Анатолій Левченко – театральний режисер, сценограф та громадський діяч, що був народжений в Казахстані поблизу колишнього ядерного полігону. Частину свого життя чоловік провів у Маріуполі, де довгий час служив у драматичному театрі, а потім створив перший недержавний театр на Донеччині.
Про життєвий та творчий шлях, окупацію та полон, виїзд та відродження “Terra Inkognita” в Києві – читайте в інтерв’ю видання ТРИБУН.
Одна з гілок родини Анатолія походила родом із Кіровоградської області, однак у першій половині XX століття його прадіда розкуркулили та переселили з України. Сім’ю покидало й по Уралу, однак частина родичів пустила коріння саме в Казахстані, де й був народжений Анатолій.
“У нас була героїчна мама. Ми росли без батька, нас було багато, а мама самотужки виростила нас. Сама була інвалідом з дитинства - одне око було штучним, інше бачило лише на 20%, але вона, мало того, що нас навчила всього, що могла, вона сама навчилася грати на скрипці”, — згадує чоловік.
Матір Анатолія була, як каже він, тихою дисиденткою. У тринадцять років вона давала прочитати синові твір Олександра Солженіцина “Один день Івана Денисовича”. Будучи вже дорослим, чоловік запитав у неї: “Мамо, а нащо ти це робила?”. У відповідь почув: “Так не хотела, чтобы ты стал советской сволочью”.
Потім, як і всіх, на Анатолія чекала служба в радянській армії. В Мурманську, де служив, зустрівся з Анатолієм Нейоловим, тоді просто хлопцем із Києва, який зараз очолює столичний театр “Чорний квадрат”, Завдяки знайомству з ним майбутній режисер вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
“Два-три театри поміняв, поставив кілька постановок і потім абсолютно випадково, як все в житті буває, опинився в Маріуполі. І мені сподобалось море. Там тоді було так багато риби на ринку (майже друга Одеса!) і абрикоси… Я їх люблю, і я сказав — а чому б і ні? Так майже двадцять п’ять років я пропрацював в тому театрі”, — розповів Анатолій.
В Маріупольському державному театрі чоловік встиг побувати і художником-постановником, завідувачем постановчої частини, а з 2016 року обіймав посаду головного режисера.
“В Маріуполі, як і в усій Україні, у 2014 все вилізло на поверхню, не оминуло й сам театр. У тому році від нас пішло 12-14 акторів. При трупі в 41, це — майже третина. Я й досі не розумію їхньої мотивації. Скажімо, була молода пара: хлопець та дівчина, вони виїхали до Криму. Я в них питав: як ви думаєте, що чекає вас в Криму? Тепер я знаю, що росіяни там заселяють своїх акторів. І навіть ті, що чекали росіян і думали, що стане краще, вимушені працювати не вдома, а за умовним Уралом”.
Анатолій Левченко каже, що головна проблема полягає у тому, що театр був хворий і до війни. Він прийшов туди в 1994 році, і вже тоді нормальним явищем була присутність лише одного десятка глядачів на виставі. Режисер каже: театр втратив свою гідність, зрозумілість, все, для чого він взагалі був потрібний.
Більша частина і трупи, і керівництва театру були не просто людьми російськими, вони були людьми радянськими.
Згадуючи про причини припинення роботи з державним театром, Анатолій каже, що шкодує лише про одне: що не кинув ту справу років на вісім раніше. Тоді, можливо, поїхав би з Маріуполя і не довелося б сидіти в донецькій “Ізоляції”.
“Я пішов на цю посаду режисера через те, що головою ВЦА став пан Жебрівський, була надія на зміни. Але за три роки довели до того, що цю посаду скоротили, а потім я просто не пройшов за конкурсом, маючи за плечима двадцять років стажу. В конкурсній комісії сиділа людина, яка пів року тому виїхала з Донецька, — це все, що треба знати про ті справи, які відбувались в театрі”. — розповів чоловік.
Робота у Маріупольському театрі закінчилася для Анатолія у 2020 році, і тоді ж довелося думати, що робити далі. Дружина Ганна казала: “Анатолій Миколайович у нас гарно готує плов і працює в театрі, більше він у нас нічого не вміє”. Сам чоловік каже, що це неправда і запевняє в тому, що вміє ще й користуватися швейною машинкою. Однак, вочевидь, так радикально змінювати рід діяльності режисер не наважився, а натомість заснував перший недержавний театр у Донецькій області.
“Знаходився наш театр в центрі Маріуполя, адреса: проспект Миру, 100 поруч із площею Свободи. Я жартома кажу, що зараз там немає ані миру, ані свободи. Нам пощастило з локацією, центр, транспортна розв’язка. Було підвальне приміщення площею в 600 квадратних метрів. Для бізнесу не дуже підходило, а для нас була і пристойна плата, і приміщення. Було десятеро акторів, і влітку 2021 ми зробили ремонт самотужки, вбухали туди майже 400 тисяч гривень.
“Гроші отримав зі материного спадку, родичі там продали її квартиру. Я сказав, що найкращою пам’яттю про маму буде театр. І вклав ці гроші. Наш бізнес-план був вдалий. Відкрилися 1 жовтня 2021 року, а вже станом на початок лютого 2022 року ми вийшли “в нуль” і навіть дозволили собі підняти ціну на квитки”, — повідомив Анатолій.
У залі театру було шістдесят місць, грали актори в п’ятницю, суботу та неділю. Актори, з якими працював Анатолій, здебільшого були студентами – чоловік допоміг з переводом на заочну або дуальну форму навчання. З усього репертуару лише одна вистава була російською мовою. Крім того, серед вистав не було розважального жанру, адже театр позиціював себе театром філософським, екзистенційним. Та й гасла мав своєрідні: “Свій театр для своїх” та “Розумний театр для розумних людей”.
“На 25 лютого 2022 року у нас була запланована вистава з назвою «Чи бачите ви світло в кінці тунелю?» Неда Неждана - авторка цієї п’єси. Вже повернувшись в Україну, ми звернулися до компаній з продажу квитків і виявилося, що майже всі квитки на цю виставу були продані. І дівчина з Києва гордо нам сказала: «Ви уявляєте, які ви молодці, який у вас театр! Ніхто з глядачів не вимагав повернути кошти!». Я кажу: «Бо вони мертві». В Києві так і не зрозуміли, що таке війна”, — з болем в голові пригадав чоловік.
Перші години повномасштабного вторгнення у Маріуполі розпочались доволі спокійно – думаючи про побудовані з 2014 року фортифікації, Анатолій розумів, що бойові дії будуть серйозні, однак сподівався, що українські військові зможуть відбити напад.
“Ми ж не знали, як і половина України, що з Криму три доби йшли танки і ніхто їх не зупиняв. А от коли вже почав зникати транспорт, патрульні машини поліції, закрились магазини, пропав зв’язок, то ми зрозуміли, що все, нас кинули. Нас і, до речі, військових теж”, — розповів режисер.
Чоловік пригадує: напризволяще пішло все, довелося виламувати двері магазинів, шукати їжу, розводити багаття надворі. Збивалися в купки з сусідами, ділилися та обмінювалися припасами та продуктами.
“У той день, коли скинули авіабомбу на театр, біля мого дому з’явились росіяни. Тоді ми зрозуміли, що потрапили в окупацію. З мого під’їзду залишилось людей, може, двадцять. Підтримували один одного, як могли, обмінювались продуктами, була дуже сильна проблема з водою. На свій страх та ризик чоловік з водоканалу привозив воду, черги були божевільні. Перший раз я стояв за водою дев’ять годин. А потім бачив, що цю машину обстріляли. Випав сніг, то збирались, готували їжу”.
Просто, коли ти це не переживеш, то не зрозумієш трагедії. Бо коли вода є, людина цього не усвідомлює: захотіли попити, попили, захотіли помитись, помились. А от коли немає, інша справа. Перший раз я повністю помився вже у Донецькому СІЗО в травні.
Уже в травні родина зібралася покинути окуповане місто, однак для цього потрібно було пройти російську фільтрацію.
“Я так розумію, що донос на мене був написаний ще до окупації. Виходячи з питань, які мені ставили, зробив висновок, що це хтось із колишніх колег. А на фільтрації я вже засвітив свій паспорт. Тобто наклеп на мене вже був, але вони не знали моєї домашньої адреси. А тут я сам її їм показав”, — розповів Анатолій.
Росіяни прийшли до родинного помешкання, приставили до чоловіка пістолета та наказали збиратися. Саме в той момент дружина режисера пішла на стихійний базарчик, аби придбати хоча б молока, а залишати вдома сина-інваліда було небезпечно. Росіяни наказали кликати сусідку, яку Анатолій попросив повідомити Ганні про те, що його забирають росіяни.
“Повезли спочатку до театру мого, бо вони шукали комп’ютер. Я це усвідомлював, тому розібрав його ще в березні, розпихав його по сусідах. Вигадав легенду, що відвіз його до театру, приїхали туди, а там його немає. Мені надягли мішка на голову, відвезли в Маріуполі десь у Приморський район. Там я просидів половину дня, а надвечір потрапив у Донецьк. Там вже був допит, майже нічний. У СІЗО я потрапив десь о першій ночі”.
У СІЗО тимчасового тримання – “славетній Ізоляції” Анатолій провів майже місяць. За цей час чоловіка декілька разів викликали на допити, а в середині червня йому висунули звинувачення в “раздувании национальной и прочиих розней”.
“Спочатку будувалось все на моїй діяльності. Кажуть: «Розповідай про вистави». І я на допитах по три-чотири години розповідав про вистави: хто вийшов, звідки, що робив. Потім вони мене відвозили, а на наступний день знову повторювали. «Оперативники» були дурні й молоді, але я розумів, що «прокурор», якому ці покази надавали, казав, що це не підходить для справи. І, загалом, вийшло так, що за мою діяльність вони мене прихопити не змогли. Потім вони взяли мої дописи на Фейсбуці”, — розповів Анатолій.
Окупанти навіть спромоглися долучити до справи “адвоката” – з окупованого Донецька. Протягом десяти місяців чоловік розписувався у протоколах, що всі допити проходили у присутності адвоката, хоча бачив його Анатолій лише два рази – коли арештовували та коли відпускали.
“П’ять дописів їм вистачило, аби накрапать цю справу. В одному із дописів була карикатура на вкладку до жуйки «Love is» – там хлопчик з дівчинкою дивились на палаючий Кремль і підпис: «Кохання – це дивитися в одному напрямку»”/
“В експертизі філологічній ця вкладка була описана наступним чином: «Таким образом Левченко призывал граждан Украины к поджогу российского Кремля, архитектурного памятника» і так далі. Зараз смішно, а тоді було зовсім не весело. Це одна стаття, а звідти виплило ще дві й про «підбурювання до тероризму та відправлення екстремізму»”, — вже з посмішкою розповідає Анатолій. Та все ж зізнається, що найстрашнішим було усвідомлення того, що жінка та син залишилися в Маріуполі самі – в окупованому росіянами місті, в якому не було нічого – ні зв’язку, ні світла, ні води, ні газу. Вже пізніше друзі та знайомі дізналися про арешт Анатолія та почали допомагати продуктами та грошима.
Розповів чоловік і про звільнення з-під арешту. Характеризує обставини просто: не було щастя — допомогло нещастя.
“Наприкінці вересня 2022 року вони провели “референдум” і за їхньою уявою Донеччина стала Росією, В дію вступив російський карний кодекс, який за деякими статтями легший. І перша стаття, яку мені приписували, вона адміністративна, якщо людина скоїла правопорушення вперше. Вона перестала існувати, а от ті дві статті вони то об’єднували в одну, то розділяли. Ось це все – чудовий показник того, в якому цирку живуть люди на окупованих територіях”.
З “Ізоляції” Анатолія перевели у велику радянську тюрму, розташовану в центрі Донецька. Він змінив там кілька камер, а в останній його сусідом виявився “юрист”, якого посадили за махінації.
“Це нормальна історія: людина сидить чотири роки, у нього не було жодного суду. І йому родичі передали російський кримінальний кодекс. Ми з ним типу затоваришували, він дуже захоплювався творчістю Леся Подерев’янського, будучи при цьому абсолютно проросійською людиною”.
Анатолій розповів йому про свою справу, а сусід по камері запропонував та допоміг написати перше клопотання. Разом з тим, допити в колонії припинилися – всіх “співробітників МГБ” відправили на перекваліфікацію до Москви та Ростова. А взимку ситуація у в’язниці змінилася докорінно – з кількох камер людей випустили, хтось пішов та не повернувся. А оскільки займатися у камері було нічим, чоловік продовжував писати клопотання про те, що у його вчинках складу злочину не було.
“Дев’ятого березня мене викликали, просидів я три години, потім надягли наручники та мішок на голову, зайшов. А слідча каже наглядачу: «знімай кайданки, я його буду відпускати». Одне діло пішло, два залишилось, але «прокуратура» переглядає їх за російським кодексом, тому мене могли відпустити під підписку про невиїзд. Кожен понеділок я мав дзвонити в Донецьк, доповідати, що нікуди не поїхав, живий, здоровий. Кілька разів я ще їздив на допити за власний кошт, бо викликали.
Там відбувалось щось таке недолуге: давайте оце перепишемо, тут давайте дату змінимо. А то ті дві статті мені навісили 16 жовтня, за законами “ДНР”, а треба ж було за законами РФ, по яких звинувачення не підтверджуються. На останньому допиті тероризму не було, лишився лише екстремізм”, — розповів чоловік.
В червні 2023 року Анатолій приїхав до слідчої, і та повідомила його про те, що тепер він може покинути місто.
“Слідча провела мене до виходу і каже: «Тепер можете їхати. Що я вам раджу зробити негайно. І, сподіваюсь, Анатолій Миколайович, я вам кажу «прощавайте», і ми ніколи не побачимось»”.
А я повернувся і сказав: “Не можу вам цього обіцяти”.
Виїзд родина влаштувала через гуманітарний коридор Колотилівка — Покровка, відкритий для проходу громадян України на територію з окупації.
“Люди питають: як вас зустріла Україна? Розповідаю. Підходимо до КПП, сидить дядька старий, «калаш» стоїть поруч, пепсі-кола в руках. Кажу йому: «Слава Україні». А він: «Ага, йди он, там СБУшники вас там шманать будуть». Приїхали туди в Краснопілля, і знову ж таки, перевірки, там прикордонники, СБУ, поліція, податкова, всі перевірки по колу і все одне й те саме: телефони, документи”, — пригадав Анатолій.
З Сум родина переїхала до Кропивницького. Чоловік планував влаштуватися в український драматичний театр, оскільки там кілька років немає режисера, однак не вийшло. У ляльковому театрі “колеги” влаштували йому бойкот, як каже сам Анатолій, бо він занадто патріотичний. За його словами, історія з театрами що у Маріуполі, що у Кропивницькому дуже сумна.
“Колись до мене підійшла заступниця директора і сказала, що раз на квартал треба здавати одноденний заробіток на допомогу ЗСУ та переселенцям, потребувала 500 гривень. Питаю, ніяких когнітивних дисонансів немає? А я хто? У мене там син та дружина, вони не працюють, працюю лише я. Ти хоч спитала, що моя родина їла? Де ми живемо, де ми гроші беремо? Добре, що є родичі за кордоном. Бо зарплатня у мене дев’ять тисяч, а квартплата – вісім”, — розповів чоловік.
Коли ти там, в окупації, тобі здається, що в тебе є Батьківщина і на тебе чекають. А ніхто на тебе не чекає, нікому ти не потрібен. Я вже почув не один раз, що це ми, люди зі сходу, у всьому винні, у війні також.
Зараз Анатолій активно займається відродженням та розвитком театру “Terra Inkognita”. Репетиції проводять у невеликому підвальному приміщенні в одному із районів Києва, а ось вистави – в Центрі Леся Курбаса.
“З тих акторів, які ще з Маріуполя, лишилось двоє. Разом працює дванадцять акторів, вони всі — студенти акторських ВНЗ Києва. Крім одного, вони всі маріупольці. Власне, навіть коли був в окупації в тюрмі, знав, що буду цим займатись. Місія та сама, що була і в Маріуполі”.
Я не йолоп, щоб конкурувати з київськими театрами. Ми, як це зараз модно казати, “театр в екзилі – на валізах”.
“У Києві зіграли заплановану на 25 лютого 2022 року виставу, щоправда, змінили назву. Тепер не “Чи бачиш ти світло в кінці тунелю”, а “Світло – в кінці тунелю”. Працюємо над нашою апокаліптичною варіацією Лісової пісні. Над дитячою казкою, ще сіткомчиком. Намагаємося зараз освоювати якісь грантові програми, налагоджувати контакти з Маріупольською міською радою, подали два проєкти міжнародні.
"Ідея є яка – проїхати хоча б трьома містами, де найбільше переселенців з Маріуполя. Це Львів, Одеса і Дніпро. Це, звичайно, складно, бо треба гроші. Кожен тиждень потягом з Кропивницького до Києва катаюсь”, — розповів про свої плани Анатолій.
Скоро виповниться тридцять років театральної діяльності Анатолія Левченка. Чоловік каже, що, на жаль, спостерігає всі ті самі явища, які були й на початку його кар’єри:
“Так, є якісь спроби міських, державних театрів покращитись, але, суцільно й загалом – розвага. Одна розвага. Ніхто не хоче робити щось серйозне. Приватні театри, так, намагаються. Але ми зрозуміли, що це – наша ніша”.
Читайте також: Бахмут для мене назавжди залишиться зеленим містом троянд. Інтерв’ю з волонтеркою Жанною
