Анастасія Овчарова народилася в Луганську, працювала медсестрою в Станично-Луганському районі, втратила рідне місто в 2014-му, а тепер мешкає в США і викладає письменницьку майстерність онлайн. "Коли я кажу, що я з Луганська, я завжди додаю, що я зі Львова. По факту я не можу вже казати, що я тільки з Луганська, бо Львів дуже вплинув на мене за всі ці роки", – розповідає вона. У неї невдовзі вийде роман про втрату і пошук дому.
Дитинство в Луганську та перші спогади про війну
Анастасія росла в Луганську до 10 років, але, коли батьки розлучилися, переїхала в село разом з мамою, там жила ще п'ять років. Згодом повернулася до міста, де закінчила медичне училище і стала медсестрою.
"Найяскравіший спогад з тих луганських років — це парк на третьому кілометрі", — розповідає Анастасія. "Він здавався мені безкраїм лісом, таємничим і чарівним. Я могла годинами блукати серед дерев, вигадуючи історії, ніби потрапила у казку. Коли я повернулася туди вже дорослою, з подивом виявила, що це лише невеличкий сквер. Але у пам’яті він залишився саме тим — величезним, справжнім лісом мого дитинства".
Працювала в хірургічному відділенні Станично-Луганської районної лікарні. Робота була важкою, але Анастасія її обожнювала – особливо спілкування з пацієнтами.
Найтеплішим спогадом залишилася пацієнтка з онкологією, яка помирала. Анастасія дуже її підтримувала – жінка нагадувала їй то маму, то бабусю, хотілося дати їй турботу.
"Це були дуже небагаті люди, які ледве могли купувати ліки, але все одно хотіли віддячити лікарям. І ось одного дня чоловік цієї жінки приніс мені сумку баклажанів, перців солодких. У мене завжди від таких спогадів комок до горла підступає і сльози навертаються. Люди від щирого серця хотіли подякувати тим, що мають", – згадує Анастасія. "Було дуже багато таких випадків. Були прекрасні люди. Постійно хотіли віддячити. У мене були навіть такі пацієнти, які підходили, давали мені шоколадку, а я навіть не пам’ятала їхнього обличчя. Тато жартував, що варто просити їх показати мені свій “тильний бік", мовляв, його я бачу частіше".
Війну Анастасія застала просто на робочому місці — це був 2014 рік. Тоді її дворічний брат тяжко хворів на онкологію. Щоб підтримати родину, вона переїхала до вітчима в село, хоча й надалі регулярно їздила на роботу до Станиці, а також відвідувала матір і молодшого брата.
"Пам’ятаю, все почалося з Криму, з його анексії. Тоді на Луганщині з’явилися перші блокпости. Мій брат тоді — такий маленький — важко хворів і помер. У мене й досі ніби провал у пам’яті, наче все було в тумані, цей біль стер усі інші відчуття, ніби накрив собою весь світ", — ділиться вона.
На початку Анастасія щиро вірила, що блокпости — це захист від загрози ззовні: "Мені здавалося, що вони встановлені нашими, щоб оборонятися від Росії. Після Криму це здавалося логічним. Минув тиждень, може, два, — і прийшло усвідомлення: все зовсім не так, як здавалося спочатку".
Згодом розпочалися бомбардування прикордонних застав: "Лікарня розташовувалася дуже близько, тож нам було чітко чути всі звуки, а згодом стали привозити поранених — спочатку військових, потім і цивільних".
Коли в Станиці розгорнулися активні бойові дії, вона цілий тиждень не могла покинути лікарню через заблоковані дороги. "Громадський транспорт не курсував, і мені довелося добиратися полями та городами, аби дістатися до батьківського дому, до мами в село — в Луганськ я їхати не наважувалася", — згадує жінка.
У селі вона опинилася в повній ізоляції — "взагалі ніякого виїзду не було". Саме тоді до неї почали звертатися військові за медичною допомогою: "До мене приїжджали навіть прикордонники по першу медичну допомогу — з вивихами, синцями та іншими травмами. Щоразу, коли бачила наших українських військових у селі, серце наповнювалося радістю — тому ці спогади зберігаю з особливою теплотою".
19 грудня 2014 року Анастасія з майбутнім чоловіком поїхали з Луганщини до Дніпра. До цього вона лише раз була за межами області – в Криму у дитинстві.
У Дніпрі дівчину вразила підтримка місцевих жителів. Коли пішла оформлювати медичну картку, очікувала негативу, а натомість отримала турботу: "Жінка, яка мені допомагала, не те, що мені жодного кривого слова не сказала, вона перепитала мене багато разів, чи у мене є де жити, спати, що їсти, чи я працюю, чи є гроші".
На роботу в приватну клініку її взяли саме тому, що була переселенкою, – лікарка хотіла допомогти людям з Донбасу.
Після двох років у Дніпрі переїхали в Одесу, потім у Львів, де прожили до 2023 року. У Львові Анастасія остаточно покинула медицину, спочатку вчилася на JavaScript-розробницю та тестувальницю, але зрозуміла, що ІТ – не її сфера і почала писати — з 2020 працювала копірайтеркою, а в 2021 почала писати художню літературу.
Письменницький шлях та еміграція
Перші оповідання писала про Луганщину: "Пишеш про те, що дуже болить".
Її твори можна прочитати англійською, або на українських ресурсах. Оповідання "Батько" можна прочитати на ресурсі "Свої", а "Нікакіх свєтлих тонов" – на "Тиктор Медіа". Це вже про повномасштабну війну, про окупацію рідного села.
У серпні 2023 року подружжя переїхало до Америки через роботу чоловіка-айтівця.
Рішення давалося важко: "Це було одне з наших найскладніших рішень. До останнього дуже сильно не хотіли. Зараз теж не сильно в захваті від еміграції, але необхідність допомагати матеріально родині стимулює шукати нас більшого заробітку, ніж був в Україні".
Зараз Анастасія викладає «Письменницький метод» Джейка Грейпса онлайн. Зізнається, що більшість студентів — з України.
"Учора відбувся перший день мого нового курсу — я просто у захваті! Ще перед розмовою з вами встигла поділитися враженнями в Instagram, — усміхається вона. — Чомусь у мене завжди десь на підсвідомому рівні є очікування, що життя готує мені щось недобре. Але щоразу переконуюсь у протилежному: мене оточують неймовірні люди. Де б я не була, доля знову і знову зводить мене з тими, хто надихає".
Хоча курс був розрахований лише на десять осіб, бажаючих виявилося більше — набралося дванадцять учасниць. Такий інтерес став приємною несподіванкою для Анастасії. Особливо символічним було те, що однією з учениць стала її свекруха, — для самої викладачки це стало неспростовним знаком життєвого визнання.
"Я завжди кажу: життя варто прожити так, щоб свекруха захотіла записатися до тебе на курс, — жартує Анастасія. — Учора розповіла це дівчатам на занятті, і вони такі: 'Ого! Вау!' Але насправді я дуже хвилювалася, важко передати словами. До кінця уроку в мене просто зводило м’язи — поперек стиснуло так, що я не могла нормально вдихнути".
Попри внутрішнє напруження, її впевненість і професіоналізм відчули всі. Уже з перших хвилин між учасницями виникла тепла, довірлива атмосфера — те, що так важливо в просторі, де народжується творчість.
"Ці курси — це не просто навчання, це спільнота. Дуже тепла й підтримуюча, — розповідає Анастасія. — Саме за це люди й люблять наш Метод. Для творчих це критично важливо, адже критики й так вистачає — мама, бабуся, колишня вчителька української мови та літератури, і, звісно, внутрішній критик, який не замовкає. А поруч має бути простір, де тебе не оцінюють, а підтримують і надихають".
Вже на першому занятті учасниці мали прочитати свої тексти. Дехто зізнавався, що не встиг нічого написати — не вистачило часу чи сміливості. Та завдяки доброзичливій атмосфері навіть ті, хто спершу вагався, зважилися поділитися своїми рядками. І це стало першим кроком до довіри — до себе й до інших.
Мрії та майбутній роман
Любов до письменства прокинулася в Анастасії ще в дитинстві через читання та шкільні твори, проте справжнє усвідомлення свого покликання прийшло значно пізніше.
"Я з дитинства обожнювала читати. Писати твори в школі — це було моє улюблене. Мені справді подобалося складати тексти, вигадувати, занурюватися в історії. Але ніхто ніколи не казав, що в мене добре виходить. І тому навіть думки не виникало, що це може бути щось серйозне. Де я — і де письменництво? Здавалося, що писати мають лише якісь великі, обрані люди. А я… хто я така, щоб писати?"
У 2023 році розпочала роботу над романом у жанрі автофікшн — суміші реальних подій із художнім вимислом. Центральна тема роману — втрата й переосмислення поняття дому: від фізичного місця до внутрішнього стану, пов’язаного з людьми, любов’ю та відчуттям опори.
"Попри те, що героїня сама приймає рішення виїхати, вона довго не може його прийняти на рівні серця, — ділиться Анастасія. — Вона відчуває це як примус, як щось, на що її змусили обставини. У романі багато про її особистий шлях — як вона мігрує, як згадує Луганськ у 2014-му, і як проживає нову втрату після початку повномасштабної війни. Це історія не лише про втрату дому, а й про любов — зокрема її стосунки з чоловіком, про те, як вони познайомилися, як підтримували одне одного. Це історія про дорогу до себе.
Спочатку — про руйнування усього знайомого, а потім — про віднайдення дому всередині. Я справді вірю, що цей роман зможе підтримати тих, хто пройшов схожий досвід. Бо героїня проходить важкий, болісний, але чесний шлях: через втрату, самотність, гнів, прийняття. І зрештою вона розуміє: не важливо, де ти, — важливо, хто поруч, і те, що ти сама можеш бути собі опорою".
Проте авторка визнає: прийняття втрати дому дається їй непросто.
"Я думаю, якби не потужна терапія, мені було б набагато важче, — ділиться Анастасія. — Це не просто раз на тиждень зустріч із психотерапевтом. Це глибокий щоденний аналіз, внутрішня робота, яку я роблю сама з собою. Але й тепер не можу сказати, що я така сильна й мені все одно. Ні. Варто чомусь піти не так — і я вже слухаю сумну музику, уявляю, як ходжу в селі в теплих шкарпетках і шльопках по росі, п’ю мамину каву й їм її штрудель. Мені цього дуже бракує".
Життя в Америці вона сприймає радше як тимчасовий етап. Мрії про повернення до України залишаються її головною внутрішньою опорою.
"Авжеж, я тільки й думаю про повернення. Саме ця думка рятує мене від якоїсь глибокої депресії. Ясності мало, але є плани, є мрії. Ми з чоловіком щось собі обмірковуємо, щось уявляємо".
Поїздки до України — її джерело натхнення, енергії та живого зв’язку з собою. Особливо вражаючим для неї став цьогорічний візит на "Книжковий Арсенал".
"Це було справжнє відкриття. Я ніколи не думала, що мені буде так добре серед великої кількості людей. Завжди вважала себе інтроверткою, а там — ніби рибку в океан кинули. І мені було настільки комфортно, настільки по-справжньому добре. Я приїхала з України наповнена, заряджена".
Ці подорожі нагадують їй: справжній дім — це не стіни, а зв’язки. Люди, мова, спільність досвіду. Те, що живе в серці, навіть якщо навколо все змінюється.
Читайте також: Через війну — до мрії: історія фотографині з Костянтинівки, яка почала все з нуля на Вінниччині
