Надія Балич та Катерина Мостова почувши від іноземців про те, наскільки складно знайти добре організовані та якісні курси української мови, надихнулися на створення більш доступних і системних курсів, які б мали офіційне схвалення від держави. 17 місяців львів’янка Надія займалася бюрократичною боротьбою, а луганчанка Катерина шукала зацікавлених людей, вчителів і допомагала з організацією процесу, щоб сьогодні всі охочі мали змогу вивчати українську в Народному університеті Люксембургу.
Курси української
Знайома Надії Балич, фінка Айла, яка живе в Люксембурзі та вивчає українську мову з 2022 року, колись пожалілась, що пошук мовних курсів нагадує гру в лотерею: вони ніби і є, але знайти курс і щоб навчання було стабільним — це чиста удача.
"Іноді знайти стабільні курси української було непросто. І тоді Айла сказала: "Мабуть, настав час піднімати це на більш системний і серйозний рівень"", — переказує Надія слова жінки, яка і запустила весь процес.
Народний університет Люксембургу — це не вищий навчальний заклад у звичному розумінні. Це місце для дорослих будь-якого віку, де можна вивчати понад тисячу різних предметів, знаходиться під впорядкуванням Міністерства освіти. Мовний вибір там широкий, проте української не було зовсім.
Айла стала тією, хто знайшов контакти й фактично запустив увесь процес. Далі естафету підхопила Надія — громадська діячка організації "Belle Bandura", яка популяризує українську культуру в регіоні. Згодом до неї долучилася Катерина Мостова — фотографка та громадська діячка з Луганська. Ідея створення курсів української мови справді зацікавила Міносвіти, однак попереду були місяці боротьби з повільною та консервативною бюрократією.
"Знаєте, як це працює з бюрократичними структурами: надіслали імейл — і чекаєш, чекаєш, чекаєш. Потім шукаєш номер телефону, починаєш дзвонити. Але у нас була потужна мотивація", — каже Надія.
17 місяців для українців — це майже вічність. Але для люксембуржців такий темп цілком звичний. Тут суспільство живе в режимі завчасності: концерти чи великі події планують мало не за рік наперед. Та окрім цієї повільності, була ще й інша проблема — закритість системи.
"Скільки б тут не жив, стати своїм дуже складно. Можливо, мої діти тут зможуть стати своїми. Я навіть живу не в Люксембурзі, а в Бельгії. Суспільство досить закрите, тим паче в державних структурах. Саме тому багато ініціатив з'являються, всі обговорюють як це класно, а потім ті ініціативи десь вмирають", — пояснює Надія.
Додатковою складністю була й відсутність будь-якої офіційної опори. У Люксембурзі немає українського інституту чи державної структури від України, яка могла б підтримати такі ініціативи. Тож жінкам довелося діяти самотужки: шукати контакти, телефонувати, переконувати й буквально вручну проводити ідею крізь бюрократичну систему, аби вона не зникла ще на старті.
"Основну бюрократичну роботу зробила Надія. Насправді це дуже багато заявок, заповнення форм, складання програм тощо. Я координувала зацікавлених людей, допомагала шукати вчительок, і зараз інколи допомагаю з поточними питаннями та контентом", — розповідає Катерина.
Зрештою спрацювало. Міністерство освіти не лише погодилося відкрити курс, а й запропонувало приміщення в другому за величиною місті країни, Еш-сюр-Альзетт, і фінансову модель, яка дозволяє студентам платити менше, ніж за приватні курси, а вчителю отримувати нормальну оплату завдяки державним дотаціям. Головне завдання сьогодні — маркетинг і просування курсу серед місцевих.
"Є купа людей, які захоплюються японською культурою і мовою. Я вважаю, що українська на такому самому рівні — вона просто ще не знана. Я пояснюю місцевим, що в Україні в майбутні десятиліття буде величезна кількість перспектив: і бізнес, і навчання, і культурний обмін", — каже Надія.
Для українців значення популяризації української мови важко переоцінити. Це наближає українців до іноземців, вони більше дізнаються про Україну, а відповідно стає більше точок дотику. Іноземці, поринаючи в культурний продукт України, зможуть краще зрозуміти і робити самостійні висновки про наш світогляд.
"Найважливішою мотивацією для вивчення української я виділила те, що іноземці зможуть читати першоджерела. Тому що, наприклад, у Фінляндії, багато журналістів знає російську, тому вони читають російськомовні джерела, а ми всі розуміємо до чого це може привести навіть якщо ти намагаєшся бути критичним", — пояснює Катерина.
Далека мета громадських діячок — щоб українська викладалась у середніх школах, як в Польщі, Чехії чи Франції. Найближча — щоб у Народному університеті Люксембургу курс заповнився студентами. Сьогоднішній виклик — як донести інформацію до тих, хто хоче вчитися, але ще не знає, що таке місце є.
"Бажаючих просто треба знайти. Треба донести інформацію до потрібної людини. А це, на жаль, дуже велика маркетингова робота", — каже Надія.
Нещодавня надихаюча історія Катерини підтверджує, що для іноземців українська цікава, навіть без геополітичного підтексту.
"Ми сиділи зі знайомою в кафе, вона відійшла. До мене звернулася стильна, красива жінка з сусіднього столика та спитала, якою мовою ми говоримо? Я відповіла, що українською. Вона каже: дуже красиво, наче музика", — розповідає Катерина.
Українці в Бельгії та Люксембурзі
Поки громадські діячки пробивали бюрократичний бетон заради курсів, навколо, у Бельгії та Люксембурзі, тривала інша боротьба: тисячі українців намагалися інтегруватися в суспільство, яке прийняло їх, але не завжди знало, що з ними робити далі.
Надія живе в прикордонній провінції — найменш густонаселеній в Бельгії, із селами й лісами. Туди у березні 2022 губернатор особисто ініціював приїзд трьох автобусів по 70 людей із польського кордону. Людям дали мовні курси, непогану фінансову підтримку, але знайти роботу за фахом — зовсім інша справа.
"Наприклад, переселенка, що переїхала до нас в громаду — хормейстерка. Де їй тут працювати? Тут одна музична школа — може, на сотню учнів. Хору зі ставкою хормейстра немає взагалі. А весь культурний сектор, який в Україні часто існує завдяки державній підтримці, у Бельгії тримається переважно на громадських організаціях і волонтерах", — розповідає Надія.
За її словами, медики стикаються з ще жорсткішою реальністю: українські дипломи там не визнають. Щоб підтвердити кваліфікацію, потрібно скласти той самий іспит, що й місцеві спеціалісти. А це означає, що потрібно вільно володіти мовою та медичною термінологією. Для людини, наприклад, 45–55 років, яка приїхала після стресу війни й починає вивчати мову з нуля, це майже нездійсненне завдання. І це при тому, що лікарів у країні бракує.
ІТ-спеціалістам і молоді трохи простіше. Перші можуть працювати дистанційно незалежно від того, де живуть, другі можуть вступати до місцевих університетів. Іншим часто доводиться або змінювати професію, або переїжджати до Брюсселя, де більше роботи. Але там уже потрібна не лише французька, а й нідерландська мова.
У 2022–2023 роках інтерес до України в Бельгії і Люксембурзі зашкалював, як говорить Надія. Місцеві хотіли все: концерти, виставки, зустрічі. Загалом люди дуже відкриті до пізнання чужих культур. Але вона чесно каже — хвиля вже спала.
Того року українська спільнота організувала презентацію книжки "Доця" Тамари Горіха-Зерні — роману про Донецьк 2014 року, перекладеного німецькою. Захід пройшов добре, але коли Надія запропонувала зробити презентацію українських авторів ще раз, партнери попросили: давайте тепер щось без трагедії.
"Отримати зацікавлення українською культурою можливо і сьогодні, але треба пропонувати те, що місцеві хочуть. Вони кажуть: окей, ми хочемо українського — але давайте щось не трагічне. Можливо, фантастичне. І це нормально. Треба зачаровувати", — пояснює Надія.
Популяризуючи свою культуру за кордоном, важливо розуміти, що тут не варто ображатися, а варто прислухатися. Цільова аудиторія тут не українці, які сумують за домом, а місцеві люди, яким цікаво відкривати для себе щось нове. А це означає, що треба бути цікавими й уміти зачаровувати. Саме цим зараз активно і займаються громадські діячки: вони розповідають про курси, пояснюють місцевим, чому вивчення української — це вдала інвестиція. Що це не лише про мову. Це про розуміння однієї з ключових культурних та історичних реальностей, які формують сучасну Європу.
За цим посиланням можна детальніше ознайомитися із курсами і записатися на них: https://www.unipop.lu/formations/?subject=Ukrainien.
Ці неймовірні жінки витратили півтора роки свого життя, щоб наступного разу, коли хтось, як Айла, захоче вивчати українську, для них все склалося одразу.
Читайте також: "Я хотіла показати людей за сухими цифрами": як луганчанка Катерина Мостова пояснює Європі, що таке окупація.
