Мовний простір Луганщини наприкінці минулого століття досить суттєво відрізнявся в різних районах та містах області. Ба навіть у межах одного міста – якщо це великий промисловий населений пункт. Це залежало від того, чи з діда-прадіда тут мешкають одні й ті самі родини, чи район масово заселяли переселенцями з різних регіонів через потребу в кадрах, наприклад, для роботи на шахтах чи великих заводах. Приїжджі родини могли бути як російськомовними, так і україномовними.
5 жовтня 1956 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ “Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом”. По суті, це заборонило ромам кочувати – держава змусила їх осісти, побудуватись. І в деяких регіонах їм масово “давали плани” (тобто, дозволи на забудову за конкретним планом у конкретному місці). Таким чином, роми селились компактно, а поруч селились вихідці з усіх можливих регіонів Радянського Союзу, які після завершення Другої світової війни їхали на Донбас. В одному з таких районів – у приватному секторі Кадіївки – виросла авторка цієї статті. Там домінуючою мовою була саме українська, бо її носіями (паралельно з ромською) були родини ромів, і їхня кількість своєрідно “схиляла чашу терезів” на користь української. І так було практично до 2014 року. Тим часом інші райони міста – особливо великі мікрорайони, зведені вже у вісімдесятих – були майже повністю російськомовними.
Через такі й інші процеси особистий досвід вихідців з Луганщини буває дуже різним. Наводимо спогади трьох людей, які поділились ними у рамках проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”. Дитинство двох співрозмовників припало на кінець 1970-х-1980-ті роки (цим людям зараз за 50), дитинство третьої – на дев'яності. У розповідях фігурують і обласний центр, і аграрна Старобільщина, і промисловий Сіверськодонецьк.
У бараках Луганська компактно жили україномовні родини працівників ливарно-механічного заводу
Наталія Недоступова народилася в Луганську в 1974 році. Її родина розмовляла російською мовою.
У будинку та під'їзді, де вона дитиною жила з мамою й татом, було дуже багато україномовних родин.
“Ці родини суто українською мовою розмовляли, взагалі ніколи не переходили на російську. Біля нашого восьмиквартирного будинку знаходилися бараки, ну так їх називали, – це такі були маленькі, як в приватному секторі, будинки, де теж жили україномовні сім'ї. Це все були родини, які працювали на ливарно-механічному заводі у Луганську. І майже всі оці люди були приблизно одного віку. Так було й на сусідній вулиці, тому українську мову я чула постійно”, – розповідає Наталія Недоступова.
Ще одним стабільним джерелом української мови вона називає пісні, які співались і в російськомовних родинах, зокрема в її.
Згадує, що, слухаючи пісню “…Чичері, чичері, причеши мені кучери, кучери, кучери”, якось спитала в мами, що таке чичері.
“Вона на мене так подивилась: “Ти що, не знаєш? – і каже, – та це ж такий легкий вітерець, дуже різкий, який, ну, в пісні він, типу, кудрі тріпає. Ну, це такий стан погоди”. Я така: “Опа, – думаю, – прикольно”, – пригадує співрозмовниця.
Серед форми присутності української мови були й певні телепрограми – зокрема "Катрусин кінозал" та "Вечірня казка", й Дід Панас (Петро Вескляров) як ведучий.
“Це хіти, які пропустити було неможливо. Якщо ти це пропускаєш, падає настрій на цілий тиждень. Ці передачі дуже часто ми дивилися всією родиною. І тато, і мама. Тато купував якесь морозиво або пластівці, або щось ще. Ми сідали біля телевізора, заздалегідь, чекаючи. … Не було такого, щоб мова цих програм роз'єднувала когось”, – зазначає пані Наталія.
Україномовне радіо “Промінь” транслювало концерт “Sex Pistols”, який відбувся у в'язниці
Наш другий співрозмовник Сергій Горєлов народився в Сіверськодонецьку в 1975 році. Він журналіст і зараз мешкає в місті Мотервелл (Motherwell) у Великій Британії.
“У моєму дитинстві в місті спілкувалися російською, а українську можна було почути від вихідців з місцевих сіл. Але їм було не дуже так просто. Наприклад, якщо якісь діти приходили навчатися до школи і розмовляли тільки українською, над ними посміювалися. І вони згодом переходили на російську. Також деякі взагалі підписували звільнення від вивчення української мови — батьки якось це аргументували”, – згадує пан Сергій.
Стосовно медіапростору він згадує, що українською читав спортивну пресу – та газета, яка його цікавила, виходила саме українською.
“Багато цікавих книжок про якихось діячів громадянської війни чи Другої світової теж були тільки українською мовою в бібліотеках. Тому я вільно все читав”, – розповідає Сергій Горєлов. І так само згадує про “Катрусин кінозал”.
Зазначає, що ближче до його підліткового віку в медіапросторі з'явилися цікаві телепрограми української молодіжної студії “ГАРТ”.
“По радіо “Промінь” також були музичні цікаві випуски. Навіть якось прокрутили концерт “Sex Pistols” у британській в’язниці. Так, повністю причому! Це було прикольно. …Так що, українська мова, хоч і не була мовою спілкування у моєму дитинстві, але повсюди вона була присутня кожен день. І тому, коли прийшов час якось мені в журналістиці перейти з російської на українську, це не склало особистих великих проблем. На англійську перейти, виявляється, значно важче”, – каже Сергій.
“Бальшой гриб” і порада мами просто бути собою
Юлії Лисюк зі Старобільщини зараз 31 рік – відповідно, різниця в часі між її дитинством та дитинством наших попередніх співрозмовників складає близько 20 років.
“Старобільськ – це, власне, місце мого народження. Довгий час я проживала у селі Курячівка Старобільського району, там провела своє раннє дитинство. Вдома, в школі ми спілкувалися українською. У школі була така більш притомна українська мова, вдома це був більше “сурж””, – розповідає пані Юлія.
Згадує, що в дитинстві дуже любила дивитися новини з Аллою Мазур і Марічкою Падалко, а також “Імперію кіно” з Ольгою Сумською.
“Мені так подобалася їхня українська, ну, просто неймовірна дикція. І мені подобалося копіювати, дублювати вимову певних слів”, – каже співрозмовниця.
З дитинства вона пригадує деякі випадки, які тоді здавалися курйозами, навіть кумендними, а тепер сильно переосмислюються і вважаються зачатком несвідомої русифікації.
Юлія розповідає таку історію:
“Власне, в селі ми спілкувалися так само більше суржиком. Але пам'ятаю такий випадок. Ми якось з моєю подружкою Інною, малими були, вирішили піти в лісок, нарвати грибів. Це були мої перші гриби, а у Інни уже це був не перший її кошик. І тому мені було якось з нею спокійніше через цей досвід йти до лісу. І щось ми там блукаємо… Це навіть рощиця, невеличкий такий лісок… Навіть не пам’ятаю, куди саме, в який край села ми забрели. Пам’ятаю, що ми йдемо лісом і вона пропонує перейти на російську – типу, щось ми там дивилися якийсь серіал популярний… Я не пам’ятаю вже, що це був за серіал… І ми хотіли типу копіювати героїв. І вона от запропонувала цю ідею — перейти на російську. Я, звісно, з оптимізмом і з радістю відгукнулася на це, на її пропозицію… Щось ми починаємо говорити, я розумію, що мені капець як важко це робити. Я не можу… ну, коротше… не маю ніякої зв’язності... І бачимо ми гриб. Великий гриб. І я на нього реагую російською мовою. Щось я кажу: “Инна, смотри, какой гриб великий”, — тобто “великий гриб“. І вона мене засоромила — так уїдливо висловилася, що от “вабще-то бальшой треба було казати”. Бальшой... І вона висловилася так, ніби, знаєте, якось так присоромила, що “ой, ой, ото весь твій суржик, то все, що ти знаєш”. І тоді, не знаю, цей мікросором, він все ж таки закрався. Можливо, того вечора я забула про це, коли повернулася додому”.
Історія виринула в пам'яті, у свідомості, коли в 6 класі Юля перейшла в школу з російською мовою викладання в Старобільську. Це була спеціалізована школа №3 з поглибленим вивченням англійської мови.
У новій школі дівчинка не чула української на перервах у коридорі.
“Здавалося, що це нормальність, це абсолютна нормальність. Всі так живуть… Навіть у сусідній гімназії українськомовній теж буяла на перервах винятково російська і серед дітей, і серед вчителів”, – каже пані Юлія.
Згадує, що в новій школі їй вкрай складно було засвоїти російську мову саме як навчальну дисципліну – вчителька навіть погрожувала тим, що дівчинці доведеться перевестись в інший навчальний заклад.
Ще один мікроспогад, як називає це сама співрозмовниця, наведемо її прямою мовою – для емоційної точності: “Моя мама на той момент переважно російськомовна була. Вона познайомилася з моїм татом, він був суржикомовний, українськомовний хлоп, кучерявий. І потім вже, в середовищі мого тата і моєї бабуні, її свекрухи, мама вже почала більше все ж таки вкраплювати суржик, українські слова в своє мовлення. Але на роботі вона переважно спілкувалася російською. Сидимо ми з нею, значить, влітку, щось ми з нею різали на закрутки, і я вирішую при мамі перейти на російську повністю. Вона щось там слухала, відповідала, потім так почала усміхатися і , каже: “Юль, а ти можеш бути собою? ” Оця невеличка фраза просто перевернула моє ставлення до того, щоб говорити російською в родині. Для себе я за ті три секунди просто вирішила, що не робитиму цього вдома — я не говоритиму російською вдома зі своїм україномовним татом, бабунею, братом, мамою. Ну, тобто, я цього не робитиму в жодному разі”.
Стосовно медійного простору, пані Юлія згадує україномовну озвучку фільмів на кшталт “Сам удома”, “Поліцейська академія”, “Термінатор”, “Міцний горішок”. Юля була фанаткою аніме-серіалу “Sailor Moon” в українській озвучці і навіть нещодавно передивлялася його разом із чоловіком. Щоправда, на тлі її щирої розповіді про вибір, зроблений у підлітковому віці, це виглядає просто констатацією фактів.
Читайте також: Внесок діаспори в підйом національної ідеї в дев'яності роки: спогади активістки з Луганщини Тетяни Стадник.
