Робота лікаря є однією з найскладніших видів діяльності, а під час війни - ще й однією з найнебезпечніших.
Про складнощі професії та виклики, з якими доводиться стикатися, журналістам Трибуну розказала лікар судинний хірург Національного військово-медичного клінічного госпіталю «МЦ Добробут» Юлія Нагалюк.
За словами жінки, вона змалечку знала, що буде медиком, коли лікувала ляльок. Вступаючи до університету, розуміла, що рятувати людські життя – її призначення.
«Вже з другого курсу університету займалась в гуртку кафедри хірургії з курсом судинної хірургії, відвідувала наукові конференції, впевнено йшла до посади лікаря судинного хірурга. Ще через рік влаштувалась медичною сестрою у відділення дитячої онкології інституту раку, і вже тоді зрозуміла, яке непередбачуване та коротке буває життя, і скільки сил має докласти лікар задля його продовження, і скільки болю, коли воно все таки втрачається. Життя і здоров’я рідних - це найцінніше, і війна вкотре це довела! Потім вже були три роки інтернатури, ще два - клінічної ординатури, далі спеціалізація по судинній хірургії, трохи згодом - спеціалізація по ультразвуковій діагностиці, стажування в ведучих клініках Європи та Ізраїлю, а також виступи на міжнародних європейських конференціях, де я гордо доповідала про наш досвід. Я завжди кажу: медицина - це друга наука після Божого слова, Бог дає життя, а ми, лікарі, маємо його вберегти якомога довше!», - розповідає пані Юлія.
Вона зазначила, що під час війни клініка завжди максимально заповнена пораненими, яких вона кожного дня рятує зі своєю командою.
«До нас надходять пацієнти з пораненнями магістральних судин, часто ці поранення є супутніми, з пошкодженнями інших поряд анатомічних структур, та поєднані з іншими анатомічними ділянками, органами. Це складні поранення, котрі потребують не лише відновлення кровотоку по судині та заживлення ран, а й в цілому відновлення загального стану пацієнта. В перші 3 місяці війни ми жили і працювали в нашому центрі цілодобово, клініка стала нашим другим домом, а колектив - ще однією сім‘єю. Спільна праця і підтримка здатні перебороти невідомість та страх. Разом ми сила, і це не просто слова», - говорить хірургиня.
Також лікарка ділиться історією свого пацієнта, яка викарбувалась в її пам’яті:
«Найбільше запам‘ятався молодий юнак, який під час повномасштабного вторгнення з накладеним турнікетом знаходився під завалами в одному з міст Київщини декілька днів. Він поступив у вкрай тяжкому стані, але праця лікаря, праця всього колективу і пацієнта, сила та бажання - перемогли потойбічне життя, сепсис, поліогранну недостатність. Він став ще кращий, сильніший та красивіший. І коли ти дивишся на хлопців, інколи без руки чи без ноги, в твоїх очах це надзвичайно надихаючі постаті, котрі втратою своїх кінцівок здобували мирне життя для кожного з нас, в їхніх очах запал та жага до життя, і вони справді незламні. І в кожного бійця своя, по-своєму тяжка та душевна історія. І таких чимало», - розповідає Юлія Нагалюк.
Нестабільна ситуація в країні залишає свої наслідки і в роботі кожного з нас. Лікарі ризикують своїм життям під час повітряних тривог, рятуючи життя пацієнта.
«Навіть якщо лунає тривога, бригада продовжує працювати. Ми несемо відповідальність за людину, котра лежить на операційному столі піл наркозом, і ми не можемо і не хочемо її залишити, ховаючись в сховище. Хірург продовжує оперувати попри все. Людина адаптовується до всього: до війни, до обстрілів. В перші дні повномасштабного вторгнення було більше невідомості, але й тоді поранений під час сирен знаходився на операційному столі, а ми були з ним та продовжували виконувати свою місію», - стверджує жінка.
Лікарка розповідає про щоденну мотивацію для роботи. За словами пані Юлії, її надихають люди, які її оточують: волонтери, які стабільно приїжджають до клініки, штат на роботі, бо за весь період війни, він не змінився і кожен лікар рятує життя щодня. Також жінка каже, що її мотивація – це результат її роботи. Потрібно любити те, що робиш задля досягнення мети.
«Щодня мій день розпочинається о 5 годині ранку і продовжується до півночі, робота в двох клініках, пацієнти з різними нозологіями, щоденні огляди, операціі, перев’язки, а вдома - найрідніші. Це прекрасно відчувати сили, натхнення і навіть втома буває такою солодкою. Моя спеціальність дуже цікава, захоплююча, потребує багато сил, енергії та навиків. Це дуже делікатна область медицини, і зайвий жест може коштувати дорого. Але моя професія - то моя любов! Вона мене надихає ставати витривалішою і успішнішою!», - ділиться хірургиня.
На питання про місце та місію Юлії у житті, вона відповідає:
«Жити, мотивуватись, розвиватись, ставати ще кращою, вдосконалюватись і працювати на благо здоров‘я та життя своїх пацієнтів. Не стояти на місці, а рухатись вперед, з вірою в Перемогу. Вже чимало років тому один мій пацієнт після проведеного мною стегново-підколінного шунтування, виписуючись зі стаціонару, зі сльозами на очах сказав: «Юліє Володимирівно, дякую за вашу працю, за все, що Ви зробили для мене, Ви така маленька і така сильна. Дякую вам, люба». З тих пір пройшов не один рік, пацієнту вже далеко за 75, він залишився з ногою, продовжує телефонувати, цікавитись моїми справами та здоров’ям, і вітати з кожним святом. Він був першим, кому я провела подібного рівня операцію. Одужання пацієнтів та їхнє визнання лікаря - істинна віддушина та мотивація!».
