Дитяча кімната, вікно майже на всю стіну. О четвертій ранку того 24 лютого вона сиділа там з дитиною на руках — повз пролетів літак. Вона схопила малу, побігла до ванни, на ходу кричавши чоловікові, що почалася війна. Того ж дня вони виїхали, навчені досвідом 2014 року. Перед від’їздом прибрали квартиру і розморозили холодильник. Уже знали, що можуть поїхати надовго. Зрештою, до Луганська вони тоді так і не повернулися.
Олена Гур'єва народилась у Лисичанську. Навчалась у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Освіта — туристична галузь. З 2018-го живе в Ірпені. Вона малює терикони і поля ріпаку, розписує гільзи і мініатюри, і шукає те відчуття спокою, яке зараз існує тільки на полотні.
Ріпак, терикон, дім
Олена родом із Лисичанська, але навчалася у Луганську. Цією трасою між двома містами вона їздила постійно. Поля ріпаку на під’їздах до Луганська, знайомий відрізок дороги десь біля Первомайська — ці місця вона пам’ятає дуже добре.
Лисичанськ для неї має один дуже конкретний образ. Терикон — плаский, наче під лінійку зрізаний, — його видно і з ГТВ (РТІ), і з Красної, частково зі "Стєкольного". Саме він першим з’являється в пам’яті, коли думаєш про місто.
У 2014-му вони виїхали. Кілька років знімали житло, поки у 2018-му не осіли в Ірпені. Власна квартира, маленька дитина та спроба почати життя наново.
"Місто Ірпінь мені дуже сподобалося. У 2018-му там було набагато менше багатоповерхівок, більше зелені. Воно буквально розчинялося у величезних соснах. Насправді це одне з найкомфортніших місць, де мені доводилося бути в Україні", — каже Олена.
Коли влітку 2014-го Лисичанськ окупували, кілька тижнів не було жодного зв'язку з родиною жінки. Єдине, що Олена мала, — фотографія з новин: багатоповерхівка в районі ГТВ (РТІ), обвалена майже вся.
"Тому в 2022-му, коли Лисичанськ знову опинився у вогні, я просила категорично, вмовляла все кидати і їхати! Мої батьки і бабуся виїхали одразу", — каже Олена.
Тепер її рідні в Україні, родина разом, але той день початку повномасштабного вторгнення вона згадує з тривогою.
"Я схопила малу і крикнула чоловіку: встаємо, біжимо у ванну. Досвід 2014-го вже був. Зібрали тривожну валізку і все таке", — розповідає вона про ранок 24 лютого.
Кілька місяців вони прожили в Криворівні на Івано-Франківщині. Озерце біля будинку, гори, тиша. Але Олена цього не відчувала.
"Треба було триматися. Не впасти в депресію, якось залишатися дієздатною. Я ніби поставила собі внутрішній блок — на сльози, на емоції, на все. Мабуть, уперше я заплакала, коли влучили в Маріупольський драмтеатр. Але навіть після цього не дуже дозволяла собі озиратися навколо", — згадує вона.
Все цікаве про Криворівню — її культурний шар, зв’язок з українською літературою — вона дізналася вже після повернення. І намалювала це згодом, коли знову опинилася вдома. Повернулися вони лише 30 травня. За ці місяці в їхньому ЖК загинули кілька людей. Ті, хто залишився.
Незібраний врожай
До 2014 року живопис був її основною справою і давав стабільний дохід. Після вимушеного переїзду він ніби відступив на другий план і зник на кілька років.
"Ми жили в Луганську, я малювала. До 2014 року це була моя професія, яка давала мені дохід. Але після 2022-го, після окупації Ірпеня і повернення додому, після кількох місяців невідомості і знову цього відчуття втрати, коли все, що ти збирав по краплині, просто зникає, малювання повернулося як потреба, як спосіб якось прожити все це і виплеснути назовні те, що накопичилося всередині. І це виявилося сильнішим за будь-які інші думки, тож я знову до нього повернулася, хоча до цього здебільшого писала інтер’єрний живопис, якісь квіти, милі пейзажі, діток-янголят. Але після 2022 року моє мистецтво дуже змінилося — воно вже несе в собі відбиток пережитого і в ньому тепер багато про втрату територій і втрату дому", — каже вона.
Першу картину з нової серії вона написала влітку того ж року. Тодішній голова Луганської ОВА Сергій Гайдай писав у Facebook, що на клаптиках Луганщини, що ще залишалися неокупованими, стояли незібрані поля пшениці, і фермери намагалися дістатися до них під обстрілами. Олена малювала це по-своєму і так з’явилася серія "Незібраний врожай".
Друга картина з’явилася незабаром — восени 2022-го. Двоюрідний брат Олени брав участь у звільненні Харківщини і отримав поранення в ногу. Із фотографій тих подій їй запам’яталися поля соняхів — чорні, спалені, зів’ялі.
"Вони у мене дуже чітко пов’язані з тим моментом звільнення Харківщини, так і народилася друга картина з цієї серії. На жаль, я продала її за кордон людям, які зовсім не зчитують її контекст і бачать у ній просто поле з соняхами. Але на той момент обставини склалися так, що мені були потрібні гроші, і вони були готові заплатити, хоча потім я ще довго про це шкодувала", — каже вона.
Третя картина з’явилася після звільнення Херсонщини — гарбузи з кавунами, трохи інший настрій, ніби легший подих після всього пережитого. Згодом соняхи і колоски вона відклала, бо з цією темою вже було надто багато пов’язано, але знає, що ще до неї повернеться.
Розпис гільз прийшов окремо, спочатку через проєкт Weapon Transformation, потім через знайомих. Чоловік подруги, військовий медик, хотів подарувати гільзу лікарю, який врятував його побратимові ногу, і звернувся до Олени. Так все і почалося! Згодом на неї вийшов начмед тієї частини.
"Ми з цим начмедом, Валерієм, уже кілька років працюємо разом: він привозить мені гільзи, вони лежать у мене в коморі, і я їх розписую, а потім вони розходяться далі — до керівників благодійних фондів, до волонтерів з Литви, які возили медевак. Є мої гільзи і в кількох нейрохірургів у Києві, яким їх дарували після складних операцій, коли ногу буквально збирали по шматочку замість ампутації. Щось із цих робіт поїхало і в Штати", — розповідає Олена.
Окрім цього, вдома у них майже безперервно працює 3D-принтер. Родина долучилася до руху "ДрукАрмія" — волонтерської спільноти, яка об’єднує людей із 3D-принтерами для допомоги ЗСУ. Чоловік закуповує пластик по 10–20 кілограмів, Олена друкує деталі під замовлення. Це компоненти для дронів, скиди, системи наведення, саперні "кішки" — речі, які реально потрібні на фронті щодня.
Мініатюри і медитація
Малювати вона навчилася вдома — просто дивлячись на маму. Та багато років продає свої картини, переважно в США, має постійних колекціонерів і своє коло за кордоном. Саме вона роки тому підштовхнула Олену малювати на продаж. Тож з дитинства це було поруч і якось само собою ставало частиною життя: зошити, альбоми, блокноти, олівці, фломастери, фарби. Спочатку — вигадані персонажі, свої історії. Олія і пейзажі з’явилися вже наприкінці школи.
"Усі мої навички — це про те, що я просто дивилася, як малює мама. Дуже багато роблю за відчуттями. Я ніби знаю, як треба в цей момент. Буває, мене питають: як ти обрала колір, як зробила те чи інше. І я не завжди можу це пояснити. Просто відчуваю, що має бути саме так", — каже вона.
Малювання завжди було її особистим. Але у 2018-му, коли після років життя в оренді стало трохи легше фінансово, вирішили з чоловіком знайти щось спільне для себе.
"Ми просто сіли і подумали: треба знайти щось таке, щоб нам обом було цікаво і щоб це затягувало", — каже Олена.
Так вони потрапили у всесвіт Warhammer — це і настільна гра з мініатюрами, і цілий вигаданий світ із книгами та відеоіграми. Чоловік більше грає, а Олена розписує фігурки, хоча інколи теж може надовго зануритися в гру.
Фігурки продаються у вигляді деталей. Їх потрібно зібрати, зрізати облой — зайвий пластик після відливу, склеїти, зашпаклювати шви, зачистити, загрунтувати з балончика. І тільки після цього починається магія. Одну мініатюру вона може розписувати тонюсінькими пензликами більше дня під кількома точками освітлення — і це тільки розпис підготовленої фігурки.
"Найскладніше тут навіть не те, що це дуже дрібна робота. Просто немає можливості зробити ідеально. Є люди, які розписують це настільки ювелірно, що дивишся і не розумієш, як це взагалі можливо. І ти постійно намагаєшся додати щось нове, пробуєш те, чого ще не робив, постійно намагаєшся вдосконалити, і цьому немає меж!", — каже Олена.
Вона говорить, що за кордоном це хобі більш поширене: цільова аудиторія — люди 35–40+, з грошима і часом. В Україні воно менш розповсюджене. Але для Олени і мініатюри, і живопис — про одне й те саме.
"Це спосіб зосередитися. Все, що стосується малювання, для мене трохи про медитацію. Я можу в процесі провалитися у свої думки і просто отримувати задоволення від самого процесу. Можу забути поїсти чи навіть попити води. Якщо вже сідаю малювати, то можу кілька годин не відволікатися, особливо якщо в навушниках", — каже вона.
На початку 2026 року в неї з’явилися дві нові роботи — "Тиша" і "Спокій".
"Відсутність хмар, відсутність руху повітря, відсутність подій — такий стан вакууму. Я його так бачу, я його так відчуваю. Темна природа, трохи з ноткою вологості. Як місце, де мені б хотілося зараз опинитися, щоб завмерти і видихнути", — каже Олена.
"Тиша" і "Спокій" поки висять у неї вдома. Олена каже про це без суму — просто як факт. Живопис досі залишається тим, чим був завжди: дорогим хобі, яке інколи приносить бонуси. Персональна виставка є в планах, але постійно зсувається — дитина, турбота про рідних, волонтерство. Життя не зупиняється.
Але цього року вона вперше виходить із цим до ширшої аудиторії. В Ірпені проведе майстер-клас із розпису писанок — її запросили організатори місцевого фестивалю. До цього збирала тільки своїх: друзів, родичів, знайомих. Тепер — щось більше.
І ще одна річ, яку вона чекає. Подала на виставку, присвячену звільненню Ірпеня, картину з колосками — ту саму, з якої починався цикл "Незібраний врожай" і яку вона не раз брала за основу для розпису гільз. Сподівається, що участь затвердять.
Про плани на майбутнє говорить з оптимізмом:
"Не поїхати кукухою. Ну, це само собою", — додає вона і сміється.
