Під час кожної подорожі Луганщиною я проходжу певний катарсис. Щось подібне я відчував на Поділлі, проте тут, на Сході, це набагато глибше та гостріше. Тож досліджую цей таємничий край, так само як і свою душу.
За півроку я відвідав 19 громад Луганської області. Слобожанщина - це магія, яка бентежить і змушує знову та знову линути до своїх покинутих та розкиданих сіл та містечок. Як зазначив один мій знайомий культуролог, цей край мінімально травмований "культурним" ландшафтом. Напевно, в цьому і є магія.
- Білолуцьк
Я їхав до нього нестерпно довго. За 17 км від селища проходить державний кордон. Це були якісь особливі відчуття. Тиша... Сосновий ліс, а далі дорога "туди". Вкотре я дістався краю світу, як мені здалося. Назавжди запам'ятається пікнік на березі Айдару: хот-доги (я навчився готувати смачний фастфуд), м'ясо на вогнищі та червоне сухе вино.
- Чмирівка
"В половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошел молодой человек...". Нинішня Чмирівка, що поблизу Старобільська, стала прообразом згадуваного села із відомого роману "Дванадцять стільців". Тепер це окрема сільська громада, до якої я завітав проїздом. Найбільше мене цікавив цвинтар, ділянка якого відведена під поховання польських військовополонених, які померли під час перебування в Старобільському таборі в 1939-1940 роках. Близько 40 хрестів - данина пам'яті жертвам жахливих тоталітарних режимів.
- Старобільськ
Ввечері вийшов на прогулянку, а в голові кадри із художнього фільму "Дике Поле" (за Жаданом). Стрьомні парубки в автівках, таксисти в "трєніках" та зі стаканчиками кави в руках, тінейджери з гучною музикою, напівтемне місто, з яким пов'язано стільки різних історій. Ночував у недорогому готелі зі, здавалося, картонними стінами та "удобствами на етаже", в якому зупиняються далекобійники та роботяги з автодору. Втім, тут я вперше за останній час солодко та тихо виспався, а прокинувся з відчуттям як у дитинстві, коли гостював у бабусі в селі під Києвом. А ще була ранкова кава із невеличкої крамниці. Неймовірно смачна, з ароматом чи то ірландського віскі, чи ще чогось, але я був приємно здивований.
- Солідарне
Це земля Лозно-Олександрівської громади. Знову шлях на північ паровозиком із двома вагончиками та місцева публіка, спостерігати за якою можна годинами. В селі знаходиться один із найбільших елеваторів регіону. Його будівництво в 1970-х тривало кілька років. Нині ще працююче підприємство. Трохи роздивився навколо, село як село. У магазинчику-кафе біля станції натрапив на чотирьох жінок, які на терасі щось гучно святкували. З моєю появою почався "базар-вокзал", все як завжди в наших краях. А я просто замовив каву та пішов на перон. Зараз трохи шкодую, бо треба було поспілкуватися з панянками та зробити селфі. Моїм мандрівкам не вистачає людських історій, тож був би гарний привід зав'язати контакти з місцевими.
Як закінчити розповідь? Напевно, словами Марка Твена: "Тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертному одрі - що мало кохали та мало подорожували".
Спеціально для суспільно-політичного оглядача "Трибун".
Сторінка автора у Facebook.
Читайте також: Попасна – місто зі стилем
