Ксенія Васильєва родом з Сєвєродонецька. Жінка за освітою фінансист і багато рокiв працювала у фінансовому управлінні, паралельно займаючись танцями. Згодом її захоплення переросло зі звичайного хобі у роботу. З початком повномасштабного вторгнення Ксенія була вимушена покинути рідне місто та евакуювалась у мiсто Берегове.
Як розпочалась ваша танцювальна кар'єра?
Танцями я займалась з самого дитинства. Потім почав дуже стрімко розвиватись такий стиль, як східні танці, почалась його популяризація і я стала займатися ним вже більш професійно. Я вивчала майстер-класи, їздила по всій Україні. Потім вступила в «Асоціацію Виконавців Східних Танців». Там кожного року і досі проходить навчання всіх викладачів і танцівників. На основі цього виникла ідея створити власний танцювальний клуб. Спочатку він був орієнтований тільки на східні танці. Перший час займалися лише з дорослими, а потім почала навчати дітей. Так з маленької хобі-групи виріс величезний клуб «Ісіда», в якому з’явились вже різні стилі та танцювальні напрямки.
А взагалі я вважаю: якщо чогось хочеш, то немає перепон у цьому світі для реалізації цього. Найголовніше – любити свою справу, віддавати себе тому, чим займаєшся. Я дуже люблю людей, і моя діяльність – більше ніж просто тренування, у нас велика родина.
Чому обрали саме таку назву для вашого клубу?
Перш ніж назвати свій клуб, я багато цікавилась міфологією. Мені дуже сподобалась історія Ісіди – богинi родючості, розвитку. Навіть була така легенда, як дівчата танцювали танець поклоніння богині для того, щоб народити дітей і жити у достатку. Тому якось так «склалися усі пазли» і я вирішила дати клубу таку назву.
24 лютого 2022 року кожен українець запам’ятав по своєму. Розкажіть, яким цей день був у вас?
24 лютого десь до пів на другу ночі шила костюми, бо у нас за планом шостого березня у Сєвєродонецьку мав відбутися концерт. Коли я лягла спати, то через декілька годин мене розбудили мої діти і сказали: «Мамо, вставай, почалася війна, бомблять всю Україну». Для нас, сєвєрдончан, не вперше така історія, і ми вже виїжджали свого часу у 2014 році. А 24 лютого ми зрозуміли, що їхати поки нікуди – бомблять усю територію. Моя мама жила в Харківській області і їхнє село взагалі захопили у перші години вторгнення.
І ми вирішили сім’єю, що оскільки наш клуб знаходиться у підвальному приміщенні, то можемо певний час перебути там. Було прийнято рішення облаштувати у клубі прихисток для людей, у нас була деяка провізія, теплі речі, електрична піч. Починаючи з 25-го лютого там було вже десь 35 людей. Я варила суп, каші для всіх, розважали дітей, щоб не було так страшно.
Клуб не являв собою бомбосховище, це був старий будинок, більш-менш міцний. Район старий, затишний, тому я вважала, що можу створити безпеку на деякий час. Але у перший же тиждень, коли ми були в укритті, будинок накрило «градами». Ми майже місяць пробули у місті, не могли навіть вийти у магазин, бо наш район постійно обстрілювали.
Як ви взагалі добували собі продукти, враховуючи таку ситуацію?
У людей, які до нас приходили, була якась провізія: каші, овочі. З м’ясного не було нічого. За цей період ми лише один раз вийшли купити хліб. Це було восьмого березня. Ми з сином побігли до 24-ого училища. Стояли, чекали, доки допечуть хліб, але почався обстріл і прийшлось бігти назад без нічого. І так ми жили до 13-ого березня. Нам зателефонували і сказали, що обстріляли наш будинок. Коли більш-менш стихло, ми побігли додому, щоб хоч якось позатуляти вікна, бо вони повилітали.
Ми прибігли в квартиру і саме у цей момент тиша закінчилась – почався обстріл нових районів, унаслідок яких горіли будинки. Вирішили спуститися на цокольний поверх. Там був дуже маленький підвал і ми простояли там десь півтори години між трубами. Обстріл був настільки потужним, що будинок хитався. Нам стало настільки страшно, що ми навіть не закрили в квартирі нічого, просто перебіжками між підвалами дісталися знову до клубу і вирішили, що будемо виїжджати.
Мені всі друзі почали казати: «Ксюшо, якщо ви зараз не виїдете, то загинете». І я почала вмовляти людей покидати місто. І в результаті всі виїхали.
Що зараз з вашою квартирою в Сєвєродонецьку?
Частина будинку згоріла, але наша квартира вціліла. У нас були дуже міцні вхідні двері, але знайомі, які туди ходили поглянути, сказали, що вони були вибиті, всередині все перевернуто, немає вікон, немає абсолютно нічого.
Чи були проблеми з евакуацією і куди саме ви поїхали?
Університет ім. Володимира Даля, у якому навчається син, евакуював студентів і сім’ї автобусами. Була ще евакуація на БК Будівельників, але там обстрілювали так сильно, що нам було просто страшно туди бігти. Обіцяли «зелений коридор», але його не було. Саме коли ми вийшли з нашого підвалу і чекали на автобуси – почався обстріл «градами». Водіям потрібно кожному медаль вручити – настільки вони ризикові. Нас посадили в автобуси і коли проїжджали ТЕЦ, у неї влучили «градом».
Коли під’їжджали до Лисичанська, машина наскочила на якийсь металевий залишок, і нас так підкинуло, що ми тримались один за одного і думали: ми живі чи вже мертві. Все, що ми з собою взяли, – це наші тваринки, бо за речами зайти у квартиру можливості не було. Нас довезли до Слов’янська, де ми переночували у якомусь храмі. Потім нас посадили на евакуаційний потяг. Ми їхали через усю Україну. Було дуже страшно, із вікна постійно бачили, що десь щось вибухає, горить. Коли заїхали у Київ, бачили, як над містом збили два винищувачі.
Приїхавши у Берегове від усвідомлення того, що ми пережили, почало накривати. Ми просто ридали кілька діб. А до того просто декiлька тижнiв на адреналіні були, головна задача – вижити.
З якими труднощами зіткнулися у новому місті?
Ми ніколи не сидимо та не чекаємо допомоги, тому 10 квітня я вже в’язала іграшки і продавала по всій Україні. З виручених коштів почали купувати собі їжу, одяг , бо ми приїхали тільки в тому, в чому були в укритті, у нас навіть білизни не було з собою.
Родичі нам надали будиночок. Без ремонту, але жити можна. Спочатку одяг купували, потім потрібно було праску купити, фен і так далі, тому раділи кожній речі, яку придбали, навіть прищіпкам для білизни.
Проблема була – врятувати життя, а все інше – це дрібниці, на які не звертаю навіть уваги. Я не звикла сидіти скиглити, що мені погано, бо є ситуація, є війна і треба виживати.
Чимось ще займаєтеся окрім танців?
Так, я дуже люблю в’язати, шити. У серпні я виграла грант «Підтримка жінок з Донбасу» , і спонсори надали мені швейну машинку, оверлок, термопрес, принтер – і ми відкрили тут сімейний бізнес. Я завжди шила сама костюми для всіх танцівників, створювала дизайн, прикрашала.
Бачила на Фейсбук-сторінці ваші іграшки, в’язані гачком, – це дуже круто.
Так, я в’яжу гачком іграшки, це один із видів діяльності, яку ми у Береговому розвиваємо. Я офіційно зареєстрована як підприємниця, у нас є сторінка у Фейсбуці, Інстаграмі , Тік-Току. Мої іграшки стали популярними не тільки по Україні, а й за кордоном.
Як вам вдається це все поєднувати?
Просто спати треба менше. Зараз є дітки, які ходять займатися танцями. Я створила для них гурток і вчу в’язати тих, хто бажає. Є вже й перші результати.
Як вдалося відкрити заново свою студію?
Я довго не збиралася цього робити, бо до червня ми «сиділи на валiзах» і все ж сподівалися поїхати додому. Але потім знайшла у спорткомплексі «Закарпаття» напівпідвальне приміщення, ми зробили там косметичний ремонт, купили на останні гроші лінолеум, дзеркала.
Займаєтеся лише з дітками чи й з іншими категоріями людей також?
У мене в клубі займались завжди люди від 3 до 75 рокiв. Діти дуже енергетично заряджають. З дорослими цікаво в тому сенсі, що людина вже самодостатня, є своя сім’я, робота і, щоб виділити півтори години на заняття, то їм має бути справді цікаво .
Вислів «ходить на роботу, як на свято» – про вас ?
Я не можу сказати, що у мене є робочі дні, а є вихідні: є життя та улюблена справа.
На своїй сторінці фейсбук ви написали про танцювальний концерт, що відбудеться 12 березня. Кошт від нього будуть передані до благодійного фонду «Пам'ятаємо, допомагаємо». Що саме вас спонукало зайнятися волонтерством?
1-го березня нашому клубу в мiстi Берегове виповнилось сім місяців, і ми вирішили зробити благодійний концерт для того, щоб зібрати кошти для фонду. Це фонд підтримки поранених військових та усіх нужденних.
У нас будуть на концерті стояти скриньки й усі бажаючі, які прийдуть на концерт, зможуть задонатити для фонду.
Що плануєте робити після звільнення Сєвєродонецька?
Я впевнена, що Сєвєродонецьк буде деокуповано, але не впевнена, що там щось залишиться після цього. На те, щоб якось відновити місто, підуть роки. Нехай війна спочатку закінчиться. Треба жити зараз і сьогодні та не будувати захмарних очікувань. Мрію, звісно, щоб і в Сєвєродонецьку була «Ісіда», і в Береговому також.
Я запам’ятала Сєвєродонецьк сучасним, зі стрімким розвитком. Це місце, в якому народилися мої діти і моя улюблена «Ісіда», тому в мене дуже теплі почуття асоціюються з ним. Це не про архітектуру, не про історичні куточки. Для мене Сєвєродонецьк – це мої люди.
