Відсутність кваліфікованих лікарів, прострочені медикаменти та дискримінація за паспортами — такою стала реальність медичної допомоги на окупованих територіях Луганської та Донецької областей. Жителі регіону змушені їхати на лікування до Росії, де їх чекають сумнівні операції та крематорії замість лікарень.
Паспорт як допуск до життя
Система медичної допомоги на окупованих територіях Луганщини та Донеччини перетворилася на інструмент геноцидальної політики. Віра Ястребова, директорка ГО "Східна правозахисна група", докторка філософії з політичних наук, правозахисниця та адвокатка, аналізує ситуацію з медициною в окупації.
"Фактично у нас на окупованих територіях геноцидальна практика. Якщо в людини немає громадянство Російської Федерації, в неї немає доступу взагалі до отримання медичних послуг", — пояснює Віра Ястребова.
Отримання медичної допомоги відбувається за принципом фільтрації. Перший бар'єр — наявність російського паспорта а значить і страхування. Другий — пріоритет у медичних закладах віддається військовим окупаційної армії. Цивільне населення опиняється на узбіччі системи охорони здоров'я.
"Медичні заклади на тимчасово окупованій території орієнтовані пріоритетно на військових окупаційної армії", — зазначає правозахисниця.
Особливо жорстока ця система стосовно людей з хронічними захворюваннями. Без російського полісу обов'язкового медичного страхування (ОМС) навіть життєво необхідні препарати стають недосяжними.
"Навіть якщо людині життєво необхідний інсулін, без ОМС його не тримати", — говорить пані Ястребова.
За інформацією наших джерел, у Луганську можна отримати кілька доз інсуліну, проте їх не вистачає на весь місяць, решту потрібно купляти. Фактично діабетиків ставлять перед вибором: російський паспорт або смерть.
Сіверськодонецьк: між життям і смертю
Реальні історії пацієнтів розкривають глибину кризи окупаційної медицини. Жителька Сіверськодонецька, хвора на діабет, потрапила до міської реанімації у стані цукрової коми. П'ять днів її перевозили між терапевтичним відділенням та реанімацією — час, який міг коштувати їй життя.
"Хочу розповісти про ситуацію в Сіверськодонецьку. Я діабетик, і мене привезли до міської реанімації — самій викликати швидку було нереально. Стан був дуже тяжкий, починалася діабетична кома. П’ять днів мене «катали» то в терапію, то в реанімацію. Родичів не пускали, а допомоги практично не було. Лікарка терапевтичного відділення Білецька, завідувачка, поводилася з моєю мамою відверто хамськи й фактично нічого не робила. Урешті вона просто пішла з роботи, а бідні медсестри всю ніч бігали біля мене й намагалися хоч якось допомогти. Коли почалася зупинка серця й потрібно було терміново ухвалювати рішення, родичі поїхали до неї додому, бо розуміли, що без лікаря нічого не можуть зробити. Але ця жінка — завідувачка терапії — навіть не відчинила двері", — публікає жінка в одному з місцевих пабліків.
Картина жахлива: єдиний черговий лікар на всю лікарню — гінеколог, медперсонал без можливості надати кваліфіковану допомогу.
"Зрештою, коли моя родина все-таки пробилася до мене й побачила, що зі мною відбувається, у якому я стані, вони ухвалили рішення: раз у Сіверськодонецьку лікарів то немає, то вони «на морях» чи десь гуляють, то треба діяти самостійно. Мене на швидкій відправили до Луганська, там поставили на ноги", — підсумовує пацієнтка.
Як нам повідомляють, у поліклініці СПЗ ледь не кожного ранку перед відкриттям розгортається справжня битва за талони. Через критичну нестачу лікарів та обмежену кількість талонів, люди влаштовують давку біля реєстратури.
"Всі намагаються вхопити хоча б один із небагатьох талонів до лікарів. Люди сваряться, часом навіть б’ються. Лікарів критично не вистачає: дехто суміщає роботу з іншими медзакладами міста й приходить у СПЗ лише на кілька годин на тиждень", — йдеться у повідомленні в місцевих чатах Сіверськодонецька.
Олена Гречишкіна, сіверськодончанка, радить їхати на лікування до Луганська або Старобільська, хоча й там ситуація далека від ідеальної.
"Найкращий варіант зараз — їхати до Луганська. Можна ще спробувати Старобільськ, але там теж величезні черги. Медицина в дуже поганому стані, ліків катастрофічно не вистачає. Хоча, якщо порівнювати, нам ще пощастило більше, ніж у Донецьку — з водою ситуація все ж краща", — зазначає Олена.
Кадрова катастрофа: від студентів-хірургів до крематоріїв Ростова
Кадрова криза в медицині досягла масштабів, що межують з абсурдом. Віра Ястребова наводить приклади, які шокують навіть на тлі загальної деградації системи.
"Ситуація загалом катастрофічна, і справа не тільки у воді чи ліках — кадрова криза там просто шалена. Я натрапляла на підтверджені випадки, коли студентка першого курсу медичного університету з Росії вихвалялася тим, що робила бійцю «щелепно-лицеву операцію». Уявляєте? Це вже той рівень, коли лікарів фактично немає", — розповідає правозахисниця.
Відсутність води ускладнює ситуацію з будь-якими плановими операціями. Для тих, хто має гроші та наполегливість не здаватися, окупанти пропонують виїзд на лікування до Ростовської області. Проте наслідки часто виявляються фатальними.
"Якщо в тебе є гроші і ти дуже наполегливий пацієнт, який не готовий просто померти, тобі скажуть: «Ну, їдь кудись у Ростовську область». А що там із тобою буде — це вже велике питання. Зараз багатьох направляють у Росію, і є дуже багато смертельних випадків під час операцій — і на Луганщині, і на Донеччині, саме в умовах окупації", — констатує Віра Ястребова.
Окупанти цинічно монетизують трагедії: родичам пропонують "бюджетне" поховання через найбільший крематорій на півдні Росії.
"Там, у Ростовській області, взагалі найбільший крематорій на півдні, якщо подивитися. І зараз дончанам пропонують такий «варіант»: можна, мовляв, не ховати на кладовищі, це нібито «бюджетно», а доставка тіла до крематорію в Ростові входить у пакет поховання, і все, процедура там відбувається", — пояснює правозахисниця.
Там, на території Ростова, на базі слідчого комітету, родичі російських солдатів опізнують за фотографіями тіла тих, хто зник безвісти.
"Крім того, в Ростові на базі слідчого комітету працює окрема структура щодо окупантів, які вважаються зниклими безвісти. Туди привозять тіла, і родичі просто за фотографіями намагаються впізнати своїх — шукають серед загарбників тих, хто був залучений до бойових дій", — додає Віра Ястребова.
Луганськ: місто лікарів без лікарів
Парадокс окупованого Луганська — місто, де десятиліттями готували медиків, де були десятки поліклінік і лікарень, сьогодні потерпає від катастрофічної нестачі кваліфікованих фахівців. Галина Бондаренко, жителька Луганська, детально описує реальність, з якою стикаються пацієнти щодня.
"Здавалося б, у нас завжди було багато лікарів, поліклінік, лікарень, в нас навчали майбутніх медиків роками, і так, не всі ж виїхали в 2014 році, дехто приїхав до нас з Рубіжного та Лисичанська у 2022 році, але і це не рятує. Дійсно тямущих лікарів дуже мало", — констатує Галина.
Наслідки некваліфікованої медичної допомоги можуть бути трагічними. Галина кілька разів стикалася з неправильними діагнозами, а одного разу лікарі взагалі наполягали на ампутації ноги.
"Я кілька разів стикалася з тим, що мені ставили неправильний діагноз або взагалі говорили про необхідність ампутації ноги. У результаті я поїхала спочатку до Росії — за направленням нашого хірурга, а там уже мені порадили клініку в Грузії. За операцію на нозі я заплатила близько 180 тисяч рублів, але ногу вдалося зберегти. У Луганську мені називали приблизно ті самі суми — 150–200 тисяч, залежно від ліків і вартості розхідних матеріалів", — розповідає жінка.
Кваліфіковані медики в Луганську є, але потрапити до них майже неможливо звичайній людині.
"Хочу сказати, що в Луганську є хороші фахівці, але вони часто задіяні під військових, і звичайним людям потрапити до них дуже складно. А ще усе тримається на знайомствах. Я місцева, мої батьки — луганчани, і за життя я встигла обзавестися знайомими всюди. А тим, хто живе в Луганську всього кілька років, набагато важче. Щоб приїхати сюди на операцію з області, потрібна людина, яка буде поруч, а їй ще треба орендувати житло. Ринок нерухомості в Луганську зараз коштує шалені гроші, тому в мене постійно хтось із родичів зупиняється — ті, хто живе далеко й кому треба розв’язувати питання з лікарями", — пояснює Галина Бондаренко.
Запис до вузьких спеціалістів перетворився на квест. Електронну чергу обіцяють, але коли це станеться — незрозуміло.
"Нам обіцяють запровадити електронну чергу, щоб можна було записуватися до всіх лікарів, але коли саме це станеться і як працюватиме — незрозуміло. Я для себе обираю приватних фахівців. Але й туди треба записуватися дуже заздалегідь. Наприклад, до флеболога — а їх усього троє на весь Луганськ — я чекала запису майже місяць", — ділиться досвідом жителька Луганська.
Біля дитячої клінічної лікарні в Луганську щодня вибудовуються величезні черги. У соцмережах пишуть, що люди з дітьми стоять на вулиці по дві і більше години. Місцеві сподіваються, що питання з чергами вирішать, і добре, що ще не морози.
Фармацевтичний жах: прострочені ліки та чорний ринок
Якщо доступ до лікарів є проблемою, то ситуація з ліками — справжня катастрофа. Віра Ястребова виявила, що в аптечній мережі окупованих територій системно реалізуються прострочені препарати з Росії.
"Я попросила показати мені ті ліки, які купили на ТОТ, і коли подивилася на фото, просто не повірила. Препарати лежали гамузом у звичайному кульку, а блістери — без коробок, без інструкцій, без жодної інформації. На багатьох навіть не було видно терміну придатності. Спочатку я подумала, що це якась помилка, але потім уже інші джерела підтвердили: це прострочені ліки, які завозять із Росії й спокійно продають через місцеві аптеки", — розповідає правозахисниця.
Паралельно процвітає чорний ринок медикаментів.
"А ще там існує чорний ринок ліків. І він реально працює. Дуже великий попит на препарати від ВІЛ/СНІДу — настільки, що люди викладають оголошення в соцмережах: мовляв, Вася помер, залишилася пачка таблеток, кому треба — пишіть у приват. Це виглядає дико, але так і є: життєво важливими ліками торгують просто з рук, без контролю, без розуміння, чи вони придатні, чи взагалі безпечні", — описує Віра Ястребова реалії ринку медикаментів.
Українські ліки, навіть найпростіші препарати типу анальгіну, на окупованих територіях коштують як золото. Проте їхня доставка через лінію фронту надзвичайно ускладнена і ризикована.
Галина Бондаренко підтверджує проблему якості доступних медикаментів на прикладі Луганська: "Ліків дуже не вистачає. Так, можна знайти щось індійське, російське чи білоруське, але самі лікарі чесно кажуть: хочете нормальні препарати — купуйте або діставайте їх в Україні. І от це слово “діставайте” звучить постійно. Формально ніби все є, але коли тобі потрібні якісні ліки, виявляється, що їх треба саме діставати, бо вільно купити їх неможливо. Українські ліки купуємо через знайомих, в групах у вайбері та соцмережах".
"Поїзди здоров'я": імітація допомоги від Дебальцевого до Новоайдара
Окупаційна влада намагається створити видимість турботи про населення через так звані "Поїзди здоров'я" — мобільні медичні пункти. На Донеччині та Луганщині ці автопричепи курсують віддаленими населеними пунктами, де залишилися переважно літні люди. Проте реальність різко контрастує з пропагандистськими картинками.
""Я ще хочу сказати про їхню профанацію — оцей «Поїзд здоров’я». Приїжджає звичайний автопричеп, який вони видають за пересувний медичний пункт. Наприклад, приїздять у якесь селище на кшталт Октябрського біля Дебальцевого, де лишилося кілька людей. І подають це як подію: розповідають про свій «патруль здоров’я», про те, що вони там нібито надали допомогу. А ця «допомога» — це, як правило, просто поміряти тиск і пульс. У цьому причепі немає ні обладнання, ні медиків із повноцінною освітою. Це чиста показуха: зробити картинку, ніби вони турбуються про людей. А насправді там немає що назвати медициною", — детально описує Віра Ястребова механізм пропагандистських акцій.
На Луганщині "поїзди здоров'я" курсують частіше влітку, і по віддалених регіонах. Схема "оздоровлення" ідентична донецькій — у Новоайдарському районі людям міряють тиск, температуру, слухають серце і радять звернутися до терапевта. Рекомендацій щодо ліків або лікування не дають, відправляють у міста, до лікарів.
При цьому окупаційна пропаганда паралельно активно просуває наратив про допомогу російських лікарів місцевому населенню. В тамтешніх пабліках публікують повідомлення про те, що, мовляв, анестезіолог-реаніматолог у складі медбригади рятує пацієнтів у відділенні реанімації, рентгенологиня приїхала в допомогу сіверськодонецьким лікарям, з 2023 року в лікарні працює пермський спеціаліст із судово-медичної експертизи, терапевти з Прикам'я приймають пацієнтів у міській поліклініці. Проте реальна ситуація різко контрастує з пропагандистськими месседжами.
"Усе це — брехня. Насправді приїжджі лікарі часто просто не розуміють, як лікувати і що робити. Вони самі губляться, і це видно в усьому — від діагнозів до призначень", — коментує Галина Бондаренко.
Діагноз: системний колапс
Медична система на окупованих Луганщині та Донеччині фактично розвалилася. Доступ до допомоги залежить не від потреби, а від правил окупаційної влади.
Проблем багато: без російського паспорта можуть не прийняти; лікарів майже немає, складні операції інколи роблять студенти; бракує навіть води; у продажі — прострочені ліки з Росії; цивільних лікують у останню чергу; талони отримують у штовханині біля реєстратури; працює чорний ринок важливих препаратів.
Люди опинилися в пастці. Без паспорта — лікування немає. З паспортом — ризик потрапити до "хірурга", який не має достатньої кваліфікації, або не повернутися з російської лікарні. Навіть ті, хто має гроші, їздять на операції до Грузії або змушені звертатися до Ростовської області, де поруч із лікарнями працює великий крематорій.
Окупаційні пабліки намагаються це прикрити "поїздами здоров’я" — причепами, де людям міряють тиск і роблять вигляд, що допомагають. Але реальність інша: медсестри, які не можуть знайти завідувачку під час зупинки серця, двогодинні черги під дитячою лікарнею, оголошення "сусід помер, лишилися таблетки", місячний запис до одного з трьох флебологів у Луганську.
У Донецькій області вже закривали пологові будинки через відсутність води. На Луганщині таких підтверджень поки немає, але ситуація дає всі підстави хвилюватися.
Проблема не тільки в кризі. Медицина перетворилася на інструмент тиску. Людина без інсуліну, мама з дитиною в черзі, пацієнт із простроченими ліками — всі вони стали заручниками окупації.
Читайте також: “Гаряча лінія” Пасічника проти холодної реальності: як коментарі луганців зірвали картинку “відновлення”.
