Зараз спілкування з мешканцями східної частини України – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Як почати жити без ноги чи з десятком уламків у тілі, коли лікарі кажуть: "Ти можеш не вижити", як виховувати дитину, яку російський обстріл зробив інвалідом, як продовжувати жити, без підтримки матері, яку вбила ворожа ракета. І при цьому мріяти, планувати та надихати інших. Мешканці Донеччини, чиє життя назавжди змінило повномасштабне вторгнення поділилися з журналістами "Трибуну" страшними, але сповненими надіями історіями.
Анастасія Шестопал
8 квітня 2022 Росія вчинила один із найбільш звірячих терористичних актів стосовно цивільного населення України. Окупанти завдали ракетного удару по залізничному вокзалу Краматорська, де знаходились тисячі людей в очікуванні евакуаційого потягу. Мешканка Дружківки, 19-річна Анастасія Шестопал, стала однією з тих, хто зміг вижити.
Коли через постійні обстріли в місті вже стало небезпечно залишатися ,дівчина планувала евакуюватися у спокійніший Дніпро. Сім’я Анастасії до останнього не хотіла залишати домівку, тому дівчина виїздила без рідних. Знайшла перевізника та домовилася зустрітися з ним на вокзалі Краматорська.
"Я сиділа на лавці недалеко від перону, читала книжку. Коли пролунав перший вибух, відскочила вбік, а потім пам’ятаю як вже лежу на землі. Відразу побачила, що стікаю кров'ю, люди розбігаються, а я поворухнутися не можу. Кілька разів прокричала: "Допоможіть!", але ніхто мене не помічав. Пролунав ще один вибух. Потім до мене підбіг рятувальник, перетягнув мені ногу, сказав комусь, що тут "важка" дівчинка". Коли вони підіймали мене, здавалося, що нога просто відвалиться, вона була дуже поранена", - згадує дівчина.
Потім було сім операцій. Анастасія двічі перебувала на межі життя та смерті. Найгірше мало не сталося, коли дівчина під час першої операції впала в кому. Вдруге, коли постала дилема: рятувати ногу чи життя. Лікарі не давали жодних гарантій, що вона виживе.
" У швидкій з Краматорська до Дніпра, куди мене вирішили евакуювати, у мене відкрилася кровотеча. У Дніпрі зробили другу операцію і сказали, що шанси врятувати ногу є. Але пізніше мені стало гірше, і тоді довелося проводити екстрену операцію і ампутувати ногу, щоб врятувати життя. Я благала лікарів врятувати ногу, молила їх зробити все можливе. Але коли прийшла до тями, то побачила, що ноги вже немає", – ділиться страшними спогадами Анастасія.
У перші дні після ампутації відчувала цілковиту розгубленість. У мирному житті у неї були захоплення - танці і спорт, але тепер все змінилося.
Наразі дівчина проходить лікування та реабілітацію в Німеччині.
"В місті Ессен у якійсь групі виклали інформацію про мене. Це побачила одна сім’я, відгукнулася на мою історію і запропонувала привезти мене до Німеччини, лікуватися тут і пройти протезування", - каже вона.
Анастасії нелегко вчитися заново ходити з протезом. Але в неї залишається потужна мотивація до життя, якою вона охоче ділиться з людьми, що опинилися в схожих життєвих обставинах. Анастасія створила канал на YouTube, де щиро та відкрито розповідає про свою травму та реабілітацію.
"Моя мотивація - це я сама. Всі мої успіхи в плані реабілітації мотивують мене продовжувати робити це далі. Крім того, мене підтримують дуже багато людей, навіть не знайомих зі мною", - зауважує Анастасія.
Дівчина навчається онлайн у столичному педагогічному університеті імені Драгоманова, опановує вокал і планує займатися акторською діяльністю. Не залишила після травми й спорт.
“Я продовжую жити, незважаючи ні на що. Вчу англійську та німецьку, займаюся пілатесом та намагаюся повернути активне життя. Переконана, що померти набагато легше, ніж продовжувати жити. Люди, які переживають подібні ситуації, стають дуже сильними", – пояснила Анастасія.
Після закінчення курсу реабілітації планує повертатися в Україну. Тут її чекають рідні, друзі та студентське життя.
Владислав Копичко
У березні 2022 року краматорець Владислав пішов до військкомату, але його не взяли – сказали, що немає місць. Згодом він записався в місцеву територіальну оборону.
“Мама довго не хотіла евакуюватись, але я наполіг. Я приїхав на вокзал 8 квітня, щоб посадити її на евакуаційний потяг в Краматорську, залишив маму з речами всередині, а сам вийшов на вулицю. Сидів на лавці з лівого боку залізничного вокзалу, коли прилетіли ракети, почув свист, потім - сильний вибух”, - з болем згадує хлопець..
Він розповідає, що швидко ліг на землю та повалив сидячого поряд хлопця років 16, опустив обличчя, затулив вуха і голосно кричав, щоб не контузило. Під лавкою Влад почув ще один вибух, і потім різкий біль.
“На мене прилетів труп чоловіка. Він був без голови, його нутрощі впали мені на спину, не було однієї ноги та руки. Коли я його відсунув від себе, то побачив, що і сам стікаю кров’ю, моя спина, таз і сідниці були пронизані металом. По суті той чоловік врятував мені життя, бо після того, як він на мене звалився, пішов град з осколків. Я почав повзти до будівлі вокзалу, думав, можливо, будуть ще обстріли”, – не втримує емоцій краматорець.
До нього відразу підбігла мати, вона плакала. Хлопець зняв з себе ремінь, розповів мамі, як зробити джгут і як його накласти. Коли через 10 хвилин Владислава везли в лікарню, він побачив поряд чоловіка без обох ніг.
“Я попросив обережніше покласти мене на ноші боком, бо в спині та тазу були уламки. Нас відвезли до міської лікарні, дістали уламок, який через сідницю пробив тазову кістку”, – ділиться Влад.
Найбільший осколок, який застряг у сідниці і зламав хлопцю куприк, витягали без знеболення, бо не вистачало медикаментів.
“Вночі приїхали інші швидкі, щоб евакуювати важкопоранених, а мене в той день відвезли до міста Павлоград на Дніпропетровщині. Уже там зробили переливання, однак крові в лікарні було мало, рівень гемоглобіну постійно падав. В той час мама познайомилась з волонтером, який допоміг мені доїхати до клініки «Добробут» у Києві. Причому лікарі давали 85%, що не доїду до Києва, не виживу. За перший місяць перебування там мені зробили 6 операцій, але лікарі давали дуже маленькі шанси на те, що колись зможу ходити”, – ділиться хлопець.
Але Владислав не здавався. Розминав ноги, попри шалений біль намагався згинати коліна. Після виписки тривалий час пересувався на інвалідному візку та ходунках. Мріяв ходити своїми ногами.
Понад два десятки осколків ще залишилися в його тілі, найбільший має діаметр 1,2 сантиметра. Діставати їх не будуть, це буде занадто травматично. Осколків поряд із життєво важливими органами вже немає - а з тими, що залишилися в тілі, можна жити. Зараз Владислав проходить реабілітацію в Чехії та вже ходить без опори. Коли закінчить там лікування поки не знає, але впевнений, що одразу після цього повернеться в Україну.
Катерина Іоргу
8 квітня 2022 став найгіршим днем у житті ще однієї родини. Тоді 13-річна Катя та її 8-річна сестра Юля з Олексієво-Дружківки втратили маму. Вони намагалися евакуюватися разом з тіткою Ольгою з Донеччини. Тепер Ольга - опікунка двох племінниць. Катя проходить реабілітацію в Охматдиті, адже отримала серйозні осколкові поранення.
В той день мама Марина з 13-річною Катею вийшли на вулиці до намету, де розливали чай. Тітка Ольга з молодшою племінницею Юлею були у приміщенні вокзалу. Чай дівчата так і не встигли випити. Російська ракета забрала життя мами, а Катя дістала поранення. Дівчинка каже, що нічого не усвідомила, все відбулось блискавично і болісно. Її врятував незнайомий чоловік, який накрив дівчинку собою, а зверху на них упав намет. Чоловік помер від поранень.
“Вона почула свист, а потім крик: «Лягай». Після шоку кликала маму, але вже тільки в лікарні дізналася, що її не стало. У Каті були важкі осколкові поранення, всі ноги в уламках. Після операції в дніпровській лікарні прийшла до тями, одразу запитала: "Де мама?". Потім попросила телефон у мене, зайшла допис з написом "Вічна пам'ять". Так і дізналася, що її немає в живих”, - каже тітка Катерини.
Крім посічених осколками ніг, у Каті був перелом коліна й осколок у спині. Розпочався довгий шлях відновлення: лікарня в Дніпрі, у Львові та зрештою - НДСЛ «Охматдит». Катя досі проходить тут реабілітацію.
В січні 2023 волонтерський проєкт “Здійсни мрію” виконав бажання Катрусі. Дівчині влаштували модну фотосесію та розмістили її у журналі.
Попри весь пережитий жах, вона знаходить сили жити і мріяти. Малює, робить картини зі стразами та мріє стати моделлю і з’являтися на сторінках журналів.
Родина Степаненків
Наталя з 11-річними двійнятами Яною і Ярославом також 8 квітня потрапила під ракетний обстріл на вокзалі у Краматорську. Вона тоді втратила одну ногу, а Яна обидві. Потерпілих тривалий час лікували в Україні, а зараз краматорці проходять реабілітацію в Америці. У клініці Сан-Дієго їм поставили протези. Під опіку родину взяв відомий американський протезист Пітер Гарш.
В той день Наталя з дітьми та бабусею тікали від обстрілів, хотіли доїхати хоча б до Києва чи Львова. Поки очікували потяга, Яна попросила в мами чаю, який на пероні готували волонтери. Вибух пролунав, коли дівчата стояли у черзі.
“Я взагалі не зрозуміла, що сталося. Просто потемніло в очах, заклало вуха. Я впала, потім відкрила очі, довкола люди лежать. Хотіла підвестися і не могла. Глянула на свої ноги: одна нічого, просто внизу кров і вирвані клапті в спортивних штанях. А на другій по коліно штани взагалі в дірочку й нога тіпається. Голову повернула, бабуся лежить, а на ній Яна. Я на її ноги глянула, а там нема кросівок. Вона пробувала повзти, кричить: “Мама, я вмираю”, – не приховує сліз жінка.
Бабуся загинула на місці. Ярослава врятувало те, що на момент атаки він був у приміщенні вокзалу.
“Якісь хлопці почали бігати, потім поліцейські, військові. Хлопець пробігав, я в нього шнурок попросила з капюшона. Як змогла перев’язала руки, ноги, щоб мені сил вистачило. А потім підбігли хлопці, поліцейські, та Янці перетягли ніжки. Я бачила кісточки, ніжку саму з лосинами. Навіть лосини були цілі. Просто не було кросівок, як мечем хтось відрізав - і все”, – розповідає жінка.
Спершу Наталю і Яну лікували у Дніпрі, згодом перевезли до Львова. Коли рани загоїлися, постало питання протезів.
«Зі мною ситуація простіша, поставили протез, який буде на все життя. А от з Яною складніше, вона росте, і змінювати протез їй доведеться щороку”, – ділиться Наталя.
За кілька днів після прибуття до Америки краматорці відразу почали заняття – активно проходили реабілітацію й тренувались ходити у протезах. Яна почала плавати, американські друзі навчали Ярика рибалити.
Зараз етап протезування продовжується.
«Ми в гарних руках, і з нами постійно працюють лікарі. Утім, реабілітація буде тривалою. Але після плануємо повернутися в Україну», – розповідає Наталя.
Зараз дівчата проходять етап протезування. Лікарі зауважують, що хоч вже є певні успіхи, але процес реабілітації займе чимало часу.
Андрій Ковальов
8 квітня на вокзалі був і 46-річний Андрій Ковальов з Бахмута. Чекав на платформі, коли пролунали вибухи. Після теракту бачив, як повз нього біг чоловік із дитиною на руках, з тіла дитини текла кров, а чоловік кричав: “Чому не я?” Ноги у дитини були відірвані.
Напередодні удару платформа була повна людей, згадує чоловік. Пасажирів збирали у групи: люди з дітьми, жінки, пенсіонери. Евакуаційний потяг запізнювався, мав прибути десь опівдні. Удар нанесли приблизно о 10:30.
«Мене збило з ніг. Волонтери кричали, щоб усі тікали з вокзалу. Я почав повзти, потім відчув, як усередині стає тепло, немов калюжа розтікається в речах. Зрозумів, що пробило бік, це заважало повзти. А те, що ліктя частково немає, навіть не побачив одразу», – говорить Андрій. – Багатьом відірвало кінцівки”.
Андрій отримав три осколкові поранення та проходить реабілітацію. Але про майбутнє говорить з оптимізмом.
Раніше працював у майстерні з ремонту шкіряних виробів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони перепрофілювалися та стали шити чохли для танків. Через війну майстерня не встигла запустити новий напрям – друк на замовлення. А зараз речі з принтами на патріотичну тематику мають попит і в Україні, і у світі, вважає Андрій. Працює над створенням сайту і дизайну.
Дмитро Мєшков
Він пережив російський ракетний удар “Іскандером” по центру Краматорська 1 лютого 2023 і був врятований. У момент обстрілу його батьки перебували в гостях. Самого ж хлопця затисло бетонними плитами, камені не давали дихати. Ракета повністю знищила два під’їзди житлового будинку.
“Я весь час був при свідомості. Спалах за відчуттями тривав секунд 10. Шум, наче гора валиться. Відчуття, ніби ти перебуваєш у будиночку з кубиків, і цей будиночок штовхнули і він розсипається. Дезорієнтація, відчуття падіння і дуже сильний тиск на все тіло. Я розумів, що помру від удушення, і тому помолився Богові, щоб не сильно мучатись. Намагався прикрити рота рукою, щоб дихати і виплюнути все, що у мене до рота забилося. Але в мене не виходило, коли я випльовував, все засипалося назад. Тому мені довелося пережувати все, що в мене було в роті, всі камінчики, проковтнути їх. І вже таким чином дихати через руку”, - пригадує ті страшні події Дмитро.
Потім Дмитро почав кликати на допомогу. За пів години рятувальникам вдалося до нього дістатися і витягнути з-під завалів. Краматорцю надали першу допомогу й екстрено відправили до Дніпра.
“Лікарі робили все можливе, щоб я одужав. Поки є проблеми з рукою та носом, але я поступово відновлююсь психічно та фізично. Думаю: не буде очей – все одно приємно жити. Не буде ніг – все одно зможу. Почув: у нього дві третини носа немає. Думаю: ой, як же я без носа? Нічого, буду так”, – усміхається Дмитро.
Ділиться, що йому в той день дуже пощастило: плита його прикрила, закрила тіло, але не дала зруйнувати всі органи і тканини.
До Краматорська повертатися хлопець не має наміру. Він навчався в Харкові, здобував IT-спеціальність. Після відновлення Дмитро планує переїхати до більш безпечного місця.
Згадує краматорець і сусідів, які загинули.
“Мої сусідки шафи підтягували до вікон щодня туди-назад, щоб захиститися від уламків. Сусідка праворуч – тітка Аня – вона завжди ховалася в комору. Її чоловік облагороджував підвал, щоб там можна було ховатися”, – розповідає юнак.
На те, що втратив з батьками геть усе, хлопець не скаржиться. Певен, що після лікування зможе завершити навчання в харківському виші і подбати про своїх рідних.
Ренат Біланов
Поранення після двох ракетних ударів по вокзалу в Краматорську зазнав 10-річний Ренат, який разом із мамою і старшим братом намагався виїхати з пекла до Чехії. Туди ще до війни поїхав на роботу їхній батько.
«Ми були біля самого вокзалу, якраз стояли в черзі до волонтерів, які мали садити людей на поїзд. Аж раптом дуже різкий удар, гул, гуркіт. Далі паніка, плач. Люди бігли, падали, дехто знову піднімався і втікав, а дехто вже не міг…» – пригадує той страшний день мама Рената Олена Біланова.
Молодшого сина сильно поранило в лопатку, в кістку руки, яка з’єднує плечову кістку та ключицю. На щастя, старшого сина Данила ворожа ракета не зачепила. Зі слів жінки, спочатку думали, що в Рената сильний опік плеча. Кілька днів вони перебували в місцевій лікарні, потім їх перевели у Дніпро, а звідти до Львова. Зробивши рентген, лікарі визначили:всередині є осколок, який ввійшов у тіло хлопця на 10 сантиметрів. Операцію з видалення дитині провели у Львові.
Хлопець згадує, що в той день в нього сильно боліла рука, був великий набряк і що в перші дні він навіть не міг і не хотів вставати з ліжка.
Сім’я шкодує, що не виїхали з міста раніше.
«Спочатку над нами пролітали ракети і десь далеко вибухали. Тому ледь не до останнього дня думали, що не зачепить. Але ставало щоразу страшніше. Тепер там бомблять на повну», – ділиться жінка.
Ренат мріє стати археологом, розкопати кістки тиранозавра. На жаль, з собою не встиг нічого прихопити, але іграшкового динозавра все ж має. Його хлопцеві подарував його лікар.
Автор: Антон Малиновський/ Євген Ільченко
