У перший же день повномасштабного вторгнення була оголошена евакуація з усіх населених пунктів Луганської області. Дехто зміг виїхати на своєму транспорті, дехто - на потязі з Лисичанська чи Лиману. У будь-якому випадку, шлях був довгий та небезпечний.
Про те, як мешканці Рубіжного вдалося евакуюватися з міста з 3-х річним сином, читайте в матеріалі Трибуну.
«Для кожного є свій найстрашніший день. Для мене це 6 березня 2022 року. Рівно рік тому я покинула свій дім, рівно рік я не бачила своїх батьків. Зранку я почала шукати тих, хто вивозе людей з міста. Додзвонитися вдалося не одразу. Мені сказали, що вивозять з Рубіжного в Лиман і я без вагань погодилася. Я сиділа і просто дивилася на валізу, бо не знала, що туди покласти. Настав час і ми з батьками поїхали в центр міста. Поки чекали автобус, мені стало дуже холодно, тому мама зняла з себе носки й віддала мені. Я просто стояла і плакала. Не вірила, що мені доведеться лишати батьків там. Однак почався обстріл з градів, було дуже гучно і страшно. Всі почати кричати, щоб водій швидше їхав. Дуже багато людей поїхало, та ще більше - залишилося. Автобус з обох боків супроводжувала поліція. Виїжджаючи з Рубіжного, ми побачили задимлену Кремінну. За годину ми вже були в Лимані. Ми довго чекали потяг, та коли він прибув - люди просто почали ломитися, а я відійшла в бік, щоб не задавили мого сина. Коли всі зайшли, на пероні залишилися тільки ми вдвох і перед нами зачинили вагон. Мені хотілося ридати, бо я не знала, скільки ще доведеться чекати», - поділилася пані Євгенія.
На щастя, вони з малюком все ж дісталися Львова, проїжджаючи Харків,Київ та інші на той час гарячі точки. Дорога з Лиману до Львова зайняла 29 годин. Більше доби без сну та їжі.
Далі жінка прийняла рішення вирушати до Бельгії, бо там був її чоловік. «Польща - Латвія - Бельгія» - таким шляхом Євгенія виїхала в безпечне місце. Незважаючи на всі складнощі, рубіжанці зустрілося чимало добрих людей, які допомогли їй з сином.
Перетин кордону. Фото з архіву Євгенії
«Приїхавши в Бельгію, я просто впала, у мене була температура і я заснула. Ще кілька днів мені було погано. Тіло боліло так, як ніколи раніше. Малому теж було погано після такої тяжкої дороги. Через деякий час я дістала забутий в машині пакет з речами, в якому були ті мамини носки. Мені стало дуже боляче. Наче, все добре, ми в безпеці, але не мої батьки. З 9 березня в Рубіжному почався справжній ад», - розповіла пані Євгенія.
Вона зазначила, що зв‘язок у місті був доти, доки там знаходилися українські захисники. У травні, після захоплення Рубіжного росіянами, зв’язок зник. Натомість окупанти вирішили налаштувати зв'язок свого оператора, який вони постійно вимикають.
«Коли в мене питають, як справи, я відповідаю: добре. Так добре, що рве на частини кожну клітину тіла. Я дуже сумую за домом, за своїми батьками. Я ненавиджу цих клятих вбивць. Бажаю кожному російському окупанту залишитись назавжди в українській землі», - наголосила рубіжанка.
Читайте також: “Тут люди вірять в Україну”: мешканка Сватівщини про життя в окупації
