XVII століття. У церкві змінюють усталений порядок — двоперстя замінюють троєперстям, великі поклони скорочують. Частина людей не приймає цих змін. Вони залишаються при старому обряді — і за це їх назвали старообрядцями, переслідували, судили і страчували.
Рятуючись від тиску, тисячі незгодних пішли на край імперії — у степи Дикого Поля, на Луганщину. Там вони оселилися в Біловодську й Городищі, збудували храми і зберегли свою віру через три століття гонінь — від царських судів до радянських репресій.
Розкол: чому старовіри тікали в степ
XVII століття, Московське царство. Патріарх Нікон проводить реформи церкви. Суть проста: привести обряди у відповідність з грецькими зразками. Двоперстя при хрещенні замінити на троєперстя. Основними змінами, що викликали протест старообрядців, були: введення триперстного хресного знамення замість двоперстного, виправлення в богослужбових книгах імені Ісус на Іісус (згідно з грецьким варіантом), згідно з новими книгами хресний хід повинен відбуватись проти сонця замість старого – за сонцем, в словах Символу Віри про Святого Духа "і в Духа Святого Господа Істинного" після виправлень "істинного" за грецьким варіантом було виключене, було введено потрійне повторення "алілуя" під час богослужінь (замість подвійного), відправа Літургії за новими правилами повинна була відбуватись на п’яти просфорах, а не семи, монодичний спів був замінений багатоголосним партесом. Московський Собор 1666–1667 років засудив прихильників старих обрядів і з цього часу рух починає розвиватись самостійно. Їх назвали "старообрядцями" або "розкольниками". Основним ідеологом старообрядництва вважається протопоп Авакум.
Довідка:
Старообрядці, старовіри, розкольники — релігійно-суспільний рух, що виник у середині XVII століття в Московському царстві як реакція проти церковних реформ патріарха Никона. Поняття "старообрядництво" з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття.
Церква та царська влада почали гоніння. Страти "єретиків". Каторга в Сибір. Страта протопопа Аввакума та спалення його послідовників — вони вважали за краще згоріти, ніж зрадити віру. Тисячі людей втікали туди, де влада ще не дотягувалася. Одним із таких місць стало наше Дике Поле. Величезні простори між Московією та Кримським ханством, де кочували залишки ногайців, де козаки заснували свої вольниці. Далеко від Москви.
Біловодськ та Городище: старовіри та скит
1686 рік. На річці Деркул з'являється поселення, засноване козаками й селянами-втікачами. Серед них — старообрядці, які шукали місце, де можна жити за вподобаними звичаями і не боятися бути страченими за це. 1708 рік стає трагічним. Після придушення Булавинського повстання князь Василь Долгоруков спалив Біловодськ дотла. Але село відроджується, в цьому був вклад і старообрядців. 1848 року старообрядці побудували Свято-Троїцький храм, який зберігся до наших днів. Старообрядці складали значну частину населення, зберігали свої традиції, жили громадами і були представлені кількома течіями: попівщиною, єдиновір’ям та безпопівщиною. За даними перепису населення 1897 року, у Слов’яносербському повіті проживало 6 275 старовірів, у Старобільському — 985, у Бахмутському — 638 осіб. Громади мали власні монастир, церкви та молитовні будинки. Так, єдиновірці Нижньої Богданівки у 1915 році звели Казанську церкву. Єдиновірська божниця діяла також у Кармазинівці. Безпопівські громади існували у Великій Чернігівці, де діяв Покровський молитовний будинок, а також у Райгородці, де функціонувала Вознесенська молитовня. Невеликі групи старообрядців мешкали в Олександрівці, Тимоновому, Овчаровому та інших селах.
Найчисельнішою в краї була попівська течія білокриницької злагоди. Її представникам у Городищі належав Спасо-Преображенський монастир, збудований на місці старообрядницького скиту.
Важливо зазначити, що ще наприкінці XVII століття на злитті річок Білої та Біленької старообрядці заснували скит — невеликий монастир, навколо якого згодом і виросло селище Городище. У 1770-80-ті роки сюди приїхали старовіри з Курської губернії та втікачі зі Стародубщини Чернігівської губернії. Пізніше там була зведена Успенська церква.
Суд над дзвонами і донос
Наприкінці XIX століття владі стає не до вподоби, що старообрядці живуть своїм життям. Намагаються їх "приєднати" до офіційної церкви. Створюють "єдиновір'я" — компромісну течію: можна зберігати старі обряди, але треба визнавати патріарха та офіційну церкву. Старообрядці опираються. І тоді починаються прямі утиски. Владі заборонили старообрядцям дзвонити у дзвони. Демонтували дзвони з Успенського храму в Городищі. Мотив простий: "розкольники" не мають права на дзвони.
1894 рік — старообрядці Городища знову відремонтували свій Успенський храм. Здавалося б — що тут такого? Але єдиновірська громада (конкуренти, які погодилися на компроміс з офіційною церквою) написала донос. Звинувачення: незаконна перебудова храму. Почався суд. Розслідування. Старовірів звинувачували, що вони порушили правила, не отримали дозволів, самовільно ремонтували культову споруду. У наслідок цього тільки затвердження проекту розтяглося на цілий рік.
Натомість 1905 рік приносить зміни — Микола II, після революційних подій, підписує указ про віротерпимість. Старообрядцям дозволили відкрито сповідувати віру і відбудовувати храми. Здавалося б, проблеми скінчилися. Але ні. Катеринославські чиновники чинили перешкоди старовірам Городища. Дозволи на ремонт храмів не давали. Паперів вимагали безліч. Тягнули з рішеннями. І тоді старообрядці пішли простим шляхом: підкупили повітових чиновників. Дали хабар — отримали дозвіл і таким чином відремонтували свою церкву.
Радянські гоніння: від храмів до таємних молитов
У 1924 р. у Луганському й Старобільському округах, за офіційними даними, у п’яти парафіях старообрядців-попівців нараховувалося 2546 віруючих і у двох громадах безпопівців – 130 осіб. Але радянська влада принесла нові гоніння віруючих — закривала церкви всіх конфесій. Старообрядницькі храми не стали винятком. Успенський храм у Городищі закрили. Свято-Троїцький храм у Біловодську (побудований у 1848 році) теж закрили. Перетворили на склади, клуби, зернові сховища. Священиків арештовували "за контрреволюційну діяльність", відправляли в табори та розстрілювали.
Після Другої світової війни у Ворошиловградській області офіційно були зареєстровані дві старообрядницькі громади в Городищі та одна — в Оріхівці. У 1940-х роках ці приходи перебували під опікою благочинного протоієрея Феофілакта Слєсарєва (1879–1960).
Феофілакт був родом із Городища і служив священиком із 1910 року. У 1948 році він став єпископом Ростовським, прийнявши чернече ім’я Флавіан, а в 1952 році в сані архієпископа очолив Російську старообрядницьку церкву. Уже будучи архієреєм, Флавіан регулярно приїздив до рідного села — сам або разом з єпископом Ростовським Інокентієм — на великі релігійні свята та престольні дні.
Окрім Городища й Оріхівки, старообрядці жили й в інших населених пунктах області. Вони намагалися домогтися офіційної реєстрації громад і отримати приміщення для молитовень. Зокрема, у 1949 році з такими проханнями до облвиконкому зверталися старовіри Луганська, а в 1974 році — Красного Луча. Проте в обох випадках влада їм відмовила.
На фото: Архієпископ Московський і всієї Русі Іринарх (Парфьонов) (у центрі), єпископ Ярославсько-Костромський Геронтій (Лакомкіна) після хіротонії Флавіана (Слєсарєва) (праворуч) у єпископа Ростовського. Фото 22 березня 1948 р.
Старообрядці Луганщини — це релігійна меншина. Вони втікали від гонінь патріарха Нікона та царської влади. Шукали волі в Дикому Полі, де кочували ногайці та ховалися козаки. Вони боронили свою віру через суди — 1894 рік, справа про ремонт храму. Підкуповували чиновників 1905 року, щоб отримати дозвіл відремонтувати свій Успенський храм. Зберігали традиції попри всі утиски. Нині не відомо, чи живуть і досі у Біловодську та Городищі старообрядницькі громади, адже Луганщина в окупації.
Читайте також: Хто він такий та чому луганці періодично повертаються до його коня: 10 фактів про Климента Ворошилова
