Тридцять років щасливого життя в Сіверськодонецьку обірвалися за одну ніч. Літні вечори на Чистому озері, волейбол до темряви, велосипедні прогулянки додому, робота на "Імпульсі", хобі з друзями — все це зникло разом із свистом ракети, що влучила у подвір'я будинку по вулиці Ломоносова. Інженер відділу матеріально-технічного забезпечення став спочатку бійцем у війську радіаційно-хімічно-біологічного захисту, потім пройшов навчання в Німеччині, будував фортифікації під Торецьком і Кураховим, а тепер командує взводом ударних безпілотників у 40-й окремій бригаді берегової оборони. Віталій Панаіт — про місто, яке окупанти можуть відбудувати, але вже ніколи не повернуть до колишнього стану, про "іспит на згуртованість", який Україна не склала, про совкову армію, що не переможе совкову армію, і про те, чому найстрашніша війна чекає на нас після закінчення бойових дій — війна в головах людей за майбутнє країни.
Життя до 24 лютого
Віталій закінчив дев'ять класів гімназії в Сіверськодонецьку, потім технікум, навчався в СТІ. У 2014-му поїхав на навчання до Польщі, прожив там півтора роки, повернувся в Україну, але вже не в Сіверськодонецьк, а в Київ. Через сімейні обставини знову повернувся додому й влаштувався на "Імпульс".
"Це одне, мабуть, із небагатьох підприємств, яке все-таки залишилось на плаву після 2014 року", — згадує він.
Керівництву "Імпульсу" вдалося переорієнтуватися на нові ринки, зокрема європейські, після того, як Україна перестала бути партнером Росії. За рахунок цього підприємство працювало доволі активно. Віталій був інженером у відділі матеріально-технічного забезпечення, простими словами — закупівельником-постачальником.
"Працював і горя не знав, як то кажуть", — говорить він.
Робота була стабільною, колектив гарний, керівництво теж. Трохи вибив із колії 2020-й — ковід, переводили на триденку, доводилося шукати підробіток. Але з 2021-го економіка почала відроджуватися, роботи було дуже багато. Плани були на 2022-й, 2023-й, 2024-й, на подальші роки.
Після роботи Віталій присвячував багато часу хобі. Грав у мафію та квізи, які збирали сіверськодончан у "Шале де Клаб". Грав у волейбол, зокрема пляжний. Літо проводив на пляжах Чистого озера, Забіркіного, Рубіжного.
Він згадує літні вечори на Чистому озері.
"Це був той умовний літній вечір, коли спека вже нарешті відступає, але темніє ще пізно. Ми стоїмо на теплому піску Чистого озера — того самого, якого зараз, по суті, вже нема, якщо глянути на світлини. Граємо у волейбол до останнього, аж поки не стає так темно, що вже не видно ні м’яча, ні один одного", — розповідає Віталій.
Після волейболу він їхав додому на велосипеді, заїжджав на корти перед "Амстором", на оновлені спортивні майданчики, кидав м'яча в баскетбол із молоддю. Свого часу професійно займався баскетболом.
Ще одне улюблене місце — природа в районі Щедрищевого, Борової.
"Хвойні ліси, причому не посадки, які навколо Сіверськодонецька, хоча і вони були дуже суперові, дуже мальовничі. А саме ті, в районі Борової. А ще тоді зі мною поруч були мої рідні. Я проводив час так, як мені хотілося", — пояснює він.
Був мир відносний. Хоча Віталій нагадує про те, що не слід забувати.
"Я скажу так, і думаю, багато хто зі мною погодиться: події 2022 року стали, зокрема, наслідком того, що чимало людей забули, що війна з 2014-го ніколи не припинялася. Коли вона поступово перетворилася на АТО, а потім на ООС — щось далеке, умовне, ніби не про всіх, — це, як я вважаю, було однією з помилок, що зрештою привели до 2022 року. Агресор один — Росія, і саме з її вини почалося повномасштабне вторгнення. Але якби ми більше пам’ятали й більше уваги приділяли тій війні з 2014-го, на рівні ширшої спільноти, можливо, шанс не допустити подій 2022-го у нас був би", — каже Віталій.
Початок повномасштабної війни
Розмови про те, що Росія хоче повномасштабно наступати, точилися ще з літа 2021 року. Тоді Віталій про це не думав. У жовтні 2021-го була відпустка. Він їздив із дівчиною до Туреччини на кемп з пляжного волейболу.
"Ми приїхали на початку листопада додому і відразу почалися активні розмови про те, що Росія щось готує, концентрує війська на наших кордонах", — згадує він.
Віталій придивлявся, не знав, до чого це призведе, сподівався на дипломатію.
"24 лютого вранці подзвонила мама й сказала: все, бомблять. Я спершу навіть не зрозумів, бо в Сіверськодонецьку тоді не було одразу ні масованих прильотів, ні серйозних бойових дій — це почалося вже трохи згодом", — каже чоловік.
Це був такий перший основний дзвіночок, безпосередній початок повномасштабки. Другий — коли по місту почалися стабільні прильоти, хаотичні.
"Бо ворог у нас дуже високоточний, як то кажуть", — додає Віталій з іронією.
Остаточним тригером стало, коли прилетіло у подвір'я будинку, де вони жили з дівчиною. Це була квартира на перехресті вулиць Донецька-Ломоносова. Цей будинок, наскільки Віталій знає, окупанти знесли.
"Чуємо якийсь дуже такий свист. І я зрозумів, що це не вихід, це прильот, причому безпосередньо десь поруч", — розповідає Віталій.
Вони побігли в коридор, вийшли у двір, спочатку нічого не побачили. Зранку вийшли, він побачив, що в машині дуже пошкоджено заднє скло.
"Ми вирішили, що треба їхати, бо далі буде тільки гірше — це й так було зрозуміло. А якщо, не дай Боже, місто швидко окупують, то йти служити примусово в армію окупантів ми дуже не хотіли", — каже він.
До цього Віталій ходив у Льодовий палац, коли там був волонтерський штаб, записувався в тероборону, залишав контакти. Але тоді дефіциту в людях не було, йому ніхто не передзвонив.
Тож вони виїхали в інше місто, зареєструвалися на соціальне житло. Їм сказали, що треба відмітитися у військкоматі. Дали повістку, через тиждень або більше прийшли знову. Віталія питали, чи готовий служити. Він прийшов разом із чоловіком мами, вони разом виїжджали, разом прийшли до військкомату.
Він згадує, як їм ставили питання.
"Ми сказали, що готові. Нам обмалювали, який є варіант по службі. Зібрали речі, через дві години прийшли з речами до військкомату і поїхали. Але виявилося, що система працює по-своєму. Наша система — це ого, приїхали ми зовсім не туди, куди нам обіцяли, як нам потім сказали, що поки ми їхали, сказали, що туди люди вже не потрібні. Пару днів нас там оформлювали, і тільки потім почало щось вимальовуватися. По суті, це була тилова частина РХБЗ — полк радіаційно-хімічно-біологічного захисту, але фактично він почав розширюватися: створювали нові підрозділи, збільшувалася штатна чисельність. Я потрапив до батальйону РХБЗ. Спочатку доволі довго ми були на пункті постійної дислокації, а перші виїзди й відрядження були на базі комплектації, де я займався складською роботою та базою зберігання", — каже чоловік.
Потім, після чергового відрядження, його обрали для поїздки в Німеччнину на закордонні навчання за напрямом РХБЗ. Навчання в Німеччині відбувалися влітку 2023-го року.
Безпосередньо на лінії фронту Віталій працював у складі інженерної підтримки: зводили фортифікації на Донеччині: Торецька агломерація, Курахівський напрямок. Саме там йому довелося побувати.
"Пару разів ми потрапляли під такий обстріл, що, скоріше за все, він вівся саме по нас. Поруч працювали інші підрозділи різних родів військ, але прилітало однаково щільно. Та, дякувати Богу чи долі — не знаю, як це правильно сказати, — минулося: ми відпрацювали й виконали свої задачі. А потім почалася гостра нестача людей у підрозділах, особливо піхотних, і стартували примусові переведення. Одне з таких торкнулося й мене. Як це водиться, нам нічого попередньо не сказали — ані куди, ані навіщо, ані коли", — розповідає чоловік.
Віталій не приховує свого ставлення до системи.
"Я не люблю оцю системщину, особливо коли вона працює, як на мене, некоректно і без поваги до людини. Я розумію, що війна, але коли все робиться неграмотно й нахрапом… не хочу зараз озвучувати подробиці, але військова система дуже недосконала. І я завжди підтримую тих, хто каже, що її треба змінювати — військове управління, військову систему загалом. Нам треба відходити від цього совка, бо маленька совкова армія, як би банально це не звучало, ніколи не переможе велику совкову армію. Ми або змінимося, або загинемо", — каже Віталій.
Він зв’язався з другом. Людина, яка завжди підставить плече. Підполковник, нині заступник комбрига в одній із бригад, що працює на південному напрямку — у 40-й окремій бригаді берегової оборони, де зараз служить і Віталій.
"Я з ним поспілкувався, і він каже: давай спробуємо тебе до мене", — розповідає сіверськодончанин.
Після цього він подав електронний рапорт через "Армію Плюс". Оскільки нинішня його бригада є бойовою, а попередня, попри те, що Віталій там теж був на фронті, формально вважалася тиловою, відмовити в переведенні з тилової в бойову вони не мали права.
Спогади і ностальгія
Віталій стежить за новинами, інколи дивиться фотографії в місцевих телеграм-каналах.
"Я скажу так: те місто, що є зараз, — уже не моє. І коли мені кажуть, що там щось відновили, щось пофарбували, будинок відремонтували… я відповідаю: та все це добре, але хіба для цього треба було все зруйнувати, розв’язати цю війну?" — каже військовий.
Він говорить не тільки про себе і свою сім'ю.
"Ми реально жили дуже добре в Сіверськодонецьку. І коли ми звідти виїхали через повномасштабну війну, я маю на увазі не тільки себе чи свою сім’ю — це стосується всіх сіверськодончан, навіть тих, кого я особисто не знаю. Друзі, знайомі, просто люди, яких бачу в соцмережах, — де б їх не занесла доля, вони наче призвичаюються, асимілюються, стають частиною нових спільнот. Але всі визнають одне: Сіверськодонецьк був дуже комфортним містом для життя, і цього комфорту далеко не всім вдається знайти на новому місці. Моє місто залишилося там, до 24 лютого 2022 року. І я все-таки сподіваюся, що воно колись знову буде моїм — коли повернеться під контроль України, під синьо-жовтий прапор", — розповідає чоловік.
Віталій каже, що спогадів у нього багато, але він не назвав би їх теплими — це радше ностальгія з гірким присмаком.
"Я стараюся не занурюватися в це надто сильно, бо є туга, є журба за рідним містом і за тим, що все склалося саме так. Коли у Threads почали викладати фото прописок і паспортів, я розумів кожен цей допис — лайкав усіх підряд, і мене лайкали теж: і рубіжани, і сіверськодончани, і лисичани. Я добре знаю Луганську область, хоч і бував не всюди, але траплялися назви, яких навіть я не знав. І в цьому теж є своя туга — що не встиг побувати, а регіон у нас дуже мальовничий", — поділився військовий.
Такі спогади, зізнається він, зараз більше болять, ніж заспокоюють, тому він намагається не жити минулим.
"Я не хочу жити минулим, бо правильно жити, якщо не майбутнім, то хоча б сьогоденням. А сьогодення в нас таке, що є війна, і її треба завершити — не хочу говорити зараз про перемогу чи не перемогу — але завершити на прийнятних для нас умовах. А далі треба не просто сподіватися, а робити все, щоб майбутнє було світлим. І щоб у цьому світлому майбутньому ми всі змогли повернутися додому", — каже Віталій.
Про перемогу і майбутнє
Чоловік не бачить наразі передумов для абсолютної перемоги. Він пояснює, чому:
"Бо я вважаю, що держава — це не територія і не інституції. Держава — це люди. І ми, як на мене, не до кінця склали цей іспит на згуртованість. У 2022 році він був складений, але потім щось дуже сильно змінилося. Перемога для нас зараз — це хоча б збереження державності. Це теж буде перемога. Я хочу, щоб країна вистояла і пережила післявоєнний період, бо він буде не менш складним, ніж теперішній. Я розумію, що обстріли, руйнування, загибель людей — це найстрашніше. Але ми можемо програти цю війну вже після того, як закінчаться активні бойові дії".
Віталій переконаний, що не треба витрачати сили на внутрішні свари.
"Нам не треба гратися в якісь політичні ігрища чи свари. Нам треба зрозуміти, що завершення активних бойових дій — це, насамперед, шанс підготуватися й зробити все так, щоб ця війна в будь-якому вигляді не повторилася знову — ні через рік, ні через якийсь інший період. Ризик цього дуже великий, бо наш ворог — Росія — амбіцій своїх імперських не залишить", — каже Віталій.
Про Луганщину після перемоги він говорить так: треба відійти від усіх радянських рудиментів.
"Я вважаю, що в першу чергу нам треба відійти від усіх цих радянських рудиментів — це треба було зробити ще давно, бо модель економіки й життя взагалі змінилася. Так, у нас уже не буде тієї промисловості, якою так марили наші батьки, не буде цього «а в Совєтському Союзі все працювало, а завод, а те-се». Натомість у Луганщини величезний аграрний потенціал, потенціал дрібних підприємств. Можна було б зробити особливу економічну зону, щоб стимулювати людей повертатися, приїжджати — як це було сто з лишком років тому, коли освоювали Донбас. Наша держава має величезний потенціал, один із найбільших — якщо не у світі, то в Європі точно — аграрний. Чому б не зробити акцент саме на цьому?", — каже Віталій.
На його думку, потрібні податкові зміни, рушії, які будуть стимулювати людей вести бізнес, піднімати економіку.
"І це теж першочерговий іспит, який ми маємо пройти. Я раніше казав про іспит на громадську свідомість, а це, мабуть, буде іспит на державну свідомість — щоб показати, чи ми справді хочемо реінтегрувати ці регіони, чи знову скотимося в якусь показуху й міждусобійчики. Якщо так станеться, то така модель просто не матиме права на успіх", — додає військовий.
Читайте також: Луганщина та 11 років окупації: як змінилося життя місцевого населення та що відбувається в регіоні.
