Аліна — дівчина-переселенка з села Ганусівка, що поруч зі Старобільськом. Вона рік провела в окупації разом з батьками, вчилася онлайн в українській школі, але це не подобалося тамтешній владі. Навесні 2023 року родина виїхала і тепер живе в модульному містечку Бородянки.
Видання ТРИБУН побували в модульному містечку та поговорили з Аліною про її життя, мрії та плани.
Освіта в окупації
“Я з села Ганусівка, що поруч зі Старобільськом. В мене старших два брати, один з них військовий. Тож для нас війна почалася у 2014 році”, — починає розповідати дівчина.
Вона живе в модульному містечку в Бородянці разом з батьками вже два місяці. Рік родина провела в окупації.
Поїхали через те, що вже вимагали робити російські паспорти, а я вже 9 клас закінчила, потрібно було робити
“Ми виїхали в березні 2023 року. Були там рік в окупації. Поїхали через те, що вже вимагали робити російські паспорти, а я вже 9 клас закінчила, потрібно було робити. Потім там влада дізналася, що я паралельно вчилася в українській школі онлайн”, — говорить дівчина.
Аліна абсолютно спокійно та виважено для свого віку говорить про те, як росіяни ходили по хатах та залякували місцевих.
“Ми їхали з батьками, не беручи багато речей, тільки пару сумок. Виїхали через Росію, провели два місяці в Польщі, аби я там закінчила 9-ий клас та отримала документи. І як тільки довчилася, приїхали в Україну, бо я хочу далі жити тут”.
Булінг був і в школі. В тій самій, де дівчина вчилася змалечку.
“Так, було таке. Зі своєї Ганусівської школи я єдина, хто під час окупації навчався онлайн. Вся моя школа була за "тих". Був сильний тиск на мене, що я за Україну, а ті всі за Росію. Говорили, що ми розкажемо, хто ти”.
Обережно розпитуємо Аліну про зміни в освіті з приходом окупантів.
“Нас змушували говорити тільки російською. На уроках не можна було навіть українського слова вставити, а в нашому селі завжди говорили українською або суржиком. Мені незручно говорити російською. Я її взагалі не люблю. Я не звикла. Я з самого дитинства говорю українською. В нас на одному уроці сиділи військові”.
Уявіть собі - дітей, школярів, сварили за те, що вони говорять мовою Батьківщини.
“Скасували українську мову та літературу. Російською все поставили. Підручники замінили. Як нам казали, у нас підручники всі були з Воронежа. І навчалися ми на російській весь час до мого від'їзду. Ми за два місяці до закінчення навчального року виїхали. Нічого не сказавши, просто поїхали”.
Аліна чесно розповідає про деякі випадки, що її сильно обурили.
“Росіяни при мені якось знімали, мовляв, зробили ремонт в нашій школі, в Ганусівці. Розповідали, що вони пластикові вікна поставили, хоча це робилося до окупації. Україна зробила”, — розповідає дівчина.
Вчителями стали місцеві. Подеколи далекі від освітянства.
“Більшість вчителів кинули роботу в школі, говорили, що зі здоров'ям проблеми, а четверо вчителів та директорка залишилися. Викладачів не вистачало. Жінка-ветеринар місцева викладала нам англійську, сільський чоловік прийшов викладати біологію, географію та фізкультуру. Він не навчав, просто читав підручник”.
Аліна говорить, що онлайн навчання їй рятувало, бо давало знання, яких вона потребувала. Дівчина приділяє велике значення освіті. Разом з тим сумує за часами до повномасштабної війни.
Тверді наміри
“Я дуже люблю спорт: футбол, теніс, волейбол. До повномасштабної війни наш вчитель фізкультури відкрив різні спортивні секції і ми ходили дуже часто, по декілька разів на тиждень”, — розповідає Аліна.
Поруч з модульним містечком, де живе дівчина, є футбольне поле — її відрада.
“Люблю футбол тут дивитися. Тут же стадіон є. Серед видів спорту у мене фаворит - це футбол. По телевізору дивилася, тепер наживо”.
Тут мало однолітків і дівчина сильно сумує за друзями.
“Не вистачає тих справжніх друзів, які були зі мною тоді. Я вже це зрозуміла. Вони виїхали. Вони всі в Україні, але ми розкидані, тож зустрітися поки не можемо”.
Дівчина хоче боронити Україну як її брат.
“Хочу закінчити ліцей. У мене в планах - захищати свою країну. Зараз буду вступати до коледжу на вчителя, а потім, коли вже за віком підходитиму, вивчуся на поліціянтку і буду захищати свою країну, якщо війна, не дай Боже, буде продовжуватись. Плани, як і в кожного в цьому житті, - стати кимось. Хочу, щоб мною пишалися мої батьки”, — закінчує знайомство Аліна.
