На Луганщині сотні курганів. Вони стирчать серед полів, на узліссях, уздовж доріг. Місцеві називають їх просто — "могили". Під цими земляними горбами — поховання людей бронзового віку, які жили тут понад чотири тисячі років тому. Серед них — представники катакомбної культури, зріст яких сягав близько двох метрів. Лисичанські дослідники назвали їх терафоксами.
Земля лисиць і підземні нори
Терафокси — археологічний термін, який увели в обіг краєзнавці Лисичанська.
"Вона склалася з латинського "terra" (земля) і англійського "fox" (лисиця). Буквально — "ті, що живуть на землі лисиць"", — писав Сергій Каленюк.
Йдеться про Лисичанськ і Привільнянський виступ — територію на Лисичанській частині Донецького кряжу, обмежену вигином Сіверського Дінця. Річка, натрапивши на відріг кряжу, різко змінює напрямок: спершу тече на північ, огинаючи перешкоду, а потім знову повертає на південний схід. З півдня виступ обмежений ярами і вершинами річок.
"Та й катакомбні поховання нагадують лисячі нори", — зазначав краєзнавець Сергій Каленюк, пояснюючи подвійний сенс назви.
Катакомбна культура — археологічна спільність бронзового віку, яка існувала у XXV–XX століттях до нашої ери. Люди цієї культури ховали мертвих у підземних камерах — катакомбах, до яких вів вузький прохід. Такі поховання справді схожі на лисячі нори: витягнутий підземний хід з розширенням наприкінці.
Каленюк посилається на археолога Сергія Санжарова, доктора історичних наук, який багато років вивчав катакомбну культуру. Санжаров вважав терафоксів першими осілими людьми на Привільнянському виступі і називав їх "суперранніми катакомбниками".
Олександр Набока, доктор історичних наук, професор, краєзнавець, у своїй науково-популярній статті про курганні поховання Луганщини звертає увагу на масштаб явища. Кургани на Луганщині — не поодинокі точки на карті, а цілі комплекси, групи насипів, розташовані поряд. Під кожним — кілька поховань різних епох. Набока у своїй статті в книзі "Нариси історії Луганщини" зазначав: перші курганні комплекси на території краю належать до раннього енеоліту (4400–3800 рр. до н. е.) — це Олександрівський могильник, кургани біля Луганського національного аграрного університету. Останні поховання у курганах — з епохи золотоординського панування. Тобто кургани використовували близько шести тисяч років.
Набока у своїй статті наводить ще одну важливу деталь: кількість курганів настільки велика, що іноді здається — у бронзовому віці тут існувала не просто зона кочівлі, а щось на кшталт протоцивілізації. Давні кочовики сприяли встановленню сталих зв'язків між різними цивілізаційними анклавами Євразії. Ці контакти допомагали поширювати технології — спочатку виготовлення знарядь з міді та бронзи, потім із заліза. Саме в бронзовому віці на території сучасної Луганщині з'являються перші підприємства з видобутку та первинної переробки металів.
Скелети близько двох метрів
Влітку й восени 1991 року археологічна експедиція під керівництвом Василя Виборного та Сергія Санжарова працювала на східній околиці Біловодська. Розкопували курганну групу з похованнями бронзового віку та скіфо-сарматської доби. Виявили рештки людей катакомбної культури, зріст яких переважав два метри. Поруч лежали бронзові сокири — типові знаряддя для третього тисячоліття до нашої ери.
Схожі знахідки фіксували поблизу Лисичанська. Сергій Каленюк у своїй роботі підтверджує: високий зріст — характерна риса терафоксів, археологи регулярно знаходили у похованнях скелети довжиною понад два метри.
Каленюк наводить припущення Санжарова щодо причин такого зросту: м'ясо-молочний тип харчування міг суттєво впливати на фізичний розвиток. Скотарі їли регулярно і достатньо, на відміну від землеробів, мисливців чи рудокопів тих часів.
"А ще на зріст міг вплинути кочовий стиль життя їх предків та товариський характер ситих і добродушних велетнів, від чого збільшувалась кількість контактів з іншими племенами, що впливало на якість генофонду", — писав Каленюк.
Генетична різноманітність, яка виникала завдяки цим контактам, теж могла впливати на фізичні параметри.
Кераміка показує перехід до осілості
Терафокси були скотарями. Тримали великі стада, жили родовими сім'ями. Археологічні знахідки показують: вони перебували десь посередині між кочовим і осілим способом життя.
У похованнях знаходять два типи кераміки. Кругло- та гостродонний посуд — у такому зручно готувати на вогнищі, обклавши камінням. Це типовий посуд кочовиків. Плоскодонний посуд можна поставити на підлогу чи стіл — ознака стаціонарного житла, осілого життя.
"Плоскодонний посуд у терафоксів наряду з кругло- та гостродонним свідчить, що вони ще недалеко пішли у розвитку від племен, які не засиджувалися на одному місці. Однак уже можна говорити, що терафокси належали до ранніх або, за виразом С. Санжарова, суперранніх катакомбників, які були першими, хто надовго поселився у балках лисичанського берега Сіверського Дінця", — зазначав Сергій Каленюк у своїй роботі, пояснюючи значення цієї археологічної деталі.
Привільнянський виступ давав умови для осідання. Сіверський Донець з трьох боків — вода і природний захист. Яри і балки з байрачними лісами — укриття від вітру взимку. Степ — пасовиська для худоби. Чималі стада не вимагали довгих перекочівок.
Коли родина розросталася, частина молоді йшла на нову ділянку. Зв'язки між сім'ями зберігалися. "Дивлячись на розташування тут курганів, можна припустити, що терафокси прийшли зі сходу, піднялися на територію ПВ від Рубіжної балки (північ сучасного Лисичанська), а далі поступово розселялися у трьох напрямках", — зазначав Каленюк проаналізувавши розташування курганів на старих військово-топографічних картах геодезиста Шуберта.
Перший напрямок вів на північ — до Привілля, звідки можна було перейти на лівий берег Дінця. Другий — на південь до гирла Верхньої Біленької. Третій — на захід до Бахмутки.
Тисячолітні кургани
Терафокси жили тут у третьому тисячолітті до нашої ери. Потім прийшли інші народи — зрубна культура, кіммерійці, скіфи, сармати, хозари, половці, татари. Але кургани не руйнували. Навпаки — кожне нове плем'я ховало своїх знатних небіжчиків у вже існуючі насипи.
"Тому дослідження кургану дозволяє отримати важливу інформацію одразу про кілька історичних етапів", — зазначав Олександр Набока у своїй статті, пояснюючи, чому це важливо для археологів.
Один курган може містити поховання з різницею в тисячу років. Археолог, розкопуючи такий насип, проходить крізь кілька історичних епох.
Набока у своїй роботі звертає увагу: поселення бронзового віку розташовувалися окремо від курганів. Існувала практика звезення небіжчиків для обряду поховання. Таке чітке розмежування "царства мертвих" і "царства живих" — ознака певної цивілізованості.
Традиція використовувати давні кургани як місця поховань жива досі. У селі Шевченко на двох величних курганах розташовані діючі цвинтарі. У Сватовому і поблизу станції Мілова у селі Сабівка Слов'яносербського району — теж. Люди ховають своїх мертвих на тих самих горбах, де чотири тисячі років тому ховали терафокси.
Кургани були й дорожніми орієнтирами.
"Саме біля них розташовувалися сакми — дороги, які проходили краєм у XVI–XVII ст.", — зазначав Набока у своїй роботі.
У 2018–2021 роках студенти і викладачі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка провели кілька археологічних розвідок. Знайшли поховання бронзового віку в селах Новоселівка, Підгорівка, Закотне, Боровеньки. Частина курганів не була внесена до державного реєстру пам'яток — їх знайшли завдяки військово-топографічній карті Російської імперії середини XIX століття, складеній геодезистом Фрідріхом Шубертом.
Історик описує: влітку 2020 року завдяки карті Шуберта знайшли групу з семи поховань на крейдяній горі біля Підгорівки. Кургани частково пошкоджені земляними роботами, які велися там, ймовірно, під час Другої світової війни. Одна зі сторін будувала на них траншеї, окопи, землянки.
Олександр Набока разом з археологом Сергієм Теліженком у науковій статті описав курганний комплекс біля Новоселівки Старобільського району. Одинадцять насипів, внесених до державного реєстру пам'яток археології. Дослідники зафіксували три головні проблеми.
"По-перше, не зважаючи на те, що курганна група має статус, згідно якого вона має охоронятися і у неї мають бути охоронні межі, все одно розорюється, в результаті чого окремі насипи важко визначити на місці. По-друге, облаштування несанкціонованого кар'єру з видобутку піску наносить значні пошкодження кургану. По-третє, мародери, які проводять заборонену законом пошукову діяльність, залишають на поверхні прокопи і ями, а також збувають виявлені артефакти на чорних ринках", — зазначено в досліджені.
Сьогодні більшість курганів Лисичанська і Привільнянського виступу перебувають в окупації. Ми не знаємо, що з ними зробила війна — чи зрівняли їх із землею окопи й техніка, чи пішли вони під кар’єри й траншеї, чи стали об’єктами мародерських розкопок. Чи переживуть вони цю війну — питання відкрите. Але вже зараз очевидно: фіксувати, описувати й говорити про них — це спосіб бодай частково захистити те, що не може себе захистити саме. Навіть якщо сьогодні до цих місць немає доступу, пам’ять про них не має бути окупованою.
Читайте також: Старообрядці Луганщини: історія від Нікона до радянських гонінь.
