Анастасія Ковтушенко зі Слов'янська малювала з жінками просто в парку — на колінах, поки дитина гралася на майданчику. Потім перейшли до студії, але обстріли ставали дедалі частішими. Тож три тижні тому Анастасія з шестирічною дитиною виїхала до Кременчука, а її чоловік залишився в місті — він патрульний поліцейський. Тепер жінка призвичаюється до життя в новому місті — планує нові арт-зустрічі, малює цифрові ілюстрації, розписує тубуси для військових — не страшну тематику, а рибок на гачку, котиків, українські орнаменти — все це для аукціонів та зборів коштів. Каже — не можна ставити життя на паузу.
Слов'янськ: місто, яке змінилося після 2014-го
Анастасія народилася в селі Іскра Ізюмського району, але більшість життя провела на Донеччині — вчилася спочатку в Райгородку, згодом — у Краматорському технологічному технікумі. Після цього ще п'ять років — у Слов'янському педагогічному університеті. Вийшла заміж і створила сім’ю у Слов'янську. Анастасія говорить, що до 2014 року місто було іншим.
"До 2014 року я, чесно кажучи, не дуже любила Слов’янськ — радше через людей, щось у цьому середовищі мені не відгукувалося. А потім усе різко змінилося. У 2014-му багато хто виїхав — ті, чиї погляди були, скажімо так, неприємними. І водночас приїхало багато нових людей із центральної України, і місто стало зовсім іншим", — каже вона.
Хтось приїхав служити і залишився, хтось переїхав з окупованих Луганщини та Донеччини.
"Наші знайомі так і познайомилися: чоловік приїхав сюди на службу, одружився з місцевою дівчиною — і залишився. У 2022 році вже жінки приїжджали до своїх чоловіків, я з ними познайомилася, ми спілкувалися. І це, знаєте, такий маленький приємний момент посеред усього цього жаху, який ми називаємо війною", — додає вона.
Березень 2022-го: виїзд і повернення
У березні 2022-го біля їхнього будинку прилетіла бомба, тож родина вирішила виїздити. Прожили в Дніпропетровській області 10 місяців, бо там були родичі, але зрештою повернулися додому.
"У кінці 2022 року, коли в місті з’явилася вода, наш будинок затопило. Він дерев'яний, тож його треба було просушувати, і ми повернулися. Якраз тоді деокупували Лиман, і в Слов’янську стало більш-менш нормально перебувати. Я прожила там майже до цього часу й виїхала буквально кілька тижнів тому", — продовжує дівчина.
Анастасія розповідає, що ще донедавна в місті можна було цілком нормально жити — наскільки це можливо в умовах війни.
"Обстріли КАБами спершу траплялися раз на два тижні, раз на тиждень — між ними ще якось можна було триматися. Але коли це стало щоденним, по кілька разів на день, я вирішила: треба забирати дитину і виїжджати", — каже вона.
Дитині шість років, вона має йти в перший клас. Але в Слов’янську онлайн-навчання фактично неможливе: то немає світла, то через обстріли доводиться спускатися в укриття. У таких умовах про повноцінне навчання не йдеться.
"Мабуть, якби не дитина, я б і далі жила з чоловіком. Але я розумію: їй треба до школи. У нас перший клас, нам важливо пройти цю базу й хоча б кудись піти в нормальну школу", — пояснює Анастасія.
Тим часом її рідні залишаються вдома.
"Чоловік залишився вдома — він патрульний поліцейський, мусить працювати. З ним залишився й наш кіт. На вихідні вони приїжджають до нас, а потім знову повертаються у Слов’янськ, бо знайти житло з маленькою дитиною і твариною майже нереально. Добре хоч, що кіт поруч із ним, має свій дім і звичне місце. У Слов’янську лишилися й батьки. Вони не хочуть їхати: свій будинок, робота, звичне життя. Й орендоване житло вони просто не потягнуть", — розповідає вона.
Арт-зустрічі в парку: малювати на колінах
Коли Анастасія повернулася наприкінці 2022 року у Слов'янськ, їй було самотньо.
"Тоді ми не жили вдома — тільки робили ремонт після потопу. І я почала більше виходити з дитиною: у парк, просто пройтися. Там знайомилася з дівчатами, а потім спробувала заняття High Heels — мені неймовірно зайшло. Згодом ми почали бачитися й поза тренуваннями: ходили в басейн, на каву, просто гуляли містом. Якось я сказала: а давайте помалюємо разом? У мене були фарби, ми докупили полотна й поїхали на природу. Дівчата виклали це у соцмережі — і мені одразу посипалися повідомлення: чи планую я робити такі зустрічі платними? Я навіть не думала про це, але якщо людям подобається і вони цього потребують — то чому ні. Усе просто: я беру фарби, ми їдемо в парк, малюємо. Беру полотна, воду, якісь фрукти — і проводимо час так, щоб стало трохи легше жити", — каже Анастасія.
Ціна становила 400 гривень — мисткині вистачало покрити витрати.
"Щотижня ми збиралися — по п’ять-шiсть дівчат — і малювали в парку. Чоловік на роботі, дитину лишити нікому, тож вона гралася на майданчику, а ми сиділи навпроти й малювали. Бо ситуація була така, що якщо не робити це хоча б так, на колінах, просто неба, — то не робили б узагалі", — пояснює Анастасія.
Ініціативу підхопили й інші. Тренерка зі стретчингу почала проводити заняття у парку. Спортивна студія "Sirius" почала вивозити обладнання, робити тренування з музикою.
"Мене питали: тобі не шкода, що хтось підхоплює твою ідею? А я кажу — ні. Бо для людей це стало сигналом: так можна! Можна просто вийти в парк, зібратися й провести час добре. І я справді тішуся, що ми весь 24-й рік буквально провели в парку", — каже вона.
Студія "SVIDOMA": антураж і зміст
Після зустрічей у парку Тетяна Гаценко відкрила спортивну студію "SVIDOMA" у Слов'янську і запропонувала Анастасії проводити там майстер-класи, а та була тільки рада.
"Я з тих людей, яким краса дається важко — я люблю її, але створити сама не можу. Тому Тетяна відповідала за антураж, за всю цю естетику, а я вже проводила майстер-класи з малювання", — каже Анастасія.
Коли проходив майстер-клас, вона настільки занурювалася в процес, що повністю забувала про те, щоб робити бодай трохи фото.
"Якби не дівчатка, які робили контент, в мене б не було що показати людям. Я розчинялася в процесі", — додає вона.
Так провели початок 2025 року. Влітку відкрили опен-ейр у парку — оздобили, зробили відкриття. Але почалися обстріли — один тиждень напружений, другий теж. Намагалися робити анонси, але розуміли — люди не готові.
"Пізніше Тетяна виїхала зі Слов’янська. У будівлю, де була її студія, прилітало в 2023 році, потім — уже поруч, у 2025-му. У будівлі пішли тріщини. Востаннє ми бачилися наприкінці серпня або на початку вересня: планували зустріч на вулиці, але через дощ перенесли у студію — це стало фактично закриттям сезону. Або закриваєш бізнес і вивозиш, робиш релокацію, або втрачаєш усе матеріальне. Щоб зберегти життя, було прийнято рішення виїжджати", — каже Анастасія.
Творчість: декрет, малювання та багато навичок
Жінка малює цифрові ілюстрації на iPad. Але це лише частина її творчого арсеналу — вона модельєр-конструктор з одягу, любить в'язати, шити, вишивати. Протягом життя опанувала багато навичок.
"Але шість років у декреті — дитина майже не ходила в садок. Не було жодного повного дня, щоб піти на роботу. Тому й назбиралося забагато хобі для однієї людини, і я зосередилася на тому, що справді подобається, — на малюванні", — говорить вона.
Фізичні картини залишилися вдома у Слов'янську, там цілий поверх будинку був присвячений її творчості.
"Коли чоловік спитав, що мені привезти, я попросила мольберти. Він здивувався: може, пуховик чи взуття? А я відповіла — мольберти. Купувати все з нуля дорого, тож краще вже бути без зайвої кофточки", — розповідає Анастасія.
Ідеї для малювання до неї приходять по-різному, — соцмережі, Pinterest, життя. Компонує кілька ідей — звідси одне, звідти інше.
"Бувають роботи, які мені самій не подобаються: виставляю в Інстаграм із думкою, що тут лінія крива, тут із кольором прогадала — а люди в захваті. І ти така: окей. А буває, малюєш вісім-десять годин, кайфуєш від картини, виставляєш — один-два лайки, і думаєш: що я роблю не так? Я вже зрозуміла, що творчість — не для всіх. Картини викликають менше реакції, ніж сторіз про переїзд, спорт чи готування — це для загалу, а творчість вузька. Не кожному це подобається, але люди все одно підписані й дивляться, що ти сьогодні готувала на обід", — каже Анастасія.
У 2023 році вона робила колекції ілюстрацій для українських брендів "Оchi" та "vishni.ua". Були портрети на замовлення. Це приносило дохід. Але останнім часом у Слов'янську було важко — моральний стан не той.
"Працює так: коли гарний стан — є замовлення, є люди. Коли поганий — морально неможливо створити замовлення. Не до творчості", — пояснює вона.
Окрім картин, Анастасія розписує тубуси та гільзи для військових і волонтерів на збори і під замовлення.
"Дивно, але на тубусах майже ніколи не просять намалювати щось військове. Люди хочуть навпаки — щось не страшне. Кажуть: намалюй рибку, у мене друг рибак, хочу йому тубус із рибкою на гачку. Або котиків, або щось українське", — розповідає вона.
Розпис тубусів займає більше часу, ніж малювання на полотні, але процес захоплюючий. Гільзи вона передає на волонтерські збори.
"Це один із моментів, як ми можемо допомагати нашим військовим. Я можу робити це своїми руками, своєю творчістю. Якщо не можу фінансово підтримати, то можу підтримати збір, передавши гільзу. Щоб вони могли її розіграти і зібрати більше коштів", — каже Анастасія.
Порада тим, хто збирає валізи
Кременчук жінка вибрала не випадково. У Дніпрі вже жили — великі міста їй не подобаються, Полтаву не розглядала — подруга там живе і за відгуками їй було там не дуже комфортно. Подивилася на карті, що близько, аби чоловік зміг приїздити — Черкаська область, Кременчук. Її знайома нещодавно саме переїхала туди — колись приходила до Анастасії на зустрічі, потім вони разом ходили на танці у Слов'янську — запросила переїздити, ходити разом на каву.
"Коли я шукала квартиру, це була катастрофа: більшість власників пишуть — без дітей, без тварин. А я дивлюся в соцмережах, скільки покинутих котів і собак у Слов’янську й Краматорську, і всі обурюються: які ж нелюди їх кинули. Вибачте, але коли ти сама намагаєшся зняти нормальне житло, тобі кажуть те саме — без тварин, без маленьких дітей. І куди нам? Або ти бережеш життя й виїжджаєш, або вивозиш тварин і живеш у зовсім не тих умовах. Мені радили: поїдь на захід, у село, є покинута хата. Але я жила у двоповерховому будинку, мала свій город, дерева, троянди в саду. Ви справді думаєте, що після цього людина може нормально почуватися в селі, подалі від цивілізації? Виїхати можна, але як ти там житимеш? Тому ми тримаємося дому — намагаємося хоча б ще один день пожити у своєму", — каже Анастасія.
Зараз вона облаштовується у новому місті, вирішує бюрократичні питання та шукає, куди ходити на танці й з ким організовувати арт-зустрічі. Знайомств немає — треба починати з нуля.
"До місця, куди виїжджаєш, треба ставитися не як до чогось назавжди, а з думкою: якщо місто не підійде, завжди можеш переїхати туди, де тобі буде краще", — каже Анастасія.
Коли їй кажуть, що треба прощатися з містом, вона внутрішньо цього не робить. Є маленька надія, що ще буде можливість їздити додому. Намагається не допускати важких думок, вірити в краще.
Читайте також: “Конструкція, що тримає баланс”, – Анастасія Матвейчук із Довжанська про роль волонтерів у війні.
