Кульки з Лисичанська висіли на ялинках у квартирах Донбасу, Києва, Львова — і навіть у європейських домівках. Сьогодні від фабрики залишилися спогади колишніх працівниць та полиці колекціонерів.
Виробництво, яке колись працювало у кілька змін, зупинилося після повномасштабного вторгнення й окупації міста у 2022 році. Як із невеликого цеху при скляному заводі виросло легендарне підприємство і чому його іграшки цінують досі.
Зі скляних відходів — у власний стиль
Усе почалося в післявоєнні роки, коли в Лисичанську працювали великі скляні заводи. У 1950-му тут з'явилася артіль "Червоний Жовтень" — вона й виготовила перші ялинкові прикраси. За одинадцять років виробництво увійшло до Лисичанського міськпромкомбінату, а з 1963-го отримало назву "Ялинкові прикраси".
Спершу іграшки робили з тонких скляних трубок — відходів основного виробництва. Згодом сформувався власний почерк. Так з'явилося поняття "лисичанська кулька": яскрава, помітно важча за сучасні аналоги, з рівним блиском і ручним розписом.
1200 градусів і робота голими руками
У 1970–80-х фабрика вийшла на пік. Щороку тут виробляли мільйони прикрас — кульки, бурульки, дзвоники, фігурки тварин, верхівки, мішуру. Усі етапи були ручними.
Склодуви працювали при температурі до 1200 градусів. Кульки видували легенями, без жодних автоматів. Потім сріблили зсередини спеціальним розчином — заради дзеркального ефекту. Фарбували у чанах з нітроемаллю: майстрині тримали кульку за довгі скляні "вуса", занурювали у фарбу й ставили сушитися просто в пісок.
Робота була шкідливою. Протяги, випари фарби, скло в руках без рукавиць. За це щозміни видавали молоко. Найбільше заробляли склодуви — будь-яка помилка могла коштувати їм здоров'я.
Фабрика як частина міста
На виробництво постійно водили екскурсії — тисячі школярів Луганщини бачили, як народжуються ялинкові іграшки. Для багатьох жінок це була перша робота, перше кохання і місце з найтеплішими спогадами.
Колишня працівниця Надія Голембієвська згадує, як після другої зміни поверталася додому вся у блискітках нітроемалі: "Повертаючись з роботи, сама виблискувала, як іграшка".
Вона працювала у цеху упаковки — за зміну треба було запакувати сотню кульок. Колеги з художнього цеху могли зробити ексклюзивну прикрасу "по знайомству". Саме там вона зустріла майбутнього чоловіка, і весільні спогади назавжди переплелися з фабрикою.
Китайський демпінг і ставка на Європу
Наприкінці 1990-х ринок заполонили дешеві китайські прикраси. Щоб вижити, українські фабрики об'єдналися: лисичанське виробництво увійшло до бренду "Галімпекс" разом із підприємствами Київщини та Львівщини.
Відтоді основну ставку зробили на експорт. Іграшки продавали до Німеччини та Франції, де досі цінували ручний розпис і класичний стиль. Частина продукції йшла на ринки СНД, зокрема до Росії, — туди щороку відправляли сотні тисяч прикрас.
Тиша у цехах
Після 2014 року фабрика ще працювала. Крапку поставило повномасштабне вторгнення: через бойові дії та окупацію Лисичанська промислове виробництво у місті фактично припинилося.
Під час евакуації люди рятували документи й найнеобхідніше. Сьогодні лисичанські прикраси залишилися в колекціях, на старих світлинах і в пам'яті тих, хто працював серед скла, фарби і святкового блиску.
Купити їх тепер можна хіба що на аукціонах або з рук.
Читайте також:
"Мертве місто": як самі мешканці Вугледара спростували російський наратив про "визволення".
Лисичанськ в окупації: як живе місто у 2026 році.
Укриттів не буде, сирен поки теж: як окупанти "убезпечили" Лисичанськ.
