Історія про звичайного чоловіка, котрий одягаючи піксель кожного разу йшов захищати рідну Україну від ворога-сусіда. До свого 33 Дня народження Олександр Хаблак не дожив 12 днів.
Інформація щодо втрат українських військових не розголошується, аби не нашкодити ЗСУ. Українська влада обережно розповідає про втрати на фронті. За найактуальнішими даними, 29 червня Зеленський в інтерв’ю американському телеканалу NBC заявив, що там, де українські військові втрачають одну людину, окупанти – п’ять.
"Потрібно зрозуміти, що не тільки ми втрачаємо. Там, де ми втрачаємо одну людину, Росія втрачає 5 осіб. Там де ми втрачаємо один танк - вони втрачають 5. Ось так ми боремося. Але треба бути справедливим і сказати, що нам складно. Бо знову-таки інші цифри, на один наш танк у них 10 танків, на одного нашого бійця - їхніх 10 військових. І якими б сильними ми не були, їх у 10 разів більше, і це дуже складно. Нам складно, але ми стоїмо".
Кожного загиблого воїна чекали вдома мати, донька, сестра. Саме таким був Олександр Хаблак. Він загинув у Кремінній 16 квітня. Того дня хлопці з самого ранку вели жорсткий бій з окупантами за місто, від якого невдовзі відступили. Під час виконання бойового завдання на нульовій позиції Олександр отримав поранення в шию та загинув на місці.
"Про це мені повідомив мій брат, що також знаходиться на фронті. Істерика, біль та спустошення - не могли з донею повірити, що нашого тата більше немає з нами", - ділиться Юлія, жінка Олександра.
Герой України Олександр Хаблак, прикордонник Державної прикордонної служби України – орден "За мужність" ІІІ ступеня отримав посмертно.
Олександр ще у 2015 році вступив до лав ЗСУ, служив в 72 окремій механізованій бригаді, після закінчення контракту в 2016 році підписав контракт в ДПСУ. Останні роки родина жила у Сєвєродонецьку. В 2022 році знову пішов захищати Україну.
До того, як став військовим працював у Біловодському Лісомисливському господарстві. Там жив до переїзду в Сєвєродонецьк. Ця територія зараз тимчасово знаходиться під російською окупацією.
"Сашуля дуже захоплювався в дитинстві футболом і ремонтом, йому подобалося покрутити мотоцикл. Завжди був товариською людиною, в нього було багато друзів, він намагався кожному допомогти", - розповідає мати загиблого.
За словами дружини, про те, що почалась війна, повідомив саме чоловік:
"Він мені сказав: "в Мілове вже російські танки зайшли, зай, війна почалась".
Як повідомила Юлія, чоловіка викликали на службу ще за добу до початку повномасштабного вторгнення.
Вже 25 лютого Юля з донькою Анжелікою відправилися евакуаційним поїздом на західну частину України в більш безпечне місце.
"Останній раз ми його бачили 25 лютого на залізничному вокзалі в місті Лисичанськ, він приїхав на 2 хвилини, щоб нас побачити і з нами попрощатися, як виявилось, назавжди…", - згадує жінка загиблого.
Мені дуже шкода, що за цей час ми не мали можливості бути з ним, з дитиною. Хоч він цього і не хотів, він хотів нас вивезти, вберегти. Далі життя змінилося кардинально.
"Щоразу я чекала на його дзвінок і кожен раз говорила: фух, живий…Прикро те, що в день загибелі він мав приїхати до нас на декілька днів, але командування його не відпустило. Мій Саша не мав бути там…"
Росіяни змогли зруйнувати мрії звичайної української сім'ї.
"Ми з Сашою планували відправитися у відпустку за кордон, це мало статися в травні 2022 року. Зараз просто все стало байдужим і сірим, немає ніяких планів на майбутнє", - розповіла жінка.
Майже кожен зараз говорить, що вона повинна триматися і жити далі заради доньки, але, як говорить Юля, сил не вистачає.
"Ні, до сих пір я не можу прийти в себе і, мабуть, ще дуже і дуже довго я не зможу все це прийняти і повірити в те, що його немає з нами. Дуже важко… Всі говорять, що ти повинна жити заради доньки…Я це розумію, але ж я хотіла жити зі своїм чоловіком, росіяни забрали в мене цю можливість…Моя ненависть ніколи не покине мене", - говорить Юлія Хаблак.
Чоловіка поховано у Дніпрі, бо зараз його рідне село знаходиться під тимчасовою російською окупацією. Так, більшість воїнів захоронюють на кладовищі Дніпра, вже потім, за бажанням, рідні можуть перепоховати.
Зараз жінка майже кожного дня приходить на могилу до свого чоловіка, адже, як жити без нього далі - поки не розуміє. Анжеліка, що дуже схожа на свого тата, дуже стійко тримається і постійно підтримує маму, не дає їй плакати, намагається хоч якось розвеселити та відволікти.
"Мій тато - янгол, він завжди з нами, спостерігає за нами та оберігає. Він допомагав мені з уроками, завжди підказував та навчав", - говорить 10-річна Анжеліка.
"Він наш Герой, який захищав нас і хотів, щоб ми жили в мирі, та у вільній Україні. Справжній Герой, який не боявся і був справжнім патріотом і захисником своєї Батьківщини", - додала Юлія.
Зараз жінка з дитиною знаходиться у Дніпрі, говорить, що в Луганську область, навіть, після окупації не хоче, бо там забагато спогадів.
"Я хочу бути саме тут, в цьому місті, бо не хочу втрачати зв'язок зі своїм чоловіком, не знаю як це пояснити, але відчуваю, що Саша поруч. Якщо доведеться кудись їхати, то заберу його з собою та перепоховаю. Для мене це важливо", - говорить Юлія.
За її словами це було одне з останніх фото, яке Олександр надіслав сім'ї:
"Дякую друзям, рідним та волонтерам, що зараз допомагають мені з донькою. Раніше чоловік був нашою опорою, а тепер життя доводиться починати знов".
"Я хочу, щоб про мого Сашу пам'ятали як про воїна, що зробив величезний вклад у нашу свободу, наше мирне життя, нашу незалежність. Це те, чого я хочу. Також я хочу, щоб Україна повернула всі захоплені Росією території. Так хотів мій чоловік, подолати ворога та жити в мирі", додала Юлія.
Авторка: Валерія Мельник
Допомогти родині Героя можна зробивши переказ на картку: 4731219645577457 (Юлія Хаблак)
