У багатьох переселенців немає бабусиних скринь. Немає намист, старих годинників, вишивок, які передавалися в родині роками. Війна забрала не тільки будинки — разом із ними зникли речі, за які тримається пам’ять.
Крістіна Паращєвіна з Донецька збирає цей втрачений спадок по-своєму. Вона власноруч нанизує лускавки — холодні до шкіри й трохи дзвінкі, робить шелести з дзвониками, які заспокоюють, і намиста з орнаментами зі старих вишивок. Востаннє в рідному Донецьку Крістіна була у 2017 році — приїжджала забрати речі перед вступом до університету. Тоді вона ще не знала, що дитячий гурток із бісероплетіння згодом стане для неї способом повернути — собі й іншим — те, що війна забрала майже без сліду.
Виїзд через Оленівку
Крістіна жила в центрі Донецька. Це було її місто — зі старим планетарієм поруч із будинком, парком біля "Донбас Арени", набережною вздовж Кальміуса. Свої вулиці, свій мікрорайон, школа і двір, де минало дитинство.
Після окупації родина ще чотири місяці залишалася в Донецьку. Батьки завершували справи, збирали бабусю, намагалися зрозуміти, куди їхати далі. Більшість часу проводили вдома — так було безпечніше.
"Я пам’ятаю багато блокпостів. Один розташовувався просто біля нашого будинку. У мене був спеціальний папірець — дозвіл, що я вчуся в школі і можу ходити цим маршрутом. Пам’ятаю страх і постійне відчуття очікування: що ось-ось виїдеш — і життя нарешті перестане бути на паузі", — згадує Крістіна.
На початку 2015 року вони виїхали машиною — п’ятеро людей і кішка. Їхали через Оленівку. Спочатку родина оселилася у родичів на Полтавщині. Згодом переїхали в інше місто, туди, де була робота. Там Крістіна закінчила школу, а з часом поїхала до Києва — вчитися на архітектора.
"Я з дитинства люблю мистецтво. Але в родині всі вчилися на інженерів, тож архітектура стала для мене компромісом — між творчим і технічним. Це було достатньо раціонально, але водночас не так сухо, як інженерія. Такий собі проміжний варіант", — пояснює вона.
Два роки тому Крістіна закінчила університет і деякий час працювала за фахом. Але згодом знайшла себе в дечому іншому. В чому саме? Про це йтиме далі.
Лускавки, шелести і спадок
Крістіна плете традиційні українські прикраси: лускавки, шелести, намиста — з бісеру, скла, кераміки. Побачити їх можна на її сторінці в соцмережах.
Ще дівчинкою в Донецьку ходила на гурток із бісероплетіння. Потім кинула на роки. А кілька років тому подруга попросила зробити намисто — і дівчина згадала, що вміє.
"Я зробила одну прикрасу, потім ще одну. Потім хтось із друзів теж захотів — і це поступово почало виростати в щось більше. Я перестала робити однотонні речі, почала відтворювати з книжок музейні зразки, більше занурюватися в тему. Так я й прийшла до лускавок", — розповідає вона.
Лускавки — це скляні прикраси, схожі на новорічні іграшки. Колись їх носили по всій Україні, зокрема на Донеччині й Луганщині. Зараз лускавки трапляються рідше — багатьох зупиняє крихкість скла. Крістіна свідомо робить їх більш сучасними, міксує з бісером, щоб їх можна було носити щодня, а не лише з особливих нагод.
"Більшість майстринь намагаються відтворювати автентичний вигляд. Я, навпаки, роблю більш сучасні лускавки — такі, які можна носити щодня й легко міксувати з різним одягом", — каже вона.
Шелести — архаїчна прикраса, одна з найдавніших в українській традиції. Їх носили ще скіфи й сармати, а згодом вони збереглися переважно на Гуцульщині. Сьогодні переживають нову хвилю популярності. Шелести й замовляють у майстрині найчастіше.
"Людям подобається, коли щось дзвенить, — це заспокоює. Можна міксувати, слухати. Тому шелести й стали популярнішими. Їх зараз багато — різних видів, різних інтерпретацій. Майже завжди це сучасний варіант. Бо автентичні шелести — суцільно металеві, тільки дзвоники й перетинки. Я роблю мікс із керамікою, хтось додає інші матеріали. Замовлень буває від 10 до 30 на місяць — залежно від сезону та економічної ситуації. Лускавки десь посередині за популярністю. Найрідше беруть бісерні прикраси, хоча саме на них іноді йде по 20-40 годин роботи", — розповідає Крістіна.
Крістіна любить саме таку роботу — довгу й скрупульозну, де потрібно збирати докупи намистинки й керамічні деталі. Це монотонний, медитативний процес, у якому можна відключитися і крок за кроком робити своє мистецтво. Працювати довго, повільно збираючи ціле з дрібного, їй подобається найбільше. Ідеї Крістіна шукає в старих фотографіях, книжках і на музейних сайтах. Дивиться на те, що було раніше, і знаходить для цього сучасну форму. Іноді переносить орнамент із вишивки клієнта — якщо в людини є річ із вишивкою певного регіону, вона відтворює цей візерунок бісером у прикрасі. Колись, наприклад, робила намисто в кольорах "Шахтаря" — помаранчево-чорно-біле.
Кераміку купує в майстра з Косова. Матеріали для лускавок шукає на барахолках. Бісер також регулярно замовляє — це розхідні матеріали. Її шелести часто можна впізнати по фірмових комбінаціях кольорів майстрині.
Одного разу до Крістіни звернулися з особливим замовленням: жінка попросила перенанизати старовинні, автентичні лускавки, бо хотіла передати їх до музею.
"Вона віддала мені лускавки порваними. Я перенанизала їх на нову нитку, помила, почистила, щоб вони мали охайний вигляд. Це був дуже цікавий і приємний процес — доторкнутися до старовини й підготувати її до зберігання в музеї", — згадує Крістіна.
Іноді з’являються індивідуальні замовлення — зокрема на весілля. Тоді люди разом із Крістіною придумують орнамент і підбирають деталі спеціально під себе. Її найбільше тішить момент, коли прикрасу починають носити — і люди в ній світяться.
"Думаю, мене найбільше радує те, що ці прикраси приносять радість іншим. Хтось шелестить дзвониками, хтось гладить лускавки — вони ж прохолодні. Шелести дуже люблять домашні тварини. До речі, й діти теж. Приємно бачити, що людина щаслива і має річ, яка їй справді подобається", — каже Крістіна.
Сьогодні вже немає чітких правил, скільки прикрас і кому можна носити. Те, що колись залежало від віку чи сімейного стану, зараз стало справою вибору. Люди сміливіше поєднують різні речі, носять більше, експериментують — і з цього народжуються нові, несподівані поєднання.
Для Крістіни її творчість — це не про повернення автентичності як такої. Їй ближче думка про інше — про можливість зібрати для себе й для інших те, чого багато хто був позбавлений.
"Мені ближче думка про спадок — про те, що його можна створити для себе і для інших переселенців, таких, як я. У багатьох немає родинних речей: скрині, прикрас, вишивок, часто не збереглося нічого. Мені хочеться, щоб у людей з’явилося щось своє — навіть якщо це маленька скриня з прикрасами різних регіонів і різних настроїв. Так поступово й формується власний спадок", — розповідає вона.
Мозаїка і урумське коріння
За татом Крістіна — надазовська гречанка. Вона долучається до роботи організації, яка займається популяризацією культури надазовських греків, і в майбутньому хоче спробувати відтворити традиційні прикраси рідного регіону.
"Це дуже важлива частина моєї ідентичності — і водночас менш досліджена й культурно помітна. Я розмовляла з бабусею й дідусем, намагалася зібрати все докупи. У мене є схема родини — хто кому і ким доводиться. Є й спеціальні бази по надазовських греках, де за прізвищами можна простежити, хто і коли прийшов на Донеччину. Але достеменно, на жаль, дізнатися вже не вийде. Залишається припускати і збирати інформацію по крихтах", — розповідає Крістіна.
Окрім прикрас, Крістіна займається мозаїкою — ходить на гурток, де робить столики, скарбнички й дзеркала. Минулого року мозаїка стала для неї опорою: вона прийшла туди, коли було важко, коли хотілося виплеснути напругу або просто заспокоїтися. Повільна, кропітка робота — різати кераміку на дрібні шматочки й складати з них зображення — допомагала триматися. Зараз, наприклад, Крістіна працює над дзеркалом з абрикосами.
"Це дуже монотонна, медитативна робота, де треба багато сили в руках. Дуже допомагає виплеснути енергію — бо щоб розрізати мозаїку, доводиться докладати фізичних зусиль. І саме завдяки цьому так заспокоює", — каже вона.
Ще вона вирощує рослини. Минулого літа на балконі квітнули декоративні соняшники, а цього року хоче спробувати степові квіти й трави — ті, що нагадують про дім. Поруч із творчістю в її житті є й робота в громадському секторі. Вона займається графічним дизайном у команді, що працює з темами безпеки та збереження культурної спадщини. Раніше багато волонтерила, долучалася до благодійних ініціатив, а з часом залишилася в цій сфері. Зараз, окрім дизайну, також перевіряє, як дітям пояснюють мінну безпеку.
"Це, можливо, звучить трохи цікавіше, ніж є насправді, але насправді це дуже важлива частина роботи. Є перелік областей підвищеного ризику через замінування й розмінування. Є проєкт «Мобільний клас безпеки», у межах якого дітям пояснюють різні безпекові теми. І я — частина команди, що допомагає зробити ці матеріали зрозумілими, ефективними й коректними", — пояснює вона.
Якщо говорити про майбутнє, Крістіна має намір популяризувати українські прикраси, осучаснюючи їх під наш час.
"Мені хочеться більше досліджувати культурні аспекти — і українські, і традиції греків Надазов'я. Хочеться дізнатися набагато більше, зберігати цю інформацію і бути її носієм, передавати далі й популяризувати так, як тільки зможу. Дуже подобається робити лускавки й шелести — і тішить, що вони знову увійшли в моду. Можливо, якась з виготовлених мною прикрас стане частиною чиєїсь скрині, чиїмось спадком у майбутньому. Дуже хотілося б", — каже вона.
Читайте також: Ольга Орлова з Краматорська: "Місто загартоване війною. Ми вже звикли жити під обстрілами та висаджувати квіти після них"
