Різдво на Луганщині — це більше, ніж просто релігійне свято. Це історія, культура та ідентичність, які переплітались із радянськими репресіями, війною та зміною релігійного ландшафту. У цьому матеріалі ми прослідкуємо, як святкування Різдва в Луганській області змінювалося протягом десятиліть — від традиційних свят передвоєнних років до сьогодення, коли конфлікт, окупація й календарні суперечності формують нові обряди.
За інформацією Луганської обласної державної адміністрації, ще на початку 2014 року в області діяло 827 релігійних організацій, з них 799 — це окремі громади; використовувалися 809 культових споруд або приміщень, переобладнаних під молитовні. Серед цих громад велика частина — православні, але присутні також були протестанти, греко- та римо-католики, новітні релігійні рухи (євгенгелісти, Свідки Єгови тощо).
Ще в радянські часи релігійне святкування було витіснене. Різдво практично не відзначали публічно як церковне: натомість у містах стояли новорічні ялинки, люди дарували подарунки, а святкування набувало “світського” характеру. Проте навіть тоді в родинах, особливо в сільській місцевості, передавалися старі обрядові традиції — вечеря перед святом, кутя, пісні, колядники.
Після розпаду СРСР і здобуття незалежності релігійне життя в Луганській області ожило: парафії відкривалися знову, відбудовувалися або реставрувалися культові споруди. У 1990-х–2000-х роках різдвяні святкування повертали свою автентичність — не лише в родинах, а й у публічному просторі: вертепи, концерти, колядки, спільні богослужіння.
У репортажі 2013 року про святкування Різдва в Луганську писали, що різдвяний період тривав від 24 грудня до 19 січня. Тоді в центрі міста ставили ялинку, відбувалися вертепи, концерти, флешмоби. Католицька громада збирала іноземних студентів із різних країн, служби проводили російською, англійською та французькою мовами. Протестантські громади святкували як 25 грудня, так і 7 січня.
Це був пік мирного різдвяного життя до початку війни. Попри те, що Луганщина — промисловий регіон, традиційна українська культура тут була дуже живою.
“Коли я була школяркою, це були 2000-ті роки, у нас більше святкували Новий рік. Різдво асоціювалося з кутею. 6 січня ми носили вечерю до сусідів та родичів. Мама готувала її з рису, додавала варення чи мед, родзинки та горіхи. Пам’ятаю, що якщо в тебе куштують кашу й ти повертаєшся додому з порожньою банкою — мама пишалася, бо це означало, що кутя була смачна. Люди давали смаколики: цукерки, печиво, яблука, мандарини. Добре знайомі — гроші, хресні батьки дарували іграшки. Потім усе це зносиш додому, «фасуєш» і ще місяць ласуєш. Також десь із 4-го січня по телевізору починали показувати всі серії фільму “Сам удома”, тому перегляд став традицією з року в рік. 7 січня була сімейна затишна вечеря — тато готував шашлики, мама — салати, приготування пісних страв якось ніколи не притримувалися. Ввечері більш старші школярі та дорослі приходили колядувати, зазвичай усіх запрошували за стіл або пригощали якоюсь настоянкою та цукерками”, — поділилася спогадами мешканка Троїцької громади Сватівського району Ольга.
“На Луганщині Різдво святкували по-різному. Наприклад, мої родичі в Станиці Луганській більше відзначали Новий рік. А для рідних у Луганську, в Камброді, Різдво було важливим. Обовʼязково варили кутю. Вона, як і в більшості тих, хто виріс на сході, відрізнялася від куті в інших регіонах солодким варенням. Зазвичай, це було полуничне. Не узвар, як було прийнято на Чернігівщині чи на Сумщині. Моя родина складалася з людей різних вірувань, тож якихось традицій християнських ми не притримувалися. Особливо, коли дідусі, бабусі, прадідусі та прабабусі були ще живі. За спільним столом збиралося багато людей. Кожен приносив щось із собою. Одна бабуся була доволі віруючою християнкою і слідкувала, щоб на столі була правильна кільккість страв. Для мене Різдво це більш про те, що вся родина збиралася разом, де б хто не був розкиданий по світу. Збиралися, щоб побачитися, обговорити новини. У нас була традиція напередодні Різдва ліпити вареники. Всі жінки, хто приїздив на свято, розсідалися по кухні ліпити вареники з різними начинками. Хтось додавав перчинку, хтось — вишневу кісточку. Також був, наприклад, дуже солоний вареник, або навпаки - дуже солодкий. Кому дістанеться вареник з перцем — у того буде найкращий рік. Також дідусь нам із сестрою завжди читав казку "Ніч перед Різдвом"”, — згадує Марина з Луганська.
Однак із початком війни на Донбасі в 2014 році все змінилося. Частина Луганщини виявилася під контролем окупантів. Для багатьох родин Різдво 2014-2015 стало святом у статусі переміщення: через бойові дії люди виїжджали, переїжджали.
“Я поїхала з Луганська в 2014-му. З того часу ми нічого не святкували, бо багато працювали. Я брала новорічні зміни, бо вони краще оплачувалися”, — зазначила Марина.
Деякі українці, які залишилися в окупації, намагалися зберегти різдвяні традиції у вузькому сімейному колі. А деякі переселенці у приймаючих громадах по всій Україні приєднувалися до місцевих традицій — ставили “дідухи”, співали колядки, проводили Святвечір.
Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року святкування Різдва на Луганщині також набуло нових форм. Багато храмів було пошкоджено або зруйновано, що унеможливило традиційні служби. Родинні застілля теж не завжди можливі, адже багато сімей розірвані та розкидані світом через війну.
Ще один важливий аспект — календарне питання. Традиційно багато православних святкували Різдво 7 січня за юліанським календарем. Але в останні роки частина церков в Україні перейшла на новоюліанський календар, і відзначення Різдва зсунулося на 25 грудня. Це рішення має не лише релігійну, а й символічну вагу — воно підкреслює культурну незалежність і дистанціювання від російських наративів.
Зараз українці діляться на чотири категорії:
- ті, хто святкує 25 грудня — як акт культурного спротиву;
- ті, хто продовжує святкувати 7 січня під впливом російського інформаційного простору або “просто не може переналаштуватися”;
- ті, хто відзначають і 25, і 7;
- ті, для кого не на часі.
“Я зараз живу за кордоном, у Німеччині. І, знаєте, мені взагалі не було проблемою переналаштуватися, що Різдво тепер відзначають 25 грудня, адже німці теж святкують у цей день. У нашому місті є українська православна церква, є служба, тож усі бажаючі можуть приєднатися. Звичайно, зараз не до святкувань, але, все ж, хочеться зберегти наші традиції, хоча б основні. Наприклад, я готую кутю. Не ношу її по гостям, але вдома маю, і ми з родиною вечеряємо нею 24 грудня. Також намагаюсь готувати 12 пісних страв, коли є можливість”, — розповіла Ірина із Сіверськодонецька.
Попри всі труднощі, традиції, передані мешканцями Луганщини з покоління в покоління, не зникли: кутя, колядки, вертепи — все це продовжує жити в родинах за кордоном, у переселенських спільнотах, а також у серцях людей, які чекають Україну в окупації.
Читайте також: День святого Миколая, Різдво, Новий рік 2026: як у містах України відзначатимуть зимові свята.
