Рубіжанський індустріально-педагогічний фаховий коледж, (більше знайомий читачам з Луганщини як РІПТ), – заклад фахової передвищої освіти, переміщений на час війни з Рубіжного до міста Коломия Івано-Франківської області. Про те, як відбувався переїзд і чим зараз живе заклад, розповіла в.о. директора навчального закладу Інна Романцова.
Розкажіть, як Ви “зустріли” початок вторгнення 24 лютого?
Особисто для мене 24 лютого мало стати початком довгоочікуваної відпустки. На той час я працювала заступником директора з навчальної роботи.
Ще на початку лютого проєкт “Схід Можливостей” відзняв в коледжі сюжет з нашим викладачем Андрієм Трощиєм «Історії успіху ветеранів», де розповідалося про Музей історії АТО та інші проєкти, започатковані Андрієм. Він виношував ще багато ідей, а я тільки сміялася: ось повернуся з відпустки – і все будемо робити. Хто ж знав, що мій зворотній білет Львів – Рубіжне на 11 березня й досі лежатиме невикористаним, а сам Андрій загине 13 березня 2022 року, захищаючи рідне місто.
Певно, це доля, – ранком 24-го лютого під звуки перших вибухів я поїхала з міста. Ситуація була незрозумілою. І хоча ще очікуючи на вокзалі поїзд, я прочитала звернення Сергія Гайдая про евакуацію, ажіотажу не було. Навіть в Харкові, який був обстріляний в перші ж години війни, до вагону сіло всього кілька пасажирів, а до Києва, куди поїзд із затримкою прибув опівночі 25 лютого, я взагалі їхала сама в купе. І тільки в столиці вагон заповнився сім’ями з дітьми та іноземними студентами, які поспішали виїхати в бік західного кордону. До вечора я дісталася Львова, який і став моїм прихистком на найближчі три місяці.
Як Ваші колеги та студенти евакуйовувалися з міста?
Досвід 2014-го зіграв з нами злий жарт: ми всі вірили, що треба тільки трохи перечекати – і бойові дії закінчаться. Я телефонувала тодішній директорці коледжу, іншим колегам, а мене запевняли, що не треба панікувати: хоча освітній процес перевели на дистанційну форму, хоча в місті чутно вибухи, але до 5-го березня майже всі співробітники продовжували ходити на роботу. Були світло, вода, інтернет. Навіть в гуртожитку залишилися троє студентів з віддалених районів, які не змогли виїхати додому, бо їхні села було окуповано в перші ж дні повномасштабного вторгнення. Про евакуацію ніхто всерйоз не замислювався – всі сподівалися, що міцна дев’яносторічна будівля витримає і цю війну. А потім відразу все стало дуже погано, так, що про якусь організовану евакуацію вже не йшлося. Пропало світло, були перебої з інтернетом та зв’язком, а затишна вулиця, на якій стояв коледж, раптово стала лінією фронту.
Так сталося, що на той час з усієї адміністрації поза зоною бойових дій (а отже, з постійним зв’язком та інтернетом) перебували тільки я і завідувачка заочним відділенням. І ці місяці, березень-травень, запам’яталися нам як цілодобові розмови по телефону.
Як проходила евакуація Ваших колег та студентів з Рубіжного?
На момент повномасштабного вторгнення наш заклад освіти налічував 790 здобувачів освіти і 120 працівників. Всі вони опинилися хто де. І найголовнішим було встановити і підтримувати зв'язок з усіма. Я з величезною повагою хочу сказати про своїх колег, які, щойно з’являвся хоч якийсь зв'язок, починали шукати всіма доступними способами своїх студентів та інших колег. Як могли, підтримували освітній процес, бо два ковідні роки все ж стали в нагоді: більшість навчальних матеріалів вже були оцифровані, а викладачі навчилися працювати в інтернет середовищі. Багато хто з тих, хто залишився в окупації, пішки ходили за кілька кілометрів, щоб зловити зв'язок і викласти матеріали для студентів.
В березні в одному з рубіжанських чатів я побачила, що батьки розшукують одного зі студентів, які залишилися в гуртожитку (на той час вже у сховищі під ним разом з двома нашими співробітниками і місцевими жителями, у яких не було підвалів). Ситуація була дуже складною – коледж щодня переходив з рук у руки, тому постійно обстрілювався. Вибратись з того району не було жодної можливості. Я написала їм. Але відчайдушні батьки змогли власним авто проїхати до Рубіжного. Більше того, їм вдалося прорватися до коледжу і вивезти через Варварівку не тільки свого сина, а й двох інших. Автомобіль у Варварівці обстріляли, але, дякувати Богові, він залишився на ходу і ніхто не був поранений. Увечері я з полегшенням чула голоси врятованих студентів.
Тоді ж, у березні, частина колег евакуаційними поїздами і автобусами все ж змогла вибратися із зони бойових дій. Пізніше, коли Рубіжне вже було частково окупованим, люди виїжджали через Старобільськ і Сватове до Дніпра або через РФ до Європи.
Наслідки обстрілу коледжу окупантами Фото: Інна Романцова
Як Ви приймали рішення щодо подальшої долі навчального закладу?
Ключовим моментом для нас став початок квітня, коли ми довідалися, що коледж згорів разом з усіма архівами, документами, комп’ютерами… Стало зрозуміло, що потрібно шукати заклад освіти поза зоною бойових дій, куди ми зможемо переміститися. Нас готові були прийняти Золотоноша Черкаської області і Глухів Сумської. Але Глухів було тільки-но звільнено і він знаходився всього в кількох кілометрах від російського кордону, а в Золотоноші не вирішувалося питання з житлом, потрібно було винаймати власним коштом. А останню зарплату і стипендію було виплачено за лютий. Враховуючи те, що всі бухгалтерські документи, печатки, електронні ключі було втрачено, попереду у нас був ще не один день без грошей, отож потрібно було шукати заклад, готовий надати нам гуртожиток.
І коли я зателефонувала директору такого ж, як наш, Коломийського індустріально-педагогічного фахового коледжу, Миколі Вінтоняку, він відразу погодився нас прийняти, сказавши, що вже й сам телефонував до Рубіжного, але зв’язку вже не було.
Наприкінці квітня директор коледжу зрозуміла, що не буде виїжджати з Рубіжного і звільнилася. Тоді мене було призначено виконуючою обов’язки директора і процес переміщення й відновлення документів прискорився. 19-го травня МОН видав наказ про тимчасове переміщення РІПФКу на базу Коломийського ІПФКу і вже 22-го числа я приїхала до Коломиї, а протягом тижня сюди «підтягнулися» ще десяток колег, готових до складної роботи. Часу залишалося обмаль: за два тижні мали розпочатися випускні кваліфікаційні іспити, а за місяць ми мали видати дипломи випускникам.
Чи вдалося Вам швидко облаштуватися на новому місці?
Нам дуже пощастило з тим, що Коломийський коледж і його колектив дуже привітно прийняв нас - нам надали приміщення для роботи і кімнати для проживання в гуртожитку, поділилися комп’ютерами, принтером, побутовими речами. Бо ми приїхали з невеликими валізами особистих речей та телефонами. Дехто зміг привезти власні ноутбуки – і це було щастя! Не було ані ложки, ані тарілки. Думаю, цей досвід мають практично всі ВПО. І співробітники Коломийського коледжу буквально за кілька днів допомогли організувати наш побут. Коломия прихистила не тільки нас, але й Сєвєродонецький музичний коледж та Кремінський медичний коледж.
Не втомлююся повторювати, наскільки ми вдячні цьому закладу, бо саме завдяки йому більше половини працівників коледжу, хто залишився працювати, розміщуються саме тут. У нас практично вся адміністрація і фахівці, а також частина педагогічних працівників працюють в одному приміщенні. А інші раз на місяць приїжджають до Коломиї на кілька днів.
Ну і мені, безумовно, пощастило з колегами. Саме завдяки їхній працездатності і самовідданості нам вдалося вчасно провести сесію і кваліфікаційні іспити, замовити дипломи і роздрукувати додатки до них, виплатити заборгованість зі стипендій та заробітну плату.
Сьогодні вони прокидаються о четвертій ранку, коли дали світло, щоб до шостої, коли його вимкнуть, встигнути перевірити роботи студентів, які ті надіслали. Радіють, коли виходить на зв'язок хтось, з ким довго не було зв’язку, але все ж таки виїхав туди, де є інтернет, і прагне отримати консультацію. Бо якщо влітку було кілька студентів, які залишились в окупації і писали: можете мене відраховувати, я буду продовжувати навчання вдома, то сьогодні майже всі з них вже передумали і хочуть одержати українську освіту. Ми щиро ділимося один з одним кожною такою подією і вважаємо це за нашу маленьку перемогу.
З якими проблемами стикаєтеся зараз, після переїзду?
На жаль, цього року Луганська область, більша частина якої знаходиться в окупації, не змогла надати регіонального замовлення на підготовку кваліфікованих працівників та фахових молодших бакалаврів. Для нас це було величезним ударом, бо майже 80 абітурієнтів хотіли стати нашими студентами. На жаль, матеріальне становище більшості зараз таке, що мало хто може дозволити собі навчання на контракті, тим більш, що заклади освіти поза зоною воєнних дій пропонували достатньо бюджетних місць. А для нас це питання – питання існування нашого закладу освіти взагалі. У 2022 році ми випустили 216 випускників денного і 66 – заочного відділення, а також 43 кваліфікованих робітники – більше половини контингенту здобувачів освіти. Тобто якщо в лютому наш контингент нараховував 790 здобувачів освіти, то зараз їх 349, і 260 з них закінчують навчання у 2023-му році.
Це не могло не відбитися на штаті коледжу. Зрозуміло, що було скорочено персонал, зайнятий обслуговуванням будівель, але й педагогічний колектив зменшився в 2,5 рази, на 30 осіб. Звичайно, скорочення працівників – завжди болісна процедура, тим більш, у воєнний час. Тому це було складне і непопулярне рішення. Але нам вдалося забезпечити роботою всіх педагогів, що знаходяться на неокупованій території України.
Звичайно, довелося «різати по живому»: серед тих працівників, кого довелося скоротити, є багато людей, які довгі роки були обличчям нашого закладу освіти, які багато і плідно працювали і готові були працювати далі. Як керівнику мені було непросто приймати таке рішення, а як людині мені шкода втрачати тих, з ким довгі роки пов’язували не тільки робочі, але й дружні зв’язки. Тому ми віримо в ЗСУ і сподіваємося на повернення додому і відновлення нашого коледжу.
Ви отримуєте допомогу від інших організацій?
Так, наприклад, з 2018 року триває співпраця нашого коледжу з ГО “ЛаСтрада Україна”. І у воєнний час саме ця організація продовжила підтримувати нас, наші спільні проєкти. І не тільки методично, але й матеріально. В нашому коледжі за їх сприяння було обладнано кімнату служби порозуміння, вони кілька років поспіль організовували відповідні тренінги для нас і наших студентів. Зрозуміло, що і кімната, і обладнання – все згоріло разом з корпусом. І от вже в жовтні ця організація надіслала нам необхідне обладнання: стільці, столики, канцелярію для проведення тренінгів. Сьогодні ми раді кожному стільцю, бо зараз це єдине майно, яке має наш коледж. Поки що все матеріальне забезпечення лягло на плечі працівників і приймаючої сторони.
Також наші студенти-соціальні працівники активно співпрацюють з мережею ЛЖВ «100% життя», кафедрою соціальної роботи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, іншими громадськими організаціями, які просто зараз набувають і діляться з нашими студентами своїм досвідом роботи в умовах воєнного становища.
Яким Ви бачите майбутнє коледжу?
Наш заклад був створений для підготовки фахівців для системи профтехосвіти. Сьогодні все більше людей розуміють, що повоєнне відновлення потребуватиме робочих рук, і рук кваліфікованих. Система профтехосвіти переживає трансформацію, намагається змінюватись відповідно до вимог часу. Має змінитися і система підготовки майстрів виробничого навчання. Тому дуже важливо зберегти наш заклад. Ми готові змінюватись. Готові багато і важко працювати. Ми довели це багатьма роками попередньої роботи і здатністю адаптуватися за ці воєнні місяці.
Наш коледж може готувати кваліфікованих робітників і фахових молодших бакалаврів для будівництва, зварювання, транспорту, гірництва, легкої і харчової промисловості, соціальної роботи. Це ті професії і спеціальності, які будуть конче потрібні у повоєнний час. І ми вже сьогодні напрацьовуємо новий досвід.
Ми бачимо, що спеціальності і професії, з яких ми можемо провадити підготовку, дуже потрібні. Зараз ми з колегами (бо ми не тільки працюємо, але й живемо разом), часто обговорюємо, яким має стати наш коледж після війни. Може, ми занадто самовпевнені: бойові дії тривають і кінця війні ще не видно. Але ж Україна не тільки воює. Вона живе, працює, навчається, пише і читає книжки, складає і співає пісні, шиє одяг і готує їжу, волонтерить і донатить для фронту. І все це роблять люди. Серед них багато тих, кого ми навчили. Віримо, що є й ті, кого ми ще будемо вчити.
Автор: Єраносян Марія
