитки, житло, SIM-карта. Її колега між тим пояснює: в першу чергу це потрібно для звітності. Адже прибулих треба нагодувати і напоїти, а якщо не вести облік, то й допомоги може стати менше.
“А у вихідні ми ще й видаємо довідки про перетин кордону. Зазвичай це роблять прямо на пункті пропуску. Але цією бюрократією займаються державні службовці, а в них є робочий графік і вихідні. Тож якщо це субота чи неділя – то такі папери можемо виписати ми”, – розповідає Тетяна.
За словами волонтерів, кордон переходять переважно жінки, середній вік – 50-70 років. Але інколи приїздить і молодь 19-20 років. Бувало, що гуманітарним коридором в Україну йшли 18-річні хлопці й дівчата, які їхали “в нікуди”, залишивши на окупованих територіях батьків, бо ті підтримували Росію. Хтось прямував до своїх друзів чи коханих, з якими познайомилися раніше. А хтось – підписувати контракт зі Збройними силами.
Хоча, кажуть волонтери, нині велика кількість людей їде транзитом: або за кордон, в держави Євросоюзу, а в Ковелі зупиняються зробити собі український закордонний паспорт, або ж у гості до рідних, а потім – назад в окупацію.
“Люди бувають різні. Іноді трапляються такі, що розповідають, який хороший Путін і чудова Росія. То хочеться у них запитати, що вони тут забули і чого ж їм там не сиділося. Деякі заявляють, що Україна їм життя зіпсувала, бо через неї в них там в окупації тепер води немає. А хтось просто хоче отримувати дві пенсії: українську й окупаційну”, – розповідає один із волонтерів.
Інші додають, що найбільше людей нині приїздить із Луганщини та Донеччини. А також окупованих територій Запорізької області та Херсонщини. Далі – Крим, Харківщина. Також повертаються люди, які потрапили в окупацію у 2022-му і росіяни примусово вивезли їх до Росії.
Цифри прибулих коливаються: влітку людей більше, восени меншає.
Найбільше людей приїздили під час спільних навчань Білорусі та Росії, коли Польща закривала свій кордон: тоді за добу тутешнім коридором могла проходити понад сотня людей, а волонтерам доводилося працювати до 5-ї ранку, щоб усім допомогти.
У Ковелі працює церква, яка приймає людей з окупації. Транзитний центр розташований у підвалі.
“Ми почали працювати з Фондом “Карітас Волинь” у січні-лютому 2024 року. І попервах до нас на тиждень могло звернутися одна-дві людини, яким треба було лишитися на ніч. “Карітас” їх забезпечували квитками. Але з часом людей ставало все більше, тож підходи в роботі доводилося міняти. Бо фонд може прийняти й допомогти квитками максимум десятьом. А у нас можливості були більші, тож ми вирішили розділитися”, – розповідає священник.
