Станіслав Федорчук — один з найвпізнаваніших голосів українського сходу. Активіст, політолог, організатор, учасник донецького Євромайдану, голова правління Української народної ради Донеччини та Луганщини. Його ім’я постійно з’являється у списках спікерів, коли мова йде про майбутнє тимчасово окупованих територій, історичну пам’ять і справжній сенс соборності.
Видання “ТРИБУН” поспілкувалося з донеччанином — про особисту історію спротиву, ціну зради, реабілітацію колаборантів, пам’ять про український схід і майбутнє Донеччини.
Станіслав народився в Донецьку, там же здобув вищу освіту — магістр політичних наук, випускник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Працював у громадському секторі: займався популяризацією української культури, вивченням історичної пам’яті, моніторингом виборів і соціологією. Був у складі робочої групи місцевого Євромайдану, що став найдовшим політичним протестом в історії українського Донецька.
“Для мене, в принципі, історія Євромайдану в Донецьку з одного боку публічна, а з іншого боку інтимна. Тому що прийшли люди з дуже різних поколінь, з дуже різних середовищ. Вони подолали свій страх, подолали недовіру один до одного і змогли приходити на Євромайдан саме там, бо чимало людей їхало одразу до Києва, тому що розуміли, що це відносно безпечніше і не викличе проблеми. І для мене є розуміння, що Євромайдан в Донецьку став найтривалішим політичним протестом у місті за весь час його існування під українським прапором”, – розповів Станіслав.
Цей протест не вдалося розігнати за один день. Попри тиск з боку комунальних служб і МВС, спроби залякати учасників виявилися марними. Для Станіслава Федорчука це був переломний досвід — момент усвідомлення, що активістів більше, ніж здавалося ворогам, і що сила спільноти зростає, коли вона діє не за ієрархією, а за принципами групового лідерства.
“Для мене було дуже важливо, що попри спроби окремих людей переключити донецький Євромайдан на місцеву повістку, зробити з нього чергову акцію проти забудовників чи місцевої мафії — це не вдалося. Це був соборницький прояв. Ми сказали: у нас такі самі вимоги, як у Києві. Ми українці, це Україна. Ми не хочемо більше в жодне видання Російської імперії — ні СНД, ні ОДКБ, чи що там ще існувало”.
Навіть через роки ця позиція залишається для нього незмінною. Учасники донецького Євромайдану продовжують спілкування, співпрацюють у межах створеної організації. Майже всі з них стали добровольцями після початку повномасштабної війни — хтось у 2022-му, хтось ще раніше.
“Як на мене, це якість, перевірена часом.І мені приємно бути частиною цієї спільноти. Хоча, звичайно, ми можемо мати різні погляди на багато речей, хтось вигорів, хтось втомився, хтось навпаки перебуває в тонусі”.
Сьогодні Станіслав говорить про необхідність повернення до історії донецького Євромайдану — не як локального епізоду, а як частини національної пам’яті. Він переконаний, що лише розуміючи такі історії, можна сформувати бачення майбутнього для нині окупованих територій.
“Це вже має бути частиною колективної пам'яті не тільки учасників донецького Євромайдану чи членів їхніх родин, а загальнонаціонального. Тому що об'єктивно, коли у 2017-му році ми дізналися, що є цілий підручник, схвалений Міністерством освіти про те, що Євромайдану не було ні в Луганську, ні в Донецьку, ні власне в Криму – нас це дуже сильно обурило, тому що перекреслити історії стількох людей просто тому, що є певний запит, певна кон'юнктура, це як мінімум нечесно стосовно наших мертвих, не кажучи вже про живих”, – поділився активіст.
Після Євромайдану Станіслав Федорчук опинився під прямою загрозою. Вже у лютому 2014 року йому подзвонили з попередженням — як він припускає, представники криміналітету — і повідомили: “росіяни дуже хочуть, щоби зі мною остаточно розібрались”. Йому дали два дні, щоб залишити не лише Донецьк, а й загалом Україну.
“Я не сильно вирішував — за мене, на жаль, це вирішили росіяни”, – зауважив він.
Не маючи знайомств за кордоном, Федорчук звернувся до кума — поета Олега Короташа. Той зв’язався з письменницею Жанною Слоньовською, яка організувала збір грошей серед друзів — вдалося зібрати тисячу доларів. Завдяки цій допомозі родина Станіслава евакуювалась до Грузії, де він прожив майже сто днів. Опинившись у вимушеній еміграції, Станіслав Федорчук спостерігав за подіями в Україні — він усвідомлював, що війна лише починається. Його досвід, аналітичне мислення й контакти дозволили швидко сформулювати стратегію: готуватись до повномасштабного вторгнення.
“Перебуваючи вже там, бачачи, що відбувається в Донецьку, в Криму, в Луганську, я зрозумів достатньо швидко, що наше майбутнє — виключно в наших руках. І державні органи, на жаль, не сприймають серйозно того, що роблять російські спецслужби, того, що роблять російські диверсанти”, – розповів Станіслав.
Федорчук наголошує: ще у 2008 році, після нападу Росії на Грузію, він публічно заявляв, що наступними цілями Кремля стануть саме Донеччина, Луганщина і Крим. Не окремі “зелені чоловічки”, а повномасштабна війна. У Тбілісі він встановив зв'язки з грузинськими офіцерами — частина з них досі служила, частина вже була у відставці. Саме тоді у нього визріла ідея залучення інструкторів для підготовки українських добровольців, однак коли він звернувся до народних депутатів з проханням підтримати цю ініціативу, у відповідь отримав глуху тишу – а подекуди й відверте нерозуміння ситуації.
“Я написав листи всім відомим мені депутатам Верховної Ради, де просив підтримати цей почин. І я скажу, що жоден політик не пішов на зустріч. Навіть ті, яких я знав багато років. Дехто навіть писав мені, що не варто інтернаціоналізувати внутрішній український конфлікт. Тобто уявіть собі вже окупований Крим. Вже діють російські підрозділи на території Донецької, Луганської області. Люди розповідають про те, що це, мовляв, громадянська війна”, – пригадав він.
Це стало переломним моментом. Федорчук вирішив звернутись до журналіста Юрія Бутусова. І саме він першим повірив у важливість цієї ініціативи.
“Після того ці люди почали тренувати Азов, Дніпро-1. Ну і коли вони зрозуміли, що термін підготовки дуже короткий, значна частина цих грузинських добровольців пішла воювати разом зі своїми курсантами, тому що відчували за ним відповідальність”, – розповів Станіслав.
Повернувшись до України на початку червня 2014 року, Станіслав Федорчук одразу приєднався до створення батальйону територіальної оборони на Житомирщині. Це був початок масштабної роботи з нуля — без ресурсів, без інфраструктури, лише з чітким розумінням загроз і відповідальності.
“Ми чудово розуміли, що сьогодні це батальйон територіальної оборони, а завтра — повноцінний підрозділ Сухопутних військ. Фактично довелося відновлювати територію військової частини з нуля, шукати все”.
Водночас із військовими ініціативами народжувалась ідея інституційної відповіді на окупацію. У 2017 році спільнота активістів донецького Євромайдану й ветеранів війни офіційно зареєструвала громадську організацію — Українську народну Раду Донеччини та Луганщини. Відтоді вона стала активним учасником громадсько-політичного процесу: створює законопроєкти, аналізує урядові документи, займається видавництвом.
Одним із найвідоміших культурних проєктів стала антологія українських письменників Донбасу “Порода” — презентації якої відбулися в Україні й за її межами. Перед повномасштабним вторгненням організація також підготувала фотовиставку і фотоальбом про донецький Євромайдан, а також розробила перший в Україні законопроєкт про захист державності від проявів колабораціонізму. Документ було внесено до Верховної Ради, але, як зазначає Федорчук, він так і не потрапив до розгляду.
Станіслав відкрито говорить про системну інформаційну несправедливість щодо Донеччини та Луганщини, яка, за його словами, триває всі роки війни. Йдеться не лише про медійну байдужість, а про цілеспрямовану дискредитацію всього українського, що походить з окупованого сходу.
“Наразі я бачу дуже великий дисбаланс, який зберігається протягом всіх років війни. Ми знаємо всіх своїх покидьків, негідників за прізвищем і пропискою. Але коли мова заходить про те, що доброго дала Донеччина й Луганщина Україні – то ось тут починається зразу перекидання, мовляв, ну, для чого ви нас переконуєте в тому, що там взагалі щось може бути добре?”, – вважає Станіслав.
Федорчук нагадує про статистику: 9% усіх учасників бойових дій за перші п’ять років війни були саме з Луганської та Донецької областей — майже кожен десятий. Але ці цифри суспільство не хоче бачити й чути. І в цьому, на його думку, криється загроза, яку Росія вміло експлуатує.
“Коли ми пропонуємо суспільству лише негатив про певний регіон, ми граємо на користь ворога. Ми переконуємо себе, що земля не наша, люди не наші. А отже — й боротися за них не варто. На мою думку, це диверсійна діяльність, яка робиться або не від великого розуму або, навпаки, через те, що люди настільки травмовані, що готові визнавати, що тільки вони класні, бо вони вийшли звідти, втекли, а зрештою всі інші неважливі”, – розповів Станіслав.
Федорчук акцентує, що суспільство постійно забуває: Донецьк і Луганськ до війни були академічними центрами. Саме звідти походять десятки письменників, дослідників, громадських діячів — людей, які формували і розвивали українське.
“Підважувати їхній внесок в загальноукраїнську культурну скарбничку я би не став, тому що цим самим ми робимо біднішими себе. І, на мою думку, зараз в умовах цієї тотальної війни ми мусимо здати собі звіт: чи ми допомагаємо ворогу, чи ми допомагаємо Україні. Якщо ми допомагаємо Україні, то ми мусимо як мінімум здійснити перепис справжнього гарного, доброго українського, яке було на нашому окупованому сході”.
Особливо критично Федорчук ставиться до терміну “дике поле” — популярного штампа в історичній публіцистиці й дискусіях про схід. За його словами, це не просто анахронізм, а імперський конструкт, запроваджений ще польською владою для легітимації передачі українських земель чужим господарям.
“Коли тебе називають диким варваром — це означає тільки одне: хтось хоче підважити твою суб'єктність. Сказати, що доброго там бути не може. Але ж ми знаємо, що більшість населених пунктів Донеччини заснована саме українськими козаками з хуторів, зимівників. Це не “нічия територія”, це наша історія, частина нашої ідентичності”, – нагадав він.
Я думаю, що сам по собі термін “Донбас” став достатньо токсичним. Коли ми кажемо “Донеччина” — ставлення вже краще.
Федорчук переконаний: зміна ставлення до регіону почалася після початку повномасштабного вторгнення, коли тисячі донеччан і луганчан стали на захист України зі зброєю в руках. Він свідчить про це на власному прикладі — у добровольчому підрозділі, сформованому в Києві, майже половина особового складу була з окупованих територій.
“У нашому відділенні було одразу троє з Донеччини і один з Криму. Для нашого старшини — освіченого, досвідченого керівника — це було відкриттям: він не уявляв, що з Донеччини можуть бути такі козаки. Ці люди можуть бути частиною його нової армійської родини. Я не можу назвати його обмеженою людиною, ні. Але його досвід спілкування, його досвід комунікації, інформаційного поля, в якому він перебував, до 22-го року не дозволяв йому уявити, що на Донеччині, виявляється є українці, виявляється є люди, які підтримували Майдани, які виходили захищати своє українське “я” і під час помаранчевої революції задовго до неї”, – поділився Станіслав.
Для мене велике питання, скільки ж ми маємо покласти зусиль для того, щоби комунікувати з власним суспільством? Я дуже боюся, що росіяни скористаються цим, аби переконати українське суспільство в тому, що треба відмовитися від окупованих територій, треба відмовитися від людей з окупованих територій, як і тих, хто є в Україні, так і тих, хто перебуває в окупації. Бо, мовляв, що нас пов'язує з цими людьми? Історія, яку ми не знаємо, вчинки, які ми не хочемо визнавати.
Федорчук підкреслює: якщо ми справді плануємо повернення, то маємо повертати українську реальність — зі своїми сенсами, пам’яттю, баченням майбутнього. Інакше — для кого і навіщо це повернення?
“Хто захоче жити на руїнах постапокаліптичного совка? Колаборанти, яким не знайшлося місця в Ростові чи Краснодарі? Звичайно ж ні”.
На підтвердження — приклад із літератури: презентація книги військового з Луганщини Романа Буданова, де головним антагоністом виступає саме колаборант. Його присутність — символ невикоріненої минувшини, яку герой прагне залишити позаду, будуючи нове життя.
“Коли такі образи потрапляють у художні тексти — значить, це те, що болить кожному. Бо реальне питання не лише в тому, як звільнити територію, а хто буде втілювати відбудову?”, – саме таке питання ставить Станіслав.
Федорчук скептично ставиться до ідеї створення програм “під грант” чи на вимогу донорів. За його словами, лише ті, хто має цінності та принципи, а не прагнення “відбудувати і поїхати в Монако”, здатні дати регіону нове майбутнє. Він згадує одне із засідань з представниками Європейської комісії, на якому йшлося про аеропорти в Краматорську та Маріуполі — не так далеко від лінії фронту.
“Я просто не міг повірити, що мені це не сниться. Я тоді сказав: ми не можемо за сім років прокласти 120 км залізниці до Маріуполя — про який аеропорт ідеться?”.
Я не знаю, чи наш голос буде гучнішим. Можливо, нас буде легше маргіналізувати як радикалів. Але я точно знаю — я докладатиму зусиль, щоби показувати українську Донеччину і Луганщину в їх найкращих проявах.
Федорчук категорично не вірить у реалістичність повноцінного сценарію “заморожування” війни. Принаймні — не з боку Росії. Він вважає, що ймовірною є лише тимчасова пауза в бойових діях, але не повне припинення бойових дій. Такий варіант, за його словами, не означатиме мир. Він означатиме повільне, планомірне витіснення українського з окупованих територій — демографічно, культурно, символічно.
“Це буде як у Кенігсберзі. Росіяни продовжать змінювати склад населення, знищувати пам’ятки, розповідати про “новоприєднані землі”. І що довше триватиме окупація, тим менше там буде українців. Нашими там залишаться лише могили і сама земля”, – каже він.
У перспективі 10–15 років, вважає Федорчук, мова піде не лише про звільнення територій, а про питання: “А що ми там будемо робити далі?”. І фрази про сланцевий газ чи нову металургію звучатимуть щонайменше наївно.
“Ці фантасмагорійні візії, проєкти про те, що ми там відбудуємо металургію, ми там піднімемо видобуток сланцевого газу. Мені здається, все це питання надто фантастичні, які навіть не варто розглядати. Ну і, звичайно, чим довше триватиме окупація, тим більше буде екологічна деградація територій, тим більше буде отруєної землі не тільки мінно-вибуховими пристроями, але і тими ж самими шахтними водами, які підіймаються рік за роком все вище. Тобто, на мою думку, ми матимемо величезний клопіт і відповідальність думати про те, що ж власне буде далі? Я сподіваюся, що хоча б сільське господарство, хоча б в якійсь частині регіону збережеться. І ми зможемо вирощувати там хліб, соняшник, кукурудзу там і так далі. Однак треба розуміти, що господарювання там не буде простим. І, однозначно, це буде все одно скоріш за все прикордонний регіон з великою кількістю військових, з великою кількістю безпекових об'єктів. Це вже не буде та Донеччина і Луганщина, яку ми знали до 14-го року”, – вважає Федорчук.
Коментуючи заяву Стіва Віткоффа про те, що Україні “може бути не так важливою деокупація російськомовних регіонів”, Станіслав Федорчук назвав цю риторику прикладом повної відсутності розуміння української реальності та нав’язування російських наративів через необізнаних представників американської адміністрації. На його думку, такі висловлювання — результат того, що Росія веде переговори з США без участі України, а потім її меседжі просто повторюють “призначені Трампом перемовники”, не маючи жодного уявлення про Донеччину, Луганщину чи Запоріжжя. За словами Федорчука, Росія багато років інтегрує інформаційну політику у військову стратегію, тоді як Україна досі не навчилася системно розповідати світові свою правду.
“Якщо ми показуємо лише погане і не створюємо власної експертизи, не дивно, що іноземні перемовники користуються російською”, — зауважив він, додавши, що книги на кшталт “Схід українського сонця” Катерини Зарембо мають з'являтись іноземними мовами значно частіше.
Федорчук визнає, що попри складність нинішньої команди Трампа, Україні все одно доведеться з нею працювати — для збереження доступу до розвідданих і допомоги. Але попереджає: такі заяви — це не просто невігластво, а навмисна спроба маніпуляції.
Мовляв, є специфічні регіони, мешканців яких можна вбивати, зносити їхні міста, а потім розповідати, що ми їх захистили — бо в них “інший язик у роті”. Це пояснення, яке навіть школяр не сприйме, але цілий Віткофф, нібито перемовник і бізнесмен, вірить у це.
Він додав, що Росія — поганий союзник навіть для таких партнерів, як Іран чи Китай, а її довготривала мета — нав’язати світові бачення, в якому частина українців позбавлена права на життя.
Щодо настроїв на окупованих територіях, Федорчук підтвердив, що люди там живуть у страху, ізоляції та злиднях, а ті, хто ще вірить у повернення України, щодня стикаються з відчаєм і безнадією.
“Комунальне господарство деградує, ціни ростуть, сполучення майже немає. Люди не можуть навіть спокійно пересуватись територією. Якщо хтось хоче гідно заробити — мусить іти до окупаційної армії”, — зазначив він.
Федорчук також розповів, що місцевим українцям чітко дають зрозуміти: їм тут не раді. На дорогі підряди беруть лише росіян, яких завозять за програмами разом із пільговим житлом. А українці або тікають через треті країни, або залишаються — виживати в ізоляції.
“Це вже не життя, а монаший чин. Але є і такі, кому за 80–90, і вони вже не бояться нічого. Вони кажуть правду просто в обличчя, бо не мають сил терпіти”, — поділився Федорчук.
Гострим питанням для більшості переселенців зі сходу є тема покарання колаборантів. Про це регулярно говорять чимало громадських діячів та військовослужбовців-виходців з Луганщини та Донеччини. Федорчук вважає, що держава протягом років уникала відповідальності у боротьбі з колабораціонізмом. За його словами, частина колаборантів не лише зберегли своє майно й вплив, а й інтегрувалися в українське політичне життя, співпрацюючи з владою та маючи доступ до державних і комунальних активів. Він переконаний: це створило уявлення про їхню недоторканність і посилило впевненість російських структур у готовності “п’ятої колони” сприяти окупації.
“На мою думку, політичне, військове й безпекове керівництво України тривалий час не вважало колабораціонізм повноцінною загрозою. І це було фундаментальною помилкою”, — сказав Федорчук.
Він згадав радянський період, коли навіть лояльні до режиму українці вимагали прибрати пам’ятники зрадникам, і провів паралель із сучасністю, де боротьба з символами окупації й досі лишається в'ялою.
“Станом на 2021 рік я нараховував до 50 політичних партій, пов’язаних з російськими спецслужбами, багато з яких досі мають державну реєстрацію. Міністерство юстиції та СБУ мали би давно знищити ці інституційні основи колабораціонізму — навіть під час повномасштабної війни цього не сталося”, — наголосив він.
Федорчук брав участь у розробці законопроєкту щодо колабораціонізму й визнає: нові статті Кримінального кодексу є лише першим кроком. Для нього важливо, аби колабораціонізм був засуджений не лише юридично, а й морально.
Колабораціонізм — такий самий злочин, як зґвалтування, вбивство чи крадіжка. І кожен, хто став на бік ворога, має бути викреслений із політичного, економічного й суспільного життя України. Має бути покута, покарання, розкаяння — а не хабар у конкретній структурі за посаду мера міста. Ми пройшли через приниження, обвинувачення в радикалізмі, інформаційні атаки, однак це лише укріпило росіян у переконанні, що навіть тверезі думки можна маргіналізувати. Якщо ми цього не опрацюємо — питання колабораціонізму все одно повернеться, як бумеранг. І загрожуватиме не лише єдності, а й безпеці
Він вважає, що будь-який компроміс із колаборантами — це загроза майбутньому. Обурила його й репрезентація донеччан і колаборантів у фільмі від “95 кварталу” про вигадану журналістку з Горлівки, яка після окупації раптом опинилася в Ужгороді й змінила погляди.
“Ми не розповідаємо історії справжніх героїв, як-от депутатів Василя Коваленка й Володимира Рибака, які загинули за український прапор. Натомість продукуємо жуйку про “перевзутих”. Це цинічно”, — зауважив Станіслав.
Федорчук наводить приклади справжнього героїзму: школярі, які тікали з окупації, щоб навчатися в Україні. Артем Східний, який роками чинив спротив окупації. Журналіст Євген Шибалов, що став військовим і пережив полон.
“Це ті історії, які мають звучати в Україні й світі. А не байки про те, що хтось зрадив, бо “масло в Ужгороді краще”.
У мрії про майбутнє Донеччини Федорчук бачить не лише деокупацію, а й глибоку правову та культурну трансформацію. На його думку, має бути створений спеціальний режим справедливості, як в американській зоні окупації після Другої світової, коли людей змушували бачити наслідки зла, в якому вони брали участь або яке толерували.
Коли люди не просто були вимушені дивитися певні фільми, читати певні книжки, але були вимушені брати безпосередню участь в розкопках масових могил. Мусили побачити те зло, яке спричинили окупанти і їхні посібники, щоби не було більше змоги сказати “я цього не бачив. це вигадала пропаганда. це нам спеціально розказали, щоб ми в це повірили. але ж ми свідки, що було все по-іншому, що ми думали, що буде інакше”. Бо я чітко знаю, що людська психіка і людська пам'ять грає з людьми дуже погану гру. Іноді зло називається добром. Тільки тому це нам так зручно, тому що це позбавляє нас від відповідальності. Відповідальні хтось інший, кого з нами нема.
“Ми маємо прийти туди не з назвами нових вулиць і пам’ятниками, а з розумінням: єдність України — це лояльність до українського. І ми не можемо толерувати зраду, хай би якими були її причини”, – вважає він.
Федорчук мріє про дім української Донеччини й Луганщини — простір для розмов, пам’яті, нових сенсів.
“Я сподіваюся, що хоча б природа, ліси, хоч частково відновляться. І що з цих територій почнеться наше переосмислення. Бо відмова від свого — це завжди запрошення ворогу прийти за рештою”.
Читайте також: Хто говоритиме від Луганщини після перемоги: про політичне майбутнє регіону
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
