Гуманітарний коридор "Мокрани — Доманове" — один із небагатьох шляхів, яким цивільні з ТОТ можуть потрапити на вільну територію. Але це не просто дорога — це складний і виснажливий маршрут із перевірками, очікуванням і невизначеністю.
Детальніше — в матеріалі організації Helping to Leave.
"Мокрани — Доманове" — це шлях виїзду з окупованих територій через Білорусь. Він проходить через пункти пропуску на українсько-білоруському кордоні у Волинській області й залишається одним із небагатьох доступних маршрутів для цивільних, які намагаються виїхати з окупації.
Попри назву, це не класичний "гуманітарний коридор" у дипломатичному чи спрощеному розумінні. Це складний багатоступеневий маршрут із чергами та тривалими перевірками.
Вже на українському боці людей зустрічають команди благодійних проєктів, які допомагають після перетину кордону. Саме тут працює пані Галина, яка розповідає, як виглядає ця робота зсередини і чому перші хвилини після в'їзду часто стають найемоційнішими.
До цієї роботи Галина прийшла випадково — їй подзвонив староста громади та запропонував зустрічати людей на кордоні. На той момент вона навіть не мала уявлення, як виглядає гуманітарний коридор зсередини.
Жінка зізнається, що робота виявилася важчою, ніж вона очікувала. Потік людей змінився і став значно більшим після того, як у 2024 році закрили гуманітарний коридор «Колотилівка — Покровка» у Сумській області, який був одним із основних шляхів виїзду з окупації. Відтоді більша частина навантаження перейшла на «Мокрани — Доманове», і це одразу відчули ті, хто працює на пункті.
«Буває, що починають приходити після опівночі. І тоді ти просто працюєш до ранку», — розказує Галина.
Люди затримуються ще на білоруському боці, проходять тривалі перевірки, очікують у чергах і переходять кілька етапів контролю.
Перший контакт із людьми відбувається одразу після того, як вони перетинають кордон. У цей момент більшість із них перебуває у стані виснаження — фізичного, емоційного, іноді повного розгублення після довгого шляху. Хтось одразу шукає телефон, щоб подзвонити рідним. Хтось сідає мовчки і довго не може почати говорити. Хтось починає плакати вже в перші хвилини, коли розуміє, що нарешті опинився на українському боці.
«Коли вони потрапляють до нас після всього, що вони пережили, спочатку їх треба утішити», — каже Галина.
Це «утішити» на практиці означає дуже різні речі. Комусь потрібно просто сказати, що він у безпеці. Комусь — дати можливість зв’язатися з рідними і повідомити, що все добре. Комусь — поміряти тиск або допомогти заспокоїтися після дороги.
Після цього починається наступний етап — розмова про те, куди людина їде, чи має куди їхати і яка допомога потрібна далі. Частина людей продовжує шлях Україною, частина — виїжджає за кордон, і кожен випадок потребує окремого рішення.
«За два роки моєї роботи тих історій, якби писав книжку, то я навіть і не знаю», — зітхає Галина.
Деякі закарбовуються в пам'яті особливо чітко.
Одна з них — про матір, яка намагалася возз’єднатися з трьома доньками, що залишилися на окупованих територіях. Жінка кілька разів намагалася організувати їхній виїзд за допомогою різних організацій, однак перші дві спроби завершилися тим, що дітей повертали назад.
Лише з третьої спроби маршрут вдалося пройти повністю. Зустріч на пункті була емоційною настільки, що її складно описати сухими словами.
«Мати, плачучи, обіймає одну доньку, обіймає другу, обіймає третю… а потім усіх трьох одразу», — згадує Галина.
Ще одна історія — про чоловіка на колісному кріслі, який втратив зір після сильного стресу на початку повномасштабної війни: йому повідомили про смерть старшої доньки. Він майже нічого не бачив і не до кінця розумів, де саме перебуває — в Росії, в окупації чи на вільній території. Ніхто з родини його не зустрічав, а про сім’ю він говорив обережно й уривчасто.
Лише пізніше, коли він переконався, що перебуває в Україні, з’ясувалося, що інша його дочка служить в українській армії — і саме через це він боявся говорити.
Попри емоційне навантаження, робота триває щодня. І в ній немає відчуття героїзації, каже Галина — радше рутинна присутність поруч із людьми в момент великої зміни.
Та найскладніше — це люди старшого віку, які не мають куди їхати далі. У таких випадках команда намагається знайти для людини тимчасове житло — хоча б на перший час, щоб вона могла трохи стабілізуватися і зрозуміти наступні кроки.
«Самотня літня людина… От куди вона піде? Якщо немає родини — ми шукаємо житло через волонтерів. Але що далі — це завжди питання», — пояснює Галина.
Читайте також: З 3 липня виїхати з окупації в Польщу без закордонного паспорта неможливо.
