Депортація українських дітей давно перестала бути хаотичним наслідком війни — сьогодні це вибудувана, “юридично оформлена” політика держави-агресора. Після масових викрадень 2022 року Росія перейшла до більш небезпечних практик: насильницького усиновлення, зміни персональних даних, переслідування дітей за українську ідентичність та “перевиховання” під виглядом турботи й культурних обмінів.
Про те, чому цей “кримський сценарій” є особливо загрозливим саме зараз, як брак доступу до інформації ускладнює повернення дітей, чому принцип “найкращих інтересів дитини” стає інструментом маніпуляцій і які сигнали вже сьогодні мають насторожити міжнародну спільноту, — говоримо з юристкою Регіонального центру прав людини, членкинею Міжвідомчої комісії з питань застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні Катериною Рашевською.
– Пані Катерино, на багатьох міжнародних заходах Ви говорите про “кримський сценарій” депортації дітей. Чим теперішні практики вивезення та усиновлення українських дітей з окупованих територій є найбільш небезпечними і що може зупинити повторення масштабів 2022 року?
– Справді, після широкомасштабних депортації і примусового переміщення на початку вторгнення в лютому 2022 року, росіяни поволі відійшли від викрадення дітей під проводом “евакуації” до насильницької передачі українських сиріт у російські родини, як це було впродовж 2014-2022 років в окупованому Криму. Вивезення українських дітей так званими російськими прийомними батьками ми задокументували і в 2024, і в 2025 році. На жаль, підстав говорити, що ця політика припиниться в 2026 році, в нас немає, адже необхідні зміни до російського законодавства внесені, громадянство держави-агресора дітям нав’язано, а міф про “люблячі сім’ї” для дітей з інституцій поширився далеко за межі РФ.
Росії вигідно прикривати депортацію та примусове переміщення вуаллю “сімейного влаштування”, адже такі дії були безкарними 8 років до повномасштабного вторгнення. Тим більше, на сьогодні насильницька передача в російські родини розглядається як елемент або наслідок депортації, а не самостійний злочин, що розв’язує агресорам руки. Підкріплені пропагандою про неспроможність України подбати про сиріт та відповідність найкращим інтересам дитини сімейного виховання, такі дії сьогодні значно ускладнюють повернення саме цієї категорії дітей.
У випадку ж усиновлень, що супроводжуються зміною персональних даних, ускладнена сама ідентифікація та пошук дитини, не говорячи вже про її репатріацію на підконтрольну Україні територію.
– Росія обмежує доступ до даних про статусних дітей і відмовляється надавати інформацію про їхнє місце перебування. Як це впливає на документування злочинів і реальні шанси на повернення дітей в Україну?
– На правду, Росія ніколи не надавала доступ до відомостей про викрадених українських дітей, всупереч її зобов’язанням за міжнародним гуманітарним та міжнародним правом прав людини. Однак, останнім часом ми додатково фіксуємо блокування окремих урядових сайтів та баз даних, які містять інформацію про окремі категорії дітей, зокрема сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування. Росіяни також обмежили доступ до деяких статистичних відомостей. Ймовірно, тому що розуміють, що ті продемонструють близькі до справжніх масштаби викрадень українських дітей. Втім, ми вже маємо досвід обходу подібних перешкод і впевнена, що знайдемо шляхи до необхідної інформації і зараз.
Росіяни залишаються найкращими документаторами власних злочинів. Відтак, крім власне фіксації такої інформації важливо також мати стратегію її використання в міжнародних судових та квазісудових інстанціях. На часі також меморіалізація, збереження правди й головне – доступ до неї для простих українців.
Важливо також зберегти існуючі темпи повернення маленьких українців. На сьогодні це вже близько 2000 дітей. Для досягнення такої мети слід продовжувати тиск на РФ, ситуаційно співпрацювати через посередників, а також рухатися в напрямку єдиного міжнародного правового механізму повернення. Насправді, теза “українські діти вдома” має стати головною передумовою будь-яких домовленостей про мир.
– Ви згадуєте про довгострокові наслідки встановлення родинних зв’язків між викраденими дітьми та “прийомними батьками” в РФ. Як у таких випадках поєднати принцип інтересів дитини з необхідністю її повернення?
– Не існує простої відповіді на це питання. У кожному конкретному випадку мають бути враховані найкращі інтереси дитини, її унікальні потреби, наявність кровних родичів і навіть національні інтереси України як держави походження. Питання також у тому, хто і як буде це враховувати. Росіяни мріють, що їхню здійснену похапцем в дуже невеликій кількості випадків “оцінку найкращих інтересів” визнає міжнародне співтовариство. Ми ж маємо наполягати на усуненні держави, представники якої вчинили міжнародні злочини проти цих дітей, від подібних процесів.
На сьогодні, відверто, крім російських маніпуляцій, спрямованих на невиправдану затримку повернення дітей, належних експертних дискусій щодо оцінки найкращих інтересів насильницьки переданих у російські родини українських дітей немає. Це, на мою думку, є одним з факторів, який підштовхує окремих високопосадовців говорити про те, що не всі діти будуть репатрійовані в Україну.
– В окупації дітей дедалі частіше переслідують через сфабриковані обвинувачення в “екстремізмі” чи “тероризмі”, аж до примусового психіатричного лікування. Наскільки системним є це явище і які механізми захисту або реагування сьогодні реально доступні?
– Українські діти, які в окупації чинять опір русифікації, переслідуються за протиправно поширеним російським законодавством як “екстремісти”, “терористи” або носії “деструктивної ідеології”. Підставою для таких обвинувачень може стати поширення проукраїнських листівок, носіння української символіки, зокрема поєднання жовто-блакитних кольорів, відмова від участі в пропагандистських заходах чи навіть суб’єктивне сприйняття російського силовика, бо дитина опинилася “не в тому місці, не в той час”.
Лише у 2024 році в окупованій Луганській області (так званій “ЛНР”) 87 дітей, обвинувачених у “тероризмі”, “екстремізмі”, “деструктивних ідеологіях” було поміщено до так званих “центрів соціальної реабілітації” (спецшкіл), а 76 — до психіатричних установ для примусового лікування.
Зважаючи на систематичний характер таких дій, можна стверджувати, що подібні сфабриковані обвинувачення є політикою держави-агресора в боротьбі з тими, хто не бажає бути лояльним і хто готовий відкрито проявити свою українську ідентичність.
На жаль, за відсутності контролю над окупованими територіями важко говорити про будь-які ефективні інструменти протидії таким діям РФ. Серед доступних механізмів залишаються санкції, політичний тиск та перспектива притягнення до кримінальної відповідальності.
– У 2026 році Ви прогнозуєте зростання кількості “таборів перевиховання” та переміщень дітей під виглядом культурних обмінів. Які сигнали мають насторожувати міжнародну спільноту вже зараз і які дії можуть бути найбільш ефективними для запобігання цим процесам?
– Використання українських дітей як носіїв російської пропаганди та нав’язаної ідентичності є забороненим у міжнародному праві. Такі дії шкодять фізичному й ментальному розвитку дитини, хоча нерідко є неусвідомленими. Зростання кількості таборів перевиховання, збільшення культурних обмінів лише розширюватимуть спектр порушень прав дитини й допомагатимуть РФ цементувати анексію і, відповідно, свій протиправний контроль над українцями. Руйнування когнітивних здібностей та критичного мислення у дітей, врешті, полегшуватиме перетворення їх на зброю, зокрема і в прямому сенсі, стимулюючи долучення під впливом пропаганди до Збройних сил Росії та вчинення злочинів проти представників власної нації.
Масштаби подібних порушень дозволяють стверджувати, що дана загроза актуальна не лише для України, але й для миру та безпеки всього світу.
Читайте також: Українські юристи довели факт депортації дитини з Маріуполя та подали скаргу до ООН.
